Правознавство 3
План
1. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин
2. Поняття про треті особи
3. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору
4. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору
Список використаної літератури
3. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору
Згідно ст. 107 ЩІК. треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити в справу до постановлення судового рішення, подавши позов до однієї або до двох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.
Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, зацікавлені у вирішенні справи й вступають в процес, порушений позивачем, поскільки вважають що права чи охоронювані законом інтереси, з приводу яких виник спір між сторонами, належать їм. Заявляючи самостійні вимоги на предмет спору, вони тим самим заявляють про наявність у них самостійних прав, відмінних та незалежних від прав сторін. Тому вступ в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, не тягне процесуальної співучасті на позивачевій стороні. Третя особа займає автономне процесуальне становище поряд з позивачем, а тому інтереси третьої особи і первісних сторін протилежні й виключають один одного.
При вступі в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, суд розглядає спільно дві вимоги (позивача та третьої особи), хоча ці вимоги могли б бути розглянуті і в окремих провадженнях. Причому обов'язковою умовою спільного розгляду вимог позивача та третьої особи, як витікає із ст. 107 ЦПК, є єдиний предмет спору. Цю умову необхідно враховувати для правильного вирішення питання про можливість прийняття заяви у третьої особи та її вступ в процес.
За думкою Д. Аі. Чечота, предмет спору — це не тільки матеріальний об'єкт, з приводу якого виник спір між позивачем та відповідачем, але й правовідносини, з яких виник спір. Т. Є. Абова вважає, що предметом спору можуть бути й обов'язки з приводу володіння, користування, розпорядження майном, особистими немайновими благами, виконання робіт, надання послуг, дій, що виникають з договорів купівлі-продажу, дарування тощо '. Уявляється, що предметом спору про право цивільне завжди виступають спірні матеріальні правовідносини, а не об'єкти цивільних справ. Цей висновок витікає із ст. 24 ЦПК, у відповідності з якою суд розглядає справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і колгоспних правовідносин.
Вирішуючи спори, суд встановлює наявність чн відсутність відповідних правовідносин і робить висновки про права та обов'язки сторін. Поскільки третя особа заявляє самостійні вимоги на предмет спору сторін, то, при-родньо, вона, рівно як й самі сторони, при розгляді та вирішенні справи зацікавлена в установленні наявності чи відсутності відповідних правовідносин і вирішенні справи по суті.
Отже, основою участі третіх осіб в справах, які вже знаходяться у провадженні суду, є наявність у них самостійних вимог на предмет спору, а також взаємови-ключаючий характер їх юридичної зацікавленості і з позивачем, і з відповідачем. Цей висновок має практичне значення для правильного вирішення судом (суддею) питання про допуск третьої особи до участі в справі.
Якщо третя особа пред'являє вимоги до позивача чи до відповідача або до обох сторін, однак ці вимоги направлені на предмет спору між сторонами, що знаходяться на розгляді суду, в допуску до участі в справі третій особі необхідно відмовити. Невиконання цього положення привело б до вступу в цивільну справу особи, яка не має відношення до предмета спору і юридичної зацікавленості в даній справі. Наприклад, було б явною помилкою в спорі про виселення наймача у зв'язку з неможливістю спільного проживання в будинку, належить на праві особистої власності, допустити до участі в справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, іншого наймача, що просить відшкодувати збиток, нанесений майну відповідачем, чи допустити до участі в справі про відібрання дитини як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, особи, що не має правових підстав на її виховання, тобто юридичне не зацікавленої.
В ст. 107 ЦПК передбачено, що треті особи, які заявлять самостійні вимоги, можуть вступити в справу, подавши позов до однієї або до двох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Із цього слідує, що формою вступу третьої особи в справу є звернення в суд з позовною заявою. Тому норми, які регулюють порядок подання позовної заяви та прийняття заяв у цивільних справах (ст. ст. 136—139 ЦПК), повинні застосовуватися й при вирішенні питання про прийняття заяви від третьої особи.
Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повинна за змістом і формою відповідати закону (ст. 137 ЦПК). Третя особа повинна подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів. Суддя має право залежно від складності та характеру справи затребувати від третьої особи копії всіх доданих до позовної заяви документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 138 ЦПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, як і заява позивача у справі, оплачується державною пошлиною (ст. 64 ЦПК).
В літературі неоднаково вирішується питання про процесуальні наслідки недотримання вимог закону про порядок подання позовної заяви третьої особи про вступ у справу, хоча його правильне вирішення гарантує третій особі право на судовий захист. Діюче законодавство це питання прямо не регулює, однак вказівка в ст. 107 ЦПК на форму вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, дозволяє зробити висновок про те, що при вирішенні питання про допуск третьої особи в справу повинен застосовуватися або інститут залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК), або інститут відмови в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК). Одначе слід підкреслити, що процесуальне законодавство в цій частині потребує вдосконалення, оскільки стосовно до третіх осіб інститути залишення заяви без руху й відмови в прийнятті заяви в достатній мірі не узгоджені.
Якщо позовна заява третьої особи не відповідає вимогам закону чи не оплачена державною пошлиною, є підстави ставити питання про залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК). Разом з тим слід мати на увазі, що треті особи вступають в уже розпочатий іншими особами процес і розгляд між ними спору не можна ставити в повну залежність від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи. Тому застосування інституту залишення заяви без руху і надання третій особі строку для виправлення недоліків в заяві чи сплаті державної пошлини процесуальне виправдано, якщо цей строк не перебільшує строку розгляду цивільних справ (ст. 148 ЦПК). Якщо заява третьої особи про вступ в справу подана в судовому засіданні, однак вона не відповідає вимогам закону чи не оплачена державною пошлиною й немає можливості відкласти розгляд справи на підставах, передбачених ст. 176 ЦПК, то розгляд спору між первісними сторонами ставити в залежність від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, та відкладати розгляд справи не можна. В даному випадку необхідно відмовити в прийнятті позовної заяви третьої особи. При всій універсальності ст. 136 ЦПК, яка передбачає підстави для відмови в прийнятті заяви, ні один із її пунктів не можна застосувати до процесуальної ситуації, яка розглянута. Вихід тут бачиться в доповненні ст. 136 ЦПК.
Крім дотримання порядку подання позовної заяви, умовою допуску третьої особи в справу є наявність у неї права на звернення в суд, яке залежне від наявності передбачених законом підстав (ст. 136 ЦПК). Наприклад, в прийнятті позовної заяви третьої особи слід відмовити! якщо є рішення суду, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; якщо в провадженні суду є справи по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав та в деяких інших випадках.
Таким чином, наявність у третьої особи самостійних вимог на предмет спору та юридичної зацікавленості у вирішенні справи, порушеної первісним позивачем, дотримання порядку звернення в суд і наявність права на пред'явлення позову в сукупності складають умови для прийняття позовної заяви третьої особи й допуску її в справу. Іншого законодавство не містить.
В літературі зустрічаються й інші міркування. Наприклад, стверджується, що при вирішенні питання про допуск цих осіб в процес суд повинен виходити і із доцільності спільного розгляду основного позову та позову третьої особи. З цим погодиться не можна.
Треті особи можуть вступити в справу тільки за своєю ініціативою.
Згідно п. З ст. 143 ЦП К при підготовці справи до судового розгляду суддя вирішує питання про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб. Стосовно до третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, це, зокрема, означає, що суддя може повідомити третю особу про наявність у провадженні суду справи, у вирішенні якої зацікавлена третя особа. Залучати третю особу в справу суддя не може.
Вступ третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, а також відмова в допуску до участі в справі повинні оформлятися ухвалою суду (судді). За смислом закону (ст. 323 ЦПК) на ухвалу суду (судді) про допуск третьої особи не може бути подана касаційна скарга, оскільки цією ухвалою не перешкоджаеться дальший рух справи, в яку вступила третя особа. Стосовно можливості оскарження ухвали про відмову в допуску третьої особи в процес між первісними сторонами в літературі даються різні рекомендації.
На думку одних вчених, третя особа не може подати касаційну скаргу на ухвалу суду, якщо їй відмовлено в допуску до участі в процесі між первісними сторонами, оскільки в цих випадках третя особа не обмежена можливістю здійснювати своє право на захист шляхом пред'явлення самостійного позову поза процесу між первісними сторонами. Існує і протилежна думка. Дійсно, з одного боку, відмова в прийнятті позовної заяви третьої особи не заважає можливості захисту своїх прав, з другого— ст. 136 ЦПК передбачає можливість оскарження ухвали суду про відмову в прийнятті позовної заяви. З систематичного тлумачення закону треба застосувати ст. 136 ЦПК.
Вступивши в справу з самостійними вимогами, третя особа користується правами позивача. Стаття 107 ЦПК передбачає, що треті особи користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.
Інколи треті особи, які заявляють самостійні вимоги, змішуються з співпозивачами, що вступили в справу після його порушення. Співпозивачі, на відміну від третіх осіб, не пред'являють ніяких вимог до позивача. Інтереси співпозивачів не виключають один одного, вимоги ж третьої особи завжди виключають вимоги позивача.
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, вступає в справу шляхом подачі позовної заяви. Виникає питання про те, хто із сторін в справі є відповідачем за позовом третьої особи. В ст. 107 ЦПК говориться, що третя особа може пред'явити позов до однієї або до двох сторін.
В літературі заперечується обгрунтованість норми, яка закріплена в ст. 107 ЦПК. Одні автори стверджують, що відповідачами за позовом третьої особи завжди є дві сторони. Інші вважають, що відповідачами за позовом третьої особи можуть бути дві сторони разом чи тільки позивач, а звернення з позовом тільки до відповідача неможливе. Дане питання має принципове значення. В залежності від того, хто притягнутий третьою особою як відповідач, повинні розподілятися судові витрати й .формулюватися рішення суду в справі. Суд (суддя) повинен приймати заяву третьої особи лише в тому випадку, коли в ній конкретно вказано відповідача (ст. 137 ЦПК).
На нашу думку, ст. 107 ЦПК є обгрунтованою та передбачає всі можливі випадки визначення відповідачів за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
Найбільш часті випадки, коли третя особа пред'являє позов до обох сторін. Так, Ф. звернулась з позовом про виселення С. та Н. як піднаймачів. Відповідачі пред'явили зустрічний позов про визнання за ними права на кімнату, яку вони займали. Райжитловідділ виконкому вступив у справу з самостійними позовними вимогами до Ф. про виселення як особи, що втратила право на займану житлову площу, а до С. та Н.—- про виселення як тимчасових жильців '. Тут вимоги третьої особи по відношенню до позивача й відповідачів в первісному позову мають самостійний предмет і самостійні підстави.
Третя особа може пред'явити позов тільки до позивача. Так, П. залишив заповіт, де вказав, що все майно, яке залишиться після його смерті, він заповідає дочці І. Виконавцем заповіту був призначений 3. 3. відмовився видати майно. І. пред'явила в народний суд позов до 3. про передачу майїіа покійного батька. Друга дочка покійного Е. вступила в справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, пред'явивши позов до І. про визнання заповіту недійсним і визнання права на спадкоємне майно2. Тут третя особа зацікавлена лише у визнанні права власності на спадкоємне майно й не ставить перед виконавцем заповіту питання про передачу майна.
Можливі випадки, коли треті особи звертаються з позовом в суд до відповідача. На практиці з такими випадками доводиться зустрічатися в спорах про віндикацію майна. У випадку, коли первісний позов пред'явлено до відповідача з метою віндикації майна і третя особа заявляє самостійні вимоги, то вона повинна їх адресувати тільки відповідачеві. Поскільки мета віндикаційного позову складається в передачі майна власнику, а самі речі знаходяться у відповідача, то він і повинен бути відповідачем за позовом третьої особи.