Особливості прози А. П. Чехова
ПЛАН
ВСТУП
1. ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ А. П. ЧЕХОВА
1.1. Таганрог
1.2. Будинок
1.3. Гімназія
1.4. Москва як університет
1.5. Велика література
2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЗИ А. П. ЧЕХОВА
2.1. Художній світ прози
2.2. Від Чехонте до Чехова
2.3. Новаторство Чехова-прозаїка
2.4. Елементи поетики чеховської прози
3. ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЗОВИХ ТВОРІВ А.П. ЧЕХОВА
3.1. “Людина у футлярі”
3.2. «Дама з собачкою»
3.3. «Скрипка Ротшильда»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Між Сходом, і Заходом. Російська соціально-психологічна проза другої половини XIXст. - одна з найяскравіших сторінок світової літератури. Плеяда чудових романістів та майстрів малих і середніх епічних жанрів (І.Гончаров, І.Тургенєв, М.Лєсков, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, М.Салтиков-Щедрін, А.Чехов) продовжила традиції О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, М.Гоголя і принесла в літературу чимало свіжих художніх ідей. Тогочасній російській прозі властива глибина філософських узагальнень, а також оригінальність форми.
Російська соціально-психологічна проза XIXст. мала власну національну специфіку, пов'язану з культурною ситуацією в Росії. Своєрідність її становища полягає в тому, що загальні процеси, характерні для становлення західної цивілізації, у ній відбувалися болісно й суперечливо. Європа протягом XIXст. вже розвинула урбаністичний тип культури, який став результатом індустріалізації. У них смаки визначали середні класи. В Росії ці тенденції накреслилися також, але соціальні й економічні перетворення наштовхувалися на протидію іншого, феодального способу життя. Більшість населення імперії жила в селі. Звичайно, існували великі міста, проте їхня роль у культурі Росії була значно меншою, ніж у Західній Європі. Середнього класу як такого не існувало. Головною культурною силою залишалось дворянство, і тільки починаючи з середини XIXст. його місце почали заступати різночинці, представники інших недворянських соціальних груп.
Ця культурна «недорозвиненість» Росії стала однією з найбільших проблем для російських інтелектуалів. Вони шукали і досі шукають відповідь на запитання - якого типу країною має стати Росія: західною, європейською, чи східною, азіатською. Ще за 1840-х років оформилися дві найвпливовіші течії російської думки: західники і слов'янофіли. Перші (до них належали, зокрема, такі відомі літератори, як В.Бєлінський, О.Герцен, Т.Грановський, І.Тургенєв) вважали, що Росія повинна «європеїзуватися». В економічне, соціальне й інтелектуальне життя потрібно впроваджувати ліберально-демократичні принципи, характерні для розвинених держав Заходу: скасувати кріпацтво, встановити свободу слова, підтримувати бізнес і промисловість, їхні опоненти (О.Хомяков, І.Киреєвський, Ю.Самарій, К. і С. Аксакови та ін.) обстоювали унікальність і самобутність Росії, її радикальну протилежність Європі. Вони також вимагали скасування кріпацтва і лібералізації, але підкреслювали, що це може відбутися лише за умов збереження моральних основ російської цивілізації: православ'я і патріархально-общинного способу життя. Гостро критикуючи Захід за меркантилізм, утилітаризм, егоїзм, вони вказували на те, що поступ несе з собою не тільки комфорт і розквіт особистості, а й сприяє поширенню нічим не стриманого індивідуалізму, призводить до духовного примітивізму.
Полеміка «західників» і «слов'янофілів» мала колосальне значення для розвитку всієї російської культури загалом і не тільки у XIXст. Набагато пізніше, коли ні тієї, ні тієї групи вже давно не існувало, російські інтелектуали продовжували перейматись проблемою вибору між Європою й Азією, що стала одним з вирішальних чинників російської національної самоідентифікації.
Існування Росії «між Сходом і Заходом» визначило весь драматизм і навіть трагізм її подальшої історії, проте для розвитку літератури воно було надзвичайно плідним. Усі російські письменники (як «прозахідні», так і «прослов'янські») були типовими європейськими інтелектуалами. Вони мали ґрунтовну освіту, знали мови, світову літературу, філософію, мистецтво і були тісно пов'язані з народним життям. Паралельно з розвиненою і яскравою міською культурою існувала не менш глибока й різноманітна культура народних мас, росіян і численних інших народів імперії. Завдяки боротьбі та взаємному впливу обох типів культури, їхньому взаємозбагаченню склалися передумови для створення абсолютно оригінальних витворів мистецтва, які спирались і на високу духовність Заходу, і на «спонтанну», але не менш досконалу духовність народну. З іншого боку, здобутки західної цивілізації, зінтерпретовані під кутом зору традиційних російських моральних цінностей, надто швидко виявили свої недоліки та прорахунки і постали в усьому драматизмі й суперечливості. Це дало змогу російським письменникам помітити деякі загрозливі тенденції розвитку світу раніше від західноєвропейських, осмислити їх об'єктивніше. І, врешті-решт, творча народна стихія у поєднанні а європейською освіченістю стали запорукою жанрового й мовного збагачення красного письменства, соціально-психологічної прози зокрема.
«Споконвіку було слово».Ще одна специфічна риса російської соціально-психологічної прози — її метафізичність. Для російських романістів і новелістів писання книжок завжди було священною справою. У своїх творах вони намагалися визначити сенс життя, довести або спростувати існування Бога, дати оцінку всім провідним тенденціям науки, політики, осмислити людину як глобальну позачасову проблему.
Інакше в російській культурі, якій більшою мірою, ніж культурам західних країн, властива логоцентричність (від «логос» - слово, знання), бути не могло. Тоді у свідомості освічених росіян витвори словесного мистецтва посідали набагато важливіше місце, ніж музика, живопис або архітектура, що пояснюється низкою причин. По-перше, Росія - православна країна, і переважна більшість російських письменників походила з православних родин. Тому саме словесне мистецтво, яке було найщільніше пов'язане з цією місією, мало в Росії таку повагу. Причому протягом тривалого часу слово (красне письменство) вважалось прекрасним, коли виконувало соціальне важливу або корисну функцію (відкривало людям правду, навчало Божим істинам або сприяло вдосконаленню соціальної структури). По-друге, тоді красне письменство в Росії було головним і майже єдиним засобом філософствування й національного самоусвідомлення. В Росії цього ще не було: процес розгалуження тільки розпочався, і всі види духовних потреб забезпечувало красне письменство, насамперед роман. Він був для російського читача й останньою правдою про життя, і політичним трактатом, і просто художнім текстом, який приносив задоволення. За таких умов російська соціально-психологічна проза не могла не набути філософського виміру.