Вишивка та ткацтво мого села
План
Вступ
1. Ткацтво і його розвиток
2. Ткацькі збереження мого села
Майстиня ткацтва та вишивки
3. Вишивка. Екскурс в історію
4. Техніка вишивки
5. Майстриня вишивки мого села
6. Мої спроби вишивки та ткацтва
Висновок
Список використаної літератури
Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткацьких знарядь, технології виготовлення тканих виробів тощо. У різних регіонах України археологами знайдені різноманітні пам'ятки ткацького виробництва протослов'янських племен. Крім найпоширеніших з них — пряслиць, тягарців, веретен, у X—XIII ст. зустрічаються ножиці для стриження овець, залізні та кістяні гребені для розчісування прядива та ін. Особливо багатий матеріал знайдено в розкопках с. Райки на Житомирщині. Поряд із згаданими пам'ятками тут виявлені клубки вовняної пряжі, лляні нитки, зітлілі рештки насіння конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти одягових тканин. Знайдено також дерев'яне і кістяне мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (подібна до дерев'яних кросенець для ткання тасьми, поясів тощо).
2. Ткацький верстат горизонтального типу
Серед розмаїття пам'яток цього періоду вирізняються також прясельця із зображенням магічних знаків-оберегів тварин, хрестиків, кружечків, рисок та ін. Окремі з них позначені написами жіночих імен, ініціалів тощо. Так, на шиферному прясельці, знайденому 1885 р. у Києві поблизу Десятинної церкви, позначено, що воно належало жінці із старослов’янським іменем «Потвора». На двох інших, знайдених у 1935— 1937 pp. у Вишгороді під Києвом, є написи «Невесточ» та «Иулиана».
Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, пов'язаних з обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.
Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі, упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.
Покровителькою прядіння і ткацтва у Київській Русі була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Наші предки поклонялися Мокоші, вірили в її допомогу і захист від злих сил тощо.
Кропіткі процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.
Численні археологічні матеріали про ткацтво Київської Русі доповнюються літописними згадками X—XI ст. Лляні й конопляні тканини господарського призначення називалися «узчина», «товстина», «ярич», грубе сукно натурального кольору — «сермяга», сірого кольору — «сірячина».
У писемних джерелах XIII—XIV ст. зустрічаємо назви «чиновать», «бранина» («брань»), «набійка», які свідчать про володіння техніками узорного ткання, плетіння і обізнаність з допоміжними текстильними техніками.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням класового розшарування з-поміж селян вирізнялися найбільш здібні ткачі або й цілі родини ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні сукон, полотен, скатертин, коців, крайок тощо. Крім власних потреб, їх виробляли на замовлення і на продаж
За сировиною ткані вироби бувають лляні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані — комбіновані (при виготовленні тканини іноді поєднували два і більше видів пряжі — лляну і конопляну, лляну, вовняну та бавовняну тощо).
За технікою виготовлення тканини розрізняють: