План

1. Дайте оцінку взаємодії політичної системи з середовищем на прикладі моделі Д. Істана

2. Проаналізуйте місце виконавчої влади у політичній системі США

3. Схема політичної системи Німеччини

Використана література

1. Дайте оцінку взаємодії політичної системи з середовищем на прикладі моделі Д. Істана

Новітня й сучасна політична історія з усією очевидністю показала, що сфера політичного життя не обмежується відношенням «держава — суспільство». Колишні терміни — держава, уряд, нація — мають вужчий правовий та інституціональний зміст. Вони належать до конкретної групи інститутів, характерних для сучасних західних суспільств. У XX ст., особливо в його останнє десятиріччя, перспективи аналізу державного управління зазнали серйозної зміни. З'явилося поняття «політична система», що стало домінувати і набуло значного поширення через охоплення всієї сфери політичної діяльності в суспільстві.

Згідно з Алмондом і Пауелом, спільним для всіх визначень «політичної системи» є те, що вона асоціюється із застосуванням узаконеної фізичної принуки в суспільстві. Істон говорить про авторитарний розподіл вартостей, Даль — про владу, управління і авторитет. Всі ці визначення мають на увазі легітимність санкцій, законне право карати, примушувати і підкоряти. Хоча політична система не будується виключно на силі, насильстві чи примусові, де її ставлення до насильства є важливою характерною властивістю. Вона визначає «політичний» компонент поняття.

«Система» передбачає взаємозалежність її складових частин і певні межі між нею і навколишнім середовищем. Межі політичних систем зазнають значних коливань. Скажімо, в період війни вони значно розсуваються, оскільки велика кількість людей залучається до військової служби, діяльність комерційних компаній регулюється і вживаються заходи стосовно внутрішньої безпеки.

Алмонд, Пауел, Істон і Даль — відомі американські політологи і соціологи. Г. Алмонд, зокрема, — професор Принстонського, згодом Стенфордського університетів. Був головою комісії із порівняльної політології при Раді соціальних досліджень (1954—1963 pp.), президентом Американської асоціації політичних наук (1965—1966 pp.). Д. Істон — професор Чіказького університету, в 60-і роки був головою тієї ж Американської асоціації політичних наук. У книзі «Політична система» (1953) глибоко проаналізував стан політичних наук, різко виступив проти гіперфактуалізму політології.

Коротше кажучи, поняття «політична система» місткіше, ніж поняття «державне управління», оскільки охоплює всіх осіб і всі інститути, що беруть участь у політичному процесі, а також неформальні і неурядові фактори, що впливають на механізм виявлення і постановки проблем, на вироблення і реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Загальна теорія систем у повному, цілісному вигляді дуже рідко застосовувалась до аналізу політичних явищ. Одначе останнім часом цілий ряд засадничих понять цієї теорії став дуже популярним, особливо таких, як «система», «диференціація», «витривалість», «рівновага» і «зворотний зв'язок». У політичній науці, як і всюди, поняття і категорії теорії системи мають тенденції ставати загальновживаними. Крім того, загальна теорія систем привертає увагу політологів до проблем їх змінювання, кризи і патології. Два провідних у суспільних науках системних підходи — це підхід Т. Парсонса в загальній соціології (з виходом на політику) і підхід Д. Істона власне в політичній соціології.

Досить довго політологи дрібнили і відокремлювали політичну реальність замість того, щоб розглядати її як сукупність, своєю чергою включену до ще ширшої сукупності. Поняття «політична система» допускає таку переорієнтацію, оскільки система визначається як сукупність взаємопов'язаних елементів. Відповідно, політичну систему потрібно вивчати як сукупність політичних взаємодій, які спостерігаємо в даному суспільстві, як таку, що занурена в середовище і реагує на його вплив. Вона — частина соціального цілого, з яким перебуває в складних стосунках.

Талкот Парсонс розглядає суспільство як соціальну систему (хоча в його термінології ці поняття аж ніяк не тотожні), що містить у собі чотири підсистеми: адаптацію (економіка), цілеосягнення (політика), латентність (інститути соціалізації) та інтеграцію («соціальна спільнота»). Між цими підсистемами виникає складна мережа взаємообмінів, бо кожна — це відкрита система, яка підтримує стосунки взаємодії із середовищем, що її оточує; кожна система перебуває в безперервному зв'язку з трьома іншими, що складають її середовище.

Відштовхуючись від економічної теорії і, особливо, від теорії В. Леонтьева, Парсонс зводить взаємообмін між підсистемами до схеми «витрати — випуск». Тут завжди має місце двосторонній обмін. Кожна підсистема одержує від трьох інших елементи, фактори виробництва (витрати), які суттєві для її функціонування; взамін вона віддає їм продукт (випуск) своєї діяльності.

Інші автори, зокрема американські вчені Абкаріан і Масанат, щоправда, наполягають на особливому статусі політичної системи. Вони звертають увагу на те, що вона, функціонуючи в рамках політичної культури, посідає становище найвищої влади в соціальній системі.

У своєму апогеї політична система позначена двома характерними рисами. По-перше, універсальністю, адже поширюється на все суспільство. Інші заклади, зокрема релігійні та професійні організації, охоплюють лише частину цілого. По-друге, вона має виняткове право, монополію на примус у суспільстві. Перебуваючи на вершині ієрархії влади, вона, по суті, регулює рівень примусу в системах, нижчих від неї за ієрархією.

Розглядаючи політику як підсистему суспільства, Парсонс надає цьому термінові дуже широкого значення. У нього політика включає визначення колективних цілей, мобілізацію ресурсів і прийняття рішень, необхідних для досягнення цих цілей. Така політична діяльність властива не лише державним і суспільним інститутам: вона спостерігається в усіх громадських організаціях (партії, профспілки), навчальних закладах, на підприємствах і т. ін.

У політичній підсистемі Парсонс виокремлює три інститути (перший є джерелом двох інших): лідерство, органи влади і регламентація.

Під інституціоналізацією лідерства Парсонс розуміє «модель нормативного порядку, через який певні підгрупи завдяки становищу, яке займають у даному суспільстві, мають дозвіл і навіть обов'язок здійснювати ініціативи заради досягнення цілей спільноти разом з правом залучати до участі цю спільноту як ціле». Інститут лідерства, який визначається таким чином, має вияв на всіх рівнях. У глобальному суспільстві він постає як держава, в бюрократичних організаціях — у вигляді авторитетних посад.

Другий інститут — це інститут органів влади. Органи влади і влада — не синоніми. В перших друга акумулюється і звідти ж виходить. Так, особа, яка займає посаду в органах влади, користується певною сумою влади, яку вона може використати і пустити в обіг.

Третій інститут політики — регламентація. Вона полягає у виданні норм і правил, що складають чітку основу соціального контролю. До цієї категорії входять: право, професійні норми, статути партій і асоціацій і т. ін.

Таким чином, політична підсистема є автономна і відкрита система. Вона підтримує постійні стосунки і взаємообміни з рештою підсистем суспільства. Як і в економічній підсистемі, тут виявляється той самий тип обміну факторів (витрати) і продуктів (випуск). До речі, зауважимо, що в саме цих термінах Парсонс трактує і таку фундаментальну категорію політики, як влада, прирівнюючи функцію влади до функції грошей, розглядаючи її як просто знаряддя обміну, як посередника обміну всередині політичної підсистеми і обміну між останньою та рештою підсистем.

Якщо Талкот Парсонс заклав основи системного аналізу суспільного життя « цілому, то Девід Істон приклав загальну теорію систем до аналізу політики, після чого системний аналіз сприйняла й політологія.

На думку Істона, політика являє собою «вольовий розподіл вартостей», тобто авторитарне надання певного значення тому чи іншому явищу. Політичну систему можна визначити як сукупність взаємодій, через які відбувається вольовий розподіл вартостей. Політична система визначається як сукупність політичних взаємодій у даному суспільстві.

Iстон розглядає політичне життя як «систему поведінки, включену в навколишнє середовище і відтак яка зазнає його впливу, однак як таку, що має можливість відповідати і йому». «Системний аналіз політичного життя грунтується на понятті «системи, зануреної в середовище» і яка підпадає під вплив з його боку... Такий аналіз передбачає, що система, аби вижити, мусить мати здатність реагувати»1.

Пропонуючи розглядати політичну систему як «чорний ящик», Істон лишає без уваги те, що відбувається всередині його, оскільки системний аналіз охоплює, в основному, стосунки системи із середовищем. Останнє розглядається як внутрішньосоціальне і позасоціальне середовище.

Внутрішньосоціальне середовище включає неполітичні системи, які входять до того самого глобального суспільства, що й політична система, яку розглядаємо: екологічну, біологічну, психологічну, соціальну системи.

Позасоціальне середовище включає всі ті системи, що існують поза глобальним суспільством: міжнародні політичні, екологічні і соціальні системи.

Політична система — це не «закрита», а «відкрита» система, шо підтримує численні і різноманітні взаємозв'язки і взаємообміни із середовищем, що оточує її, занурена цілком у нього і перебуває з ним у складних стосунках.

Спираючись на методику балансового аналізу В. Леонтьева, Істон уподібнив політичну систему економічній. Політичний механізм функціонує так само, як економічний. У ньому також є те, що входить у механізм («витрати»), і те, що із нього виходить («випуск»). Є те, що живить систему, і те, що система продукує.

«Витрати» («вхід»). Істон розрізняє два типи входу: вимога і підтримка. Вони повинні постійно надходити в систему, бо інакше вона перестане функціонувати через «недовантаження». Але разом з тим вони є потенційними джерелами її напруги і мають бути керовані. Надмірні вимоги стосовно спроможності системи утворювати відповідні результати (тобто розподіл вартостей) можуть призвести до її перевантаження або до потенційного застою. Високий рівень підтримки дуже бажаний для системи, та якщо через зовнішні причини вона не зможе задовольнити вимог, то втрачає підтримку та основи самозбереження. Таким чином, мова йде про певний динамічний баланс вимог і підтримки.

1. ВИМОГИ. Це поняття можна визначити як форму вираження думки про правомірність зобов'язального розподілу з боку суб'єктів влади. Вимога може бути вузькою, специфічною і простою, по суті, прямо висловлюючи образу чи невдоволення конкретними діями або явищами. Повінь, наприклад, може стимулювати вимогу будування дамби, виявлення корупції в уряді — вимогу посилити контроль над лобістською діяльністю. До політичної системи, окрім вимог, вводиться безліч різноманітної інформації: сподівання, думки, мотивації, ідеології, інтереси і переваги членів даної системи. Все це може збігатися з вимогами чи виступати як їхні детермінанти.

Нагромадження великої кількості вимог, до того ж нерідко таких, що суперечать одна одній, спричиняється до перевантаження, яке система може витримати і в певних межах абсорбувати. Це перевантаження може мати кількісний характер, якщо вимоги досить численні, і якісний характер, якщо вони надто складні.

Кількісне перевантаження пов'язане з фактичним накопиченням численних вимог, з якими перенасичена ними система більше не може впоратись. Наприклад, парламент не має можливості розглядати всі тексти законопроектів, які йому подають; уряд не може розглядати всі вимоги, якими його облягають, і т. ін. Істон порівнює це кількісне перевантаження з перевантаженням аеропорту: диспетчери втрачають можливість забезпечити нормальну посадку літаків у міру того, як їх прибуття і час посадки відсуваються.

Якісне перевантаження пов'язане зі складністю вимог, що ставляться до системи, — вони стосуються делікатних, важких проблем, на розв'язання яких потрібно багато часу.

Вимоги, отже, необхідно приводити у відповідність з можливостями системи. Істон вирізняє стосовно цього три головні функції.

а) Висловлення вимог. За допомогою цієї функції різні вимоги виявляються сформульованими, зверненими до політичної системи переважно через групи тиску. Процес, з допомогою якого окремі групи і люди ставлять вимоги до тих, хто виробляє політичні рішення, Алмонд назвав артикуляцією інтересів. Це — перший функціональний крок у ході політичної конверсії. Він може бути реалізований безліччю структур і найрізноманіт нішим чином. Цей процес надзвичайно важливий, адже знаменує собою грань між суспільством і політичною системою.

Безліч структур — від некерованого натовпу до зборів бізнесменів — можуть брати участь у процесі артикуляції інтересів. Такі структури класифікуються за двома найважливішими компонентами: тип групи, що почала артикулювати інтереси, і тип каналу передачі вимог. Асоційовані групи завжди артикулюють свої інтереси через офіційні канали, регіональні чи родинні (неасоційовані) групи діють неофіційними каналами.

б) Регулювання вимог. Вимоги можуть швидко захлеснути систему, якщо їхній потік не фільтруватиметься, не спрямовуватиметься («каналізуватиметься») по певних каналах і не регулюватиметься. Істон підрозділяє регулювання на структурне і культурне.

Структурне регулювання пов'язане із здійсненням спеціалізованих функцій у процесі фільтрування і передачі вимог. Доступ до політичної системи проходить через структурні «двері», які охороняються «воротарями». На вході до політичної системи вони каналізують, тобто спрямовують певними каналами і фільтрують вимоги, затримуючи одні і пропускаючи інші. Кількість і різноманітність цих «воротарів» і «дверей» збільшується в міру розвитку суспільств. Таким чином, партії, вищі верстви, парламентарі являють собою структури, що регулюють вимоги.

Деякі структури висловлення вимог одночасно є структурами регулювання (наприклад, профспілки висловлюють вимоги мас і одночасно беруть участь в їхньому фільтруванні, а також у контролі за ними).

Органи політичної влади, зі свого боку, можуть випередити передбачувані вимоги ще до того, як вони висловлені. Це робиться з метою задоволення тих, чиї інтереси вони представляють, з метою підвищення своєї популярності чи усунення вибухонебезпечного характеру вимог. У наслідку може виникнути «самопостачання вимогами», коли політичні власті постачають системі свої власні вимоги. Таким чином, окрім «входів» з боку середовища, що оточує систему, є ще і внутрішня політика системи, яку Істон називає «входами зсередини».

Культурне регулювання пов'язане з нормами, цінностями і поглядами, які не допускають чи обмежують деякі вимоги. Такі культурні заборони можуть стосуватися як змісту вимог (деякі вимоги вважаються демагогічними, нерозумними, аморальними і т. ін.), так і форми, тобто методу їх висунення (наприклад, у західних системах політична культура забороняє або обмежує використання насильства для вираження політичних вимог).

Незважаючи на таку фільтрацію і подвійне регулювання, все ж може виявитись, що система зіткнеться з перевантаженням; вона може облягатися дуже численними і різноманітними вимогами, щоб адекватно реагувати на них. Використовуючи аналогію з кібернетикою і теорією комунікації, Істон доводить, що таке перевантаження вимогами створює перенасиченість і «закупорку» посланнями, адресованими системі. В цій ситуації у системи два виходи із становища: підвищити пропускну спроможність комунікаційних ліній, збільшивши кількість і різноманітність каналів руху інформації (шляхом спеціалізації кадрів, росту бюрократії і т. ін.), або так «перероблювати» вимоги, щоб привести до їх скорочення.

З допомогою цієї функції потік вимог робиться систематизованим, упорядкованим, доведеним до обмеженої кількості альтернатив, що подаються політичній системі. Безліч ідентичних вимог зводяться в єдину вимогу, яка їх резюмує. Різні, неоднорідні вимоги накладаються одна на другу, синтезуються в одну глобальну вимогу. Істон називає це сполученням, «комбінацією вимог», а Алмонд — «агрегуванням} інтересів».

Цьому процесу служать програми політичних партій. У західних системах партії є основними структурами скорочення вимог. Збираючи докупи і приводячи в гармонійне поєднання вимоги тих, чиї інтереси вона виражає, партія формулює єдину вимогу, яка ставиться перед органами політичної влади. Скажімо, політична партія, до якої надходять претензії і вимоги з боку профспілок і організацій підприємців, шляхом переговорів узгоджує суперечливі інтереси цих груп у формі певної політичної заяви — це і є агрегування інтересів.

Воно відбувається на різних дільницях політичної системи з допомогою чіткого формулювання політики чи рекрутування політичних кадрів, які більш-менш поділяють даний політичний курс. Агрегування інтересів (скорочення вимог) має місце в усіх політичних системах, але в демократіях асоційовані групи інтересів можуть домінувати в цьому процесі.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 16

Безкоштовна робота

Закрити

Політичні системи сучасності

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.