ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні та практичні основи соціального явища “діти вулиці”.

1.1. Соціально-правовий захист дитинства.

1.2. Поняття та класифікація феномену “діти вулиці”; соціально-психологічна характеристика “дітей вулиці”. Передумови виникнення соціального явища “діти вулиці”.

Розділ 2. Сучасні напрямки мобільної соціально-педагогічної роботи з “дітьми вулиці”.

2.1. Вулична соціально-педагогічна робота з “дітьми вулиці”.

2.2. Характеристика сучасних напрямків мобільної соціально-педагогічної роботи з “дітьми вулиці”.

Розділ 3. Дослідно-експериментальна робота з “дітьми вулиці”.

3.1. Мобільна соціально-педагогічна робота з “дітьми вулиці” на прикладі ЦССМ Дніпровського району.

3.2. Методика використання ігрових технік в соціальній вуличній роботі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Додатки.

Розділ 1. Теоретичні та практичні основи соціального явища “діти вулиці”.

1.1. Соціально-правовий захист дитинства.

Хворобливі наслідки суспільно-політичних та соціально-економічних процесів, що відбуваються в суспільстві, позначаються на дітях. При цьому духовний і матеріальний дефіцит, руйнування ідеалів і цінностей та моральне знецінення життя сприяють розвитку специфічної дитячої і молодіжної субкультури, що виявляється, як правило, у негативному ставленні до світу дорослих.

Один із фундаментальних показників цивілізованої правової держави – захист інтересів та охорона прав дитини. Захистити і зберегти дитинство здоровим психічно й фізично – не тільки моральний імператив, а й потенціальна передумова стійкого економічного і соціального розвитку будь-якої країни. Ефективно права дитини можуть бути забезпечені та захищені тільки за умови позитивних змін у суспільстві (в економічному, соціальному і правовому аспектах). Водночас соціально-правовий захист дитини передбачає:

1)здійснення державної соціальної дитячої політики (або соціальної політики з питань дитинства);

2)проведення соціальних державно-громадських дитячих програм – комплексних і цільових, як державного так і місцевого рівнів;

3)удосконалення законодавчого забезпечення і захисту прав дітей;

4)створення соціальної служби або спеціальних служб захисту прав дитини.

У сучасних умовах специфіка і основна спрямованість соціальної політики в галузі дитинства полягає в тому, щоб захистити дітей від негативних наслідків тих процесів, що відбуваються в суспільстві, а також створювати умови для відозмін діючих і виникнення нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби і реалізовувати інтереси дітей. Створення оптимальних умов для підтримки соціально незахищених категорій дітей належить до найбільш важливих завдань сьогодення, зокрема найбільш вірним визнається таким чином влаштоване життя дитини, коли вона передається на виховання у сім’ю, або сімейне оточення.

Основою реалізації державної політики у справі дитинства виступає насамперед Конвенція ООН про права дитини – документ не тільки високого соціально-морального звучання, а й надзвичайно великого педагогічного значення [18; с.184]. Цей унікальний міжнародний договір регламує права дитини в цілому. Тут визначено права дитини, дано гарантії світового співтовариства із забезпечення розвитку дитинства, освіти, вільного вибору професії; в ній дано визначення дитини як людини до 18 років, якщо згідно із законами своєї країни вона не досягла повноліття раніше встановленого строку. Особливо треба зазначити право дитини на любов до неї, перебування в сім’ї, духовний та матеріальний добробут (право на їжу, одяг, житло). Зазначено, що необхідно надати пріоритет усім видам діяльності, спрямованим на благо дитини. Конвенція є спеціальним документом, де в 54 пунктах відображаються всі питання захисту прав дитини [18; с.96].

Повага до думки, поглядів, до особистості дитини загалом повинна стати не тільки нормою загальнолюдської культури, а й нормою права [18, с.184].

Конвенція ООН про права дитини була прийнята на основі Декларації прав дитини проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. Згідно із загальною процедурою документ набув чинності 2 вересня 1990 року. А 27 вересня 1991 р. Конвенцію ратифікувала Україна [25; 169]. Цей документ ставить за мету забезпечити щасливе дитинство; закликає світове товариство, державні й поза державні установи, приватних осіб захищати інтереси дітей і їх права на основі законодавчих актів, які поступово приймаються, відповідно до принципів, викладених у Декларації прав дитини.

У Конвенції про права дитини та Міжнародній Декларації про права виживання, захист та розвиток дитини зазначається, що жодна дитина не може бути позбавлена права на піклування та увагу суспільства, тим більше, якщо вона знаходиться у складних обставинах. Останнє передбачає вживання заходів, спрямованих на ліквідацію похідних причин, що призводять до подібних ситуацій [6; с.170].

Закон України про охорону дитинства визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет із метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток; встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Як зазначено в документах ООН, в Україні збереглась головна інфраструктура, за допомогою якої можна забезпечити інтереси дітей – загальна писемність, розгорнута мережа шкіл та позашкільних закладів, медичних закладів, безкоштовна загальна освіта. Однак в останні роки ці досягнення опинилися під загрозою. Державний бюджет задовольняє потреби охорони здоров’я лише на третину; високі ціни на продукти харчування призвели до збільшення витрат на утримання дітей у дитячих садках і початковій школі; скорочується кількість безкоштовних молочних кухонь, незадовільно діє механізм соціальної допомоги жінкам, сім’ям, які мають дітей.

Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини 1989 р., брала участь у Всесвітній зустрічі на найвищому рівні в інтересах дітей 1990 р. і підписала прийняту на ній Декларацію. Однак, у нас ще не створено механізму для втілення в життя міжнародно-правових зобов’язань, передбачених Конвенцією 1989 р. [16; с.68].

Загальнолюдські та дитячі права дітей вулиці грубо порушуються. Це насамперед:

-право на відповідний рівень життя;

-право на захист від економічної експлуатації;

-право на освіту;

-право на здоров’я та медичне обслуговування;

-право на захист від насилля, зловживання та приниження;

-право на захист від сексуальної експлуатації.

Тому треба повернути увагу суспільства до проблем „дітей вулиці”, знайти шляхи вирішення цих проблем і правового, соціального, психічного захисту дитини від негативного соціального і економічного впливу перехідного періоду.

Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. Тому практичне вирішення проблеми дитячої бездоглядності жебрацтва сьогодення вимагає наукового аналізу досвіду подолання безпритульності дітей у 20-30 роки в Україні. Безумовно, що такий аналіз має велике значення для підготовки змін у чинному законодавстві щодо проблем дитинства і проведення відповідної практичної діяльності [16; с.68-69].

На дитячу безпритульність як масове соціальне явище почали звертати увагу тільки на початку першої світової війни, при цьому вона розглядалась як один з найбільш суттєвих факторів дитячих правопорушень. Якщо до того справа охорони дитинства знаходилась у віданні благодійних товариств, то після війни вона перейшла у всіх країнах світу до держави. Винятком не стала й Україна, тим більше, що тільки зусиллями державних та політичних структур можна було вирішити цю проблему.

Ще напередодні першої світової війни в Росії нараховувалось близько 2,5 млн. безпритульних. До революції в Україні діяло кілька благодійних товариств, що займались проблемами нужденних дітей. Найбільш вагомими з них були Київське товариство землеробних колоній та ремісничих притулків; Чернігівське товариство опікування; Харківське товариство соціальної опіки; Товариство подання хворим дітям в Києві та ін. Під їх опікою до початку 1917 р. перебувало 99 притулків. Це були різні за матеріальним станом та педагогічною спрямованістю притулки для безпритульних дітей. Існували вони переважно на благодійні кошти та на кошти місцевого самоврядування [16; с.70].

Революція 1917 р. і громадянська війна створили в Україні надзвичайно складну політичну та соціально-економічну ситуацію, що негативно вплинуло на становище освітніх закладів, а також сприяло поповненню армії безпритульних і бездоглядних дітей. Так, у 1919–1920 рр. в Україні 37.600.000 дітей – 1/8 частини була безпритульною (950 тис.) [4; с. 1,7].

1917–1918 рр. вийшла ціла низка урядових постанов, спрямованих на допомогу дітям. У цей час утворюється надзвичайна комісія по боротьбі з дитячою безпритульністю під керівництвом Ф.Е. Дзержинського. У 1918 р. з ініціативою В.Г. Короленка у Полтаві створюється громадська організація “Ліга порятунку дітей”, яка надавала невідкладну допомогу евакуйованим в Україну дітям, створювала дитячі установи та організовувала літні колонії для дітей. За прикладом “Полтавської ліги” були утворені ліги порятунку дітей по всій Україні.

Ріст дитячої безпритульності обумовило створення центральних органів захисту дитинства в Україні .

Перший центральний орган захисту дитинства в Україні створено у березні 1919 р. – Рада захисту дітей (РЗД) під керівництвом наркома соціального забезпечення М. Зубкова. До її складу увійшли представники різних відомств (Наркомздоров’я, Наркомосвіти, Наркомпраці, Червоного Хреста тощо). На Раду покладались такі завдання:

-забезпечення належних умов фізичного, морального та духовного розвитку дитини;

-боротьба з дитячою смертністю, безпритульністю, злочинністю, жебрацтвом;

-охорона материнства тощо.

До того ж вона мала забезпечувати узгоджену роботу наркоматів і установ щодо врятування дітей [16; с.70].

1 липня 1920 р. Народний комітет освіти УРСР видав декларацію про соціальне виховання дітей. Завданням системи соціального виховання була організація життя дитинства. Відкривались нові типи дитячих установ, проводилась значна профілактична робота з безпритульними дітьми, яка носила чітко виражену соціальну спрямованість і охоплювала численну кількість дитячих установ. Це і широка мережа дитячих будинків: відкритих, денних, цілодобових; дитячих містечок, трудових колоній, садочків, дитячих закладів з для дітей з вадами розвитку та ін [4; с. 7].

У діяльності Ради захисту дітей в 20-30-х рр.. склалися такі головні форми боротьби з цим соціальним явищем:

-евакуація великих груп голодуючих дітей у більш сприятливі регіони республіки (під час голоду 1921-1922 рр.);

-проведення одноразових кампаній допомоги (лотереї, благодійні спектаклі, "тижні", збори);

-створення пунктів харчування та нічліжок для нужденних та без­домних дітей;

-вилучення безпритульних дітей з вулиці та повне або часткове їх соціальне забезпечення шляхом влаштування в інтернатні заклади, і надання матеріальної допомоги тощо;

-у зв'язку з обмеженою кількістю державних інтернатних установ, розміщення безпритульних на добровільних засадах серед міського та сільського населення (індивідуальний патронат);

-утримання дитячих інтернатних установ на кошти підприємств, сільськогосподарських об'єднань, державних і громадських організацій (колективний патронат);

-шефство трудових колективів над інтернатними установами, надання їм фінансово-матеріальної допомоги [16; с.70-71].

Але, як показав досвід боротьби з безпритульністю, перелічені форми виявилися малоефективними. Вони не могли мати суттєвого результату, тому що навіть вмілим розподілом мізерних матеріальних благ, викорис­танням централізованих ресурсів подолати дитячий голод, жебрацтво, а тим більше безпритульність було неможливо.

В умовах голоду 1921-1922рр. та переходу до НЕПу Рада захисту дітей (РЗД) показала свою повну недієздатність. Як структурний елемент командно-адміністративної системи РЗД відбивала специфіку її функціонування: ав­торитарний і класовий підхід у розробці рішень, примусовий характер за­стосування багатьох з них, схильність до проведення масштабних заходів на шкоду їх ефективності, відсутність належного зв'язку з громадськістю тощо. При переході до політики, що опиралась на економічні закони, обме­женість такого стилю діяльності стала очевидною. Тому РНК УРСР прий­няла в листопаді 1922 р. постанову про ліквідацію РЗД та створення Цент­ральної комісії допомоги дітям (ЦКДД). Діяльність ЦКДД була націлена на остаточну ліквідацію безпритульності шляхом скоординованих зусиль держави і громадськості. Комісії надавалося право законодавчої ініціати­ви та фінансової самостійності.

Поряд із застосуванням традиційних форм подолання безпритульності, ЦКДД поступово переходить до профілактики безпритульності та правопорушень, створюючи відділи соціально-правового захисту непо­внолітніх, системи опіки та патронату в більш широкому масштабі, дитячі соціальної інспекції, денні дитячі будинки для дітей безробітних, дитячі майданчики, ясла, працевлаштовуючи підлітків у державні установи, радгоспи, сільські кооперативи, на підприємства, проводячи оздоровлення дітей тощо.

За постановою Наркомату освіти РСФРР 1920 р. був створений інститут дитячої інспекції (брати та сестри соціальної допомоги) при відділах Комітету соціального виховання Народної освіти. На соціальну інспекцію покладалися такі обов'язки:

а) виявлення дітей, що потребують у тій чи іншій формі державного або громадського втручання, допомоги або забезпечення;

б) проведення практичних заходів боротьби з дитячою безпри­тульністю та правопорушеннями і попередження останніх;

в) участь в організації радянської громадськості для здійснення за­ходів профілактики та боротьби з дитячою безпритульністю та пра­вопорушеннями [16; с.71].

За участі соціальних Інспекторів нужденним дітям і підліткам надавалася матеріальна допомога (на одяг, взуття, харчування дітей), трудова до­помога (влаштування підлітків на роботу), приміщення для дит­садків, ясел, передача дітей на патронат. Робітниками соціальної інспекції проводилась боротьба з дитячою проституцією, притягувались до відповідальності батьки та опікуни, які знущалися з дітей. Діяльність соціальної інспекції дала позитивні результати: по-перше, було створено орган, який займався безпосередньо дитячою бездоглядністю та вивченням дитячого побуту; по-друге, завдяки впровадженню різноманітних заходів покращились дитячий побут та взагалі практична допомога нужденним дітям [16; с.71-72].

На жаль, зародження та становлення системи соціально-профілактичної діяльності щодо безпритульності та правопорушень дітей і підлітків збіглися з періодом економічної кризи в країні, швидким скорочення адміністративного апарату, що перешкодило подальшому розвитку цих установ.

Практична діяльність ЦКДД була також нерозривно пов'язана з ініціюванням змін законодавства щодо проблем дитинства в цілому та дитячої безпритульності зокрема. У 1923-1924 рр. з ініціативи комісії РНК УССР та ВУЦВК було прийнято ряд постанов: "Про забезпечення дітей-сиріт" від 20.04.1923 р., "Про безпритульних підлітків, що перебувають у дитячих будинках" від 21.11.1923 р., "Про боротьбу з дитячою безпритульністю" від 12.04.1923 р., "Про порядок догляду за організацією та діяльністю комісій у справах про неповнолітніх" від 21.04.1924 р., "Про поліпшення побуту дітей в установах соціального виховання Народного Комісаріату Освіти" від 21.06.1924., "Про боротьбу з дитячою безпритульністю" від 17.04.1924 р. Така увага уряду до цієї проблеми дала свої результати – урядові і громадські органи були залучені до справи боротьби з безпритульністю.

Так, у вересні 1924 р. був створений республіканський Фонд ім. В.І. Леніна для допомоги безпритульним дітям, а в 1924 р. при сприянні ЦКДД у республіці виникли громадські осередки, що в травні 1927-го трансформувалися в добровільне товариство "Друзі дітей". Організація, в якій акумулювалась активність трудящих щодо захисту дитинства, тривалий час виступала своєрідним громадським підрозділом Комітету допомоги дітям та стала головним органом з питань профілактики безпритульності та бездоглядності.

Поступово функції ЦКДД та наркоматів розмежувались. Згідно з пост новою ВУЦВК та РНК УССР "Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю" (листопад 1927 р.) за ЦКДД залишились тільки функції фінансування та здійснення контролю за всіма заходами боротьби з безпритульністю.

Наприкінці 20-х років склалися всі матеріально-фінансові та організаційні передумови для ліквідації масової вуличної безпритульності як такої, завдяки не тільки ефективній діяльності ЦКДД, а і, перш за все, завдяки впровадженню системи профілактичних заходів.

Успіхи в боротьбі з безпритульністю виявили серед керівництва країни сумніви в необхідності існування ЦКДЦ. Поступово роль ЦКДД падає настільки, що у листопаді 1932 р. вона була зовсім ліквідована. Її функції перейшли до товариства "Друзі дітей" [16; с.72].

Голодомор 1932-1933 рр. багато в чому перекреслив здобуте у ліквідації безпритульності. Виникла нова її хвиля, породжена колективізацією, голодомором, політичними репресіями. Тільки за перше півріччя 1932 р. було виявлено понад 4,9 тис. бездомних підлітків, а наприкінці року їх бу­ло вже понад 6,3 тис.

Боротьба зі штучно створеною безпритульністю під час голодомору і продовжувалася такими традиційними заходами, як вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх в дитячих будинках, організація безкоштовних гарячих сніданків, застосування системи патронату, індивідуальна допомога. Проте це здійснювалося дещо іншими методами. Відпо­відні органи дедалі частіше стали вдаватися до адміністративних і навіть каральних дій: ізоляції голодних районів, покарання батьків, які залиша­ють дітей з надією на їх державне забезпечення, трудової мобілізації підлітків, примусового патронату дітей на селі тощо.

Якщо економічними заходами голодомор можливо було зняти як про­блему у 1934 р., то наслідки його ще довго відчувалися. Проблема безпри­тульності залишалася настільки гострою, що в травні 1935 р. РНК СРСР та ЦК ВКП(б) змушені були прийняти постанову "Про ліквідацію дитячої без­притульності та бездоглядності". Постановою пропонувалась програма ліквідації безпритульності, для здійснення якої, насамперед, передбачало­ся чітке розмежування функцій різноманітних установ захисту дитинства. Якщо до 1932 р. головним органом боротьби з безпритульністю був Народний комітет освіти, то з 1935 р., за постановою РНК СРСР та ЦК ВКП. надавалися особ­ливі функції органам НКВС. Їх обов'язком стало не тільки вилучення без­притульних з вулиці та розміщення їх в приймальниках, а й визначення відповідного типу інтернатних установ та міри покарання за хуліганство. Комісії в справах неповнолітніх, які існували з 1918 р. під відомством НКО і займалися боротьбою з дитячою та підлітковою злочинністю, згідно з по­становою 1935 р. ліквідувалися, а їх функції перейшли до НКВС. У 30-х рр., коли репресії стали нормою суспільно-політичного життя країни, зникла необхідність в існуванні та діяльності органів, які керувалися нор­мами моралі та права. Ці обставини зумовили ліквідацію комісій у справах неповнолітніх. Щодо "Друзів дітей", то поступово товариство стало додат­ком до державних структур і його роль змикалась. 1936 р. воно припинило свою діяльність [16; с.73].

Ці організаційні зміни привели до створення в 1936 р. Центральної (при ВУЦВК УРСР), місцевих та районних (при відповідних виконкомах) комісій по поліпшенню життя дітей (диткомісії). Фактично, була відновлена комісія, яка існувала в Україні з 1922 по 1932 р. Цей захід уря­ду свідчив, що розформування комісії в 1932 р. було помилковим. Завдан­ня, які покладалися на комісію, були незмінні: координація та налагодженість роботи державних та громадських органів захисту дитинства. Формально комісії очолили боротьбу з дитячою безпритульністю в країні, але фактично вони були недієздатними. На практиці вся справа боротьби з вуличною безпритульністю перейшла до НКВС. Надання особливих функцій органам НКВС призвело до зникнення вуличної безпритульності, але причини її виникнення не були усунені [16; с.73-74].

Таким чином, вся законодавча та практична діяльність урядових установ щодо подолання масової дитячої безпритульності в 20 - 30-х рр. зводилась, в першу чергу, до подолання вуличної безпритульності – вилучення безпритульних з вулиці, розміщення їх в інтернатних установах, повер­нення їх до родин та передача на колективний та індивідуальний патро­нат. З формуванням тоталітарної системи запроваджувалися і командно-адміністративні методи боротьби з цим соціальним явищем. Тобто, уряд намагався подолати явище дитячої безпритульності в країні, не зіставля­ючи його з причинами, що його породжували.

З метою розв’язання проблем безпритульності, бездоглядності та профілактики девіантної поведінки і правопорушень серед дітей вулиці, забезпечення їх прав та інтересів, створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки до самостійного життя у 1997 р. в Україні за ініціативою Міністерства у справах сім’ї та молоді постановою кабінету міністрів України затверджено Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх, було створено мережу притулків для неповнолітніх, підпорядковану службі у справах неповнолітніх Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Протягом 1997 р. в областях функціонувало 62 притулки для неповнолітніх та 21 кімната тимчасового перебування. (Притулки створюються не тільки державними структурами, але й благодійними організаціями).

Притулки для неповнолітніх, яких є близько 80, надають соціальну допомогу понад 25 тис. дітей щорічно.

У цих закладах отримали соціальну допомогу майже 11 тис. неповнолітніх. За аналізом дослідження основну частину становили діти віком від 7 до 14 років, або 65%; за статтю – хлопчиків вдвічі більше ніж дівчаток [5; с.171-172].

В Україні зростає число бездоглядних дітей. Більшість з них були залишені батьками або самовільно покинули сім'ю, яка не забезпечила їм нор­мальних умов життєдіяльності та повноцінного розвитку. Ці діти, як прави­ло, бродяжать, жебракують, займаються крадіжками, систематично вжива­ють алкогольні напої, наркотичні речовини і стають жертвами сексуальних злочинів та інших протиправних дій. Бродяжництво, як правило, викликане конфліктом у сім'ї, школі чи з од­нолітками.

Тенденція до збільшення кількості дітей, що більшу частину свого життя перебувають на вулиці: жебрачать, займаються бродяжництвом, та пов’язану з ними злочинність, стала настільки загрозливою що обумовила розробку та підписання Указу Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві”(від 18 березня 1998 р. № 200). Основною метою Комплексних заходів є формування основ вирішення проблем профілактики бездоглядності та фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки до самостійного життя [16; с.68]. 28 січня 2000 р. Президент видав Указ “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності” (від 28.01.2000 р. № 113), а 21 лютого 2003 року – Указ “Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки (від 21.02.2003 р. № 154\2003).

Розв'язання проблеми "дітей вулиці" потребує впровадження цілісної сис­теми соціального захисту та допомоги – від першого контакту з дитиною, яка опинилась у скрутному становищі на вулиці, до її остаточної соціалізації, пси­хологічної адаптації та реабілітації. Комплексна модель повинна включати:

-заходи з попередження бездоглядності дітей: створення майданчиків і клубів для дозвілля, телефонів довіри, центрів сімейної психосоціальної те­рапії;

-соціальну роботу на вулиці для виявлення та встановлення контакту з дитиною і її залучення до соціальної служби;

-створення кризових центрів для дітей, які опинились у скрутному становищі;

-створення системи короткострокових прийомних сімей, які беруть на утримання дитину на короткий час: декілька тижнів або кілька місяців, доки рідна сім'я дитини не вирішить своїх проблем (хвороба, перебування в лікарні тощо) або доки дитину не направлять на утримання у дитячий будинок або в іншу сім'ю;

-ширше залучення до розв'язання проблем безпритульності та бездоглядності дітей громадських благодійних організацій;

-розробку методичних рекомендацій з організації виховної та дозвіллєвої роботи з цими дітьми.

Питання дітей в Україні належать, зокрема, до компетенції:

-Міністерства освіти і науки України;

-Міністерства внутрішніх справ України;

-Міністерства охорони здоров'я України;

-Міністерства праці та соціальної політики України;

-Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України [3; с.185-186].

Отже соціально-правовий захист дитинства передбачає створення належних умов для всебічного розвитку дитини: матеріальний добробут належне виховання та нагляд, здорова матеріальна атмосфера в сім’ї та належне ставлення до дитини; доступ до отримання освіти, психологічно-соціальна реабілітація дитини вулиці та адаптація до життя у сім’ї.

Характеристика роботи

Диплом

Кількість сторінок: 88

Безкоштовна робота

Закрити

Основні напрямки мобільної соціально-педагогічної роботи з дітьми вулиці

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.