СНО-1 (СТАРТ-1) Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент під­писання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних зарядів згідно з Договором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для рухомих комп­лексів.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 пе­редбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися ско­ротити свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бом­бардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 2500 носіїв, із них: МБР — 1398, БРПЧ — 940, ВБ — 162. США володіли 2222 носіями, з них: МБР — 1000, БРПЧ — 648, ВБ — 574. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР, але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий — 60 місяців, третій — 84 місяці.

Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні.

СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3.

СНО-2 (СТАРТ-2). Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних насту­пальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Рівноправною зі США стороною в ньому виступала Росія. Незважаючи на те, що Росія була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало лише 69,4 % колишнього ядер­ного радянського потенціалу. Відтак СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.

Головним у Договорі є зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 оди­ниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються (РГЧІН). Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю кількість. Договір передбачає проведення скорочень у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держ­дума РФ — лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.

При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних боєзарядів, з яких 500 одиниць (14 %) буде розміщено на носіях наземного базування, 1728 одиниць (50 %) — на носіях морського базу­вання, 1272 одиниці (36 %) — на носіях повітряного базуван­ня. Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів, з яких 795 одиниць (24 %) припадає на носії наземного базування, 1744 одиниці (53 %) — на носії морського базування, 738 одиниць (23 %) — на носії повітряного базування.

СНО-3 (СТАРТ-3). Домовленість про укладення Договору СНО-3 була досягнута під час зустрічі президентів Росії та США Б. Єльцина і В. Клінтона в Гельсінкі 21 березня 1997 р. У заяві, зробленій президентами двох країн, підбивався підсумок процесу ско­рочення стратегічних наступальних озброєнь, зміцнення стратегічної стабільності та ядерної безпеки. З урахуванням набутого прогресу сторони підтвердили свій намір щодо по­дальшого скорочення ядерних озброєнь та зменшення ядер­ної небезпеки і досягли таких принципових домовленостей:

після вступу в дію Договору СНО-2 США і Росія розпоч­нуть переговори стосовно Договору СНО-3, який має вста­новити до 31 грудня 2007 р. рівень загальної кількості стра­тегічних ядерних боєзарядів у межах 2000—2500 одиниць для кожної зі сторін;

Договір СНО-3 повинен мати безстроковий термін дії;

в контексті переговорів по СНО-3 експерти обох сторін окремо будуть вивчати можливість охоплення режимом кон­тролю крилатих ядерних ракет морського базування з дальнім радіусом дії та тактичних ракетно-ядерних комплексів, у тому числі впровадження заходів довіри і режиму відкритості.

Попри створення досить чіткої концепції скорочення ядерних озброєнь, викладеної у Договорах СНО-1, СНО-2, СНО-3, її реалізація в 90-ті роки виявилася справою нелег­кою. Договір СНО-3 не був підготовлений та підписаний, а Договір СНО-1 реалізувався з великими ускладненнями. Вони були пов'язані насамперед із розпадом СРСР, унаслідок чого радянська ядерна спадщина дісталась чотирьом неза­лежним країнам: Російській Федерації, Україні, Білорусі та Казахстану. Росія успадкувала 69,4 % цього потенціалу, або 7133 ядерних боєзаряди, Україна — 17 % (1656 одиниць), Казахстан — 13 % (1410 одиниць), Білорусь — 0,6 % (74 одиниці).

Поява одразу чотирьох правонаступників радянської ядерної спадщини викликала неабияке занепокоєння з боку США і Росії. У грудні 1991 р. після підписання Біловезької угоди про створення СНД адміністрація Президента США Дж. Буша висунула досить рішучу вимогу щодо збереження централізованого контролю за радянською ядерною зброєю, який має здійснювати Росія як єдина правонаступниця СРСР, в той час, як інші країни мають приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості без'ядерних країн.

В розвиток такої позиції США привітали досягнення державами СНД 21 грудня 1991 р. Алматинської угоди, згідно з якою Білорусь, Казахстан і Україна зобов'язалися вивести всю тактичну ядерну зброю, яка була розміщена на їхній території, до Росії не пізніше 1 липня 1992 р.

У найбільш повному вигляді мета американської політики щодо запобігання поширення ядерної зброї на території ко­лишнього СРСР була викладена в заяві Дж Буша від 13 липня 1992 р. Серед завдань американської політики були такі: реалізація Договорів СНО-1 і ДНЯЗ щодо країн СНД; ство­рення внутрішньої системи обліку й фізичного захисту ядерних боєзарядів та обладнання; створення ефективної системи експертного контролю за ядерними та ракетними технологіями у відповідності з чинними багатосторонніми режимами; здійснення безпечного і надійного демонтажу ядерних боєзарядів та контролю за вилученням з них ядерних матеріалів; створення умов для переорієнтації на невійськову проблематику колишніх радянських фахівців у галузі ядерних і ракетних технологій.

Першочергова мета США у сфері контролю над ядерними озброєннями колишнього СРСР полягала в тому, щоб змусити Казахстан, Білорусь і Україну стати без'ядерними державами, вивести з їх територій тактичну й стратегічну ядерну зброю і надати їм можливість самим розробити про­цедуру та механізми реалізації Договору СНО-1. Але після того як у березні 1992 р. на Мінській зустрічі глав держав СНД не вдалося підписати відповідну угоду, адміністрація Дж. Буша запропонувала свій варіант, котрий мав забез­печити якомога швидше виведення ядерної зброї з колишніх радянських республік. Уже в квітні 1992 р. США висунули проект додаткового п'ятистороннього Протоколу до Догово­ру СНО-1, який був підписаний усіма учасниками 23 травня1992 р. в Лісабоні, увійшовши в історію під назвою Лісабонського протоколу. Цей документ визначив правонаступництво України, Росії, Білорусі та Казахстану щодо вико­нання колишнім СРСР умов Договору СНО-1. У Протоколі Білорусія, Україна і Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерні держави в якомога короткий термін. Окрім Лісабонського протоколу, адміністрація Дж, Буша заручилася спеціальними односторонніми заявами пре­зидентів Білорусі, Казахстану і України, в яких вони під­твердили намір своїх країн стати без'ядерними державами, приєднатися до ДНЯЗ та забезпечити вивезення стратегічної ядерної зброї до Росії.

Нова тактика Вашингтона та неприхований тиск з боку Росії принесли результати стосовно Білорусі та Казахстану, які наприкінці 1993 р. ратифікували Договір СНО-1 і при­єдналися до Договору про нерозповсюдження ядерних озбро­єнь у якості без'ядерних держав. Україна ж у цьому плані посіла самостійну і більш виважену позицію.

УКРАЇНА У ПРОЦЕСІ ЯДЕРНОГО РОЗЗБРОЄННЯУкраїна як незалежна держава з самого початку заявила себе ак­тивним учасником глобального процесу ядерного роззброєння. У Декларації про державний суверенітет України 1990 р. було проголошено, що Україна має намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю. Це прагнення України було неодноразово підтверджено у таких документах Верховної Ради: Заяві від 24 жовтня 1991 р., де йдеться про намір України «приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава», у Зверненні до парламентів та народів світу від 5 грудня 1991 р., у Постанові від 9 квітня 1992 р. та ін.

Участь нашої держави у процесі ядерного роззброєння, її права та зобов'язання визначаються Договором СНО-1. У ході його реалізації політичним пріоритетом для України було забезпечити її рівноправний статус зі США, а також Росією та іншими державами СНД, на території яких діє Договір. Цього вдалося досягти завдяки наполегливим діям укра­їнської сторони в Москві та Вашингтоні, а також цілеспря­мованим контактам з Білоруссю і Казахстаном, результатом яких стало підписання у Лісабоні 23 травня 1992 р. вже згадуваного Протоколу до Договору СНО-1 з урахуванням вимог України. Таким чином, Україна з об'єкта Договору перетворилася на його рівноправний суб'єкт.

У зв'язку з підписанням Протоколу Україна заявила, що в реалізації Договору про СНО та Протоколу до нього вона буде виходити з того, що:

передбачені Договором скорочення і обмеження мають досягатися через пропорційно рівномірне знищення ядерних боєголовок та засобів їх доставки, що дислокуються на тери­торії сторін Договору;

Україна, яка добровільно іде на скорочення ядерної зброї, буде наполягати на гарантіях своєї національної без­пеки, в тому числі від можливої загрози силою або її засто­сування проти України з боку будь-якої ядерної держави;

Україна буде домагатися того, щоб Російська Федерація негайно вдалася до практичних дій щодо створення спільно з Україною системи технічного контролю за незастосуванням ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

В подальшому, відповідно до цього Протоколу, Україна разом із Білоруссю та Казахстаном взяла на себе зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава.

Наступним кроком України, спрямованим на скорочення та ліквідацію ядерної зброї, було підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод. Ними передбачалися, зокрема, шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гаран­тійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів, розташованих на територіях України та Російської Федерації.

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 11

Безкоштовна робота

Закрити

Україна в процесі ядерного роззброєння

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22 та (050) 297–73–76
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.