Для Києва, який не мав тоді жодного художнього навчального закладу, «Малювальна школа М.Мурашка» стала центром, що збирав талановиту творчу молодь. Тут улаштовувалися виставки, вечори та бали, спектаклі. Викладали, крім Мурашка, такі відомі митці, як Будкевич, Попов, Платонов, Пимоненко, Селезньов. Видатні художники Росії — Рєпін, Крамськой, Полєнов, М’ясоєдов, Ге, Чистяков — постійно підтримували малювальні класи, читали лекції, давали практичні уроки. У програму занять входили також історія мистецтв, анатомія та перспектива. Їх читали професори Київського університету. Олександр Мурашко став одним із найкращих її учнів.

Але головною його школою, без перебільшення, головним храмом його науки наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих став споруджуваний Володимирський собор. Тією самою заповітною «країною дитинства», без якої, можливо, цілком інакше склалася б його творча доля. Усі творці собору були недосяжними у своїй майстерності. До них і звертався юнак за порадами й підтримкою. Адріан Прахов, крім усього, уже сказаного вище, — професор історії мистецтв Київського університету, Васнєцов — відомий художник, якого тоді величали російським Рафаелем і Мікеланджело, Нестеров і Врубель — молоді, але визнані майстри живопису, чиї роботи навперебій прославляла та лаяла як офіційна, так і світська преса... Майбутній відомий художник, мріючи про славу, зустрічався з ними не лише на роботі, а й у домашній обстановці у Прахових. Він бачив їхні картини на художніх виставках. У дев’яності роки, під час будівництва собору, й на початку століття їх було багато в Києві. Усе це й визначало душевний лад цілеспрямованого юнака.

Готуючись до вступу в академію, влітку 1894 року Олександр жив у селі під Києвом, багато малював з натури — людей, оригінальні, як любив говорити, сільські обличчя, природу, жанрові сценки з натури, ескізи, етюди, ескізи. При всіх недоліках його ще несміливої учнівської палітри ці роботи свід- чили про неабиякий талант їхнього автора й могли служити непоганою рекомендацією майбутньому маляреві. З цим своїм творчим багажем і з листами Прахова й Васнєцова вирушає він у Санкт- Петербург. Націлившись вступити не куди-небудь, а в майстерню Іллі Рєпіна, який став професором академії, колись однокурсника, а протягом усього життя приятеля дядька — Миколи Мурашка.

Проте в майстерню Рєпіна вступити не вдалося. Домашня підготовка й малювальна школа не давали достатньої основи. Поталанило. Тоді при академії було відкрито Вище художнє училище. Туди і вступив. А через два з половиною роки, успішно пройшовши загальні класи училища, як один із найкращих випускників став вільним слухачем академії.

У майстерні Рєпіна

Як згодом згадував сам Мурашко, Рєпін не відразу помітив і оцінив талант свого нового учня, земляка з міцним характером, хохла, котрий гонористо шукав свій власний шлях у мистецтві. Вчителя слухав, а малював по-своєму... «Рєпін став проходити повз мольберт, за яким я працював, ніби мене взагалі не було в майстерні», — розповідав Олександр, приїхавши в Київ на канікули. Скінчилося тим, що, розсердившись, метр відмовив землякові у праві працювати в нього. Тоді той вирішив переїхати в іншу майстерню, але вибирав — чи до М’ясоєдова, чи до Маковського. Заручився згодою обох і поїхав додому, на Київщину, на етюди. Літо працював у селі, не покладаючи рук. Восени повернувся в академію, зайшов до Рєпіна. «Показую йому свої літні роботи, а він так недбало, наче йому і діла немає до мене ніякого, каже: «Кинь там під стіл, я згодом подивлюся, коли буде час, а ти приходь до мене завтра». Приходжу знову наступного дня, а він ще не подивився... Страшно мені стало, що тепер зі мною буде? Прожене чи ні? «Дістань», — каже мені Рєпін зневажливим тоном. Я дістав. Він подивився всі етюди й відразу змінив тон. Каже: «Приходьте завтра працювати». Я був такий щасливий, як того дня, коли мене зарахували в класи Академії мистецтв. А іншому професору і ноги не показав». Учитель прагнув, і не безуспішно, прищепити своїм учням любов до людини, і простої, і високоінтелектуальної, до її внутрішнього світу, учив надавати портретові психологічної ємності і виразності. Збагнути й перенести на полотно характер портретованого.

Уже в роки навчання були створені поетично тонкі роботи «Портрет дівчини», відзначений академічною премією 1895 року, «Портрет юнака, що читає книжку», «Портрет художника Григорія Цисса», «Портрет Зінаїди Євдокимової» і з неї ж — «Дівчина в рожевій блузці» й ін.

Але найкращим і природним звітом за ті академічні роки стала програмна конкурсна робота- картина «Похорон кошового», сюжетом якої митець віддав данину любові до своєї рідної землі, її традицій, історії. І, мабуть, не без впливу рєпінських «Запорожців»... «Похорон» був ніби продовженням теми — адже ховають кошового, доблесного Івана Сірка, який є і на картині Рєпіна. Але загальний тон картини Мурашка і настрій, на відміну від рєпінського, — скорботний. І ця скорбота — свідчення того, який дорогий друзям-запорожцям товариш, що йде в останню путь. Особливо вирізняється постать та обличчя старого, який несе булаву, символ влади покійного. Є дані, що для цього колоритного й незабутнього образу старого козака художникові позував шістдесятирічний Михайло Старицький — видатний наш письменник і театральний діяч. У конкурсі робіт випускників брали участь і російські художники Кустодієв та Малявін, які стали з часом знаменитими. Сильні й небезпечні конкуренти, що з ними і дружив, і суперничав Мурашко. Але велика Золота медаль дісталася йому. А разом із нею — право на пенсіонерську подорож за кордон за рахунок академії. Тривала вона повних три роки. Перші біографи Мурашка з задоволенням зазначили, що українському художникові вдалося перемогти «Малявінських баб». Звісно, це було важливо — і диплом, і медаль, і завершення навчання в академії, що розтягнулося майже на шість років. Але головне — попереду був Рим, Мюнхен, Венеція, Париж...

Італія, Париж, Мюнхен

На початку 1901 року Олександр Мурашко їде за кордон.

Паризький період був одним із найбільш вдалих у його творчій біографії. Праці, представлені як звіт про відрядження («У кав’ярні», «Парижанка», «Біля кав’ярні», «На вулицях Парижа», «Паризька кав’ярня. Три дами» тощо), написані блискуче і з глибокою проникливістю, — склали одну з найкращих серій усіх живописних полотен молодого митця. Картину «Кав’ярня» академія придбала для свого музею. Побувавши на багатьох виставках, вони зробили впізнаваними руку й ім’я художника. Зачаровував їх артистизм, золотаво-вохристі тони та глибокий співчутливий підтекст, мальовничість і ошатність дам півсвіту, незважаючи на зажуру у їхніх очах.

Сам він не вважав завершеними свої пошуки. Попросив продовжити академічне утримання ще на один рік, аби мати змогу попрацювати в Росії та вдома, в Україні, використовуючи досвід, надбаний у Європі. Утримання йому продовжили, але з умовою, щоб іще рік провів у Парижі. Якось у Києві, обговорюючи успіхи Олександра Мурашка, Адріан Прахов зауважив: «Мазій із Сашка вийде чудовий, але йому необхідно дисциплінувати свій талант. А для цього зараз найкраща школа — мюнхенська. Там і художники зібралися солідні, і життя скромніше, ніж у Парижі, де для людини з таким темпераментом, як у Сашка, занадто багато спокус». Те саме радив і дядько, який ревниво стежив за успіхами племінника. Він писав йому, що ніхто не володіє такою дисципліною малюнка, якою володіють «наші мюнхенці». Нашими мюнхенцями були ті окремі художники, які раніше навчалися в знаменитій мюнхенській школі живопису та малюнка в майстерні словака Антона Ашбе й виставлялися на престижному щорічному Мюнхенському Сецесіоні. Серед них був і Валентин Сєров, що став на тоді одним із найзнаменитіших портретистів Росії. (Як розповідав згодом Мурашко, у Мюнхені збиралися з усього світу «дядьки», солідні, із довгими бородами, які вже багато разів виставляли свої роботи, з іменами. І вчилися вони як звичайні школярі. Увечері відпочивали й веселилися, а вдень... Вдень усі працювали.) Спробував новачок завітати вдень до одного, другого... Та ба. Ніхто не схотів відриватися від мольберта. Згодом обвикнувся й так само захоплено працював сам. Приваблювало те, що об’єднання не сковувало творчих поривів та симпатій авторів-малярів, як це було в передвижників. Правда, «мюнхенцям», а згодом і Мурашку перепадало за нехтування соціальними мотивами і за те, що надміру захоплювалися зовнішнім боком живопису, фарбами, колоритом.

Але це імпонувало Мурашку. Головним, що полонило його тут, — був колір, насиченість і чистота кольору, що з часом особливо яскраво проявилось у його живописі. Насиченість і свіжість, яскравість кольорів проявилися ще в кількох портретах, написаних у Парижі. Вже портрет «Дівчини в червоному капелюсі», виконаний 1903 року в Парижі, який так полюбився багатьом, свідчив, що молодий художник став зрілим майстром. Тут усе побудовано на контрастності двох кольорів — червоного й чорного, майстерно передано й погляд глибоких чорних, заворожуючих очей дівчини. Ще один портрет, написаний із цієї ж моделі, — «Тетяна. Портрет у сірому», — приваблює не лише цими сумними очима, а також вдало підібраним колоритом сріблясто-сірих тонів. Вони створюють враження вишуканої гармонії. Цей сріблясто-сірий тон у різних поєднаннях і відтінках художник полюбляв використовувати й в інших своїх роботах.

Опоетизований реалізм

«Старий учитель. Портрет художника М.І.Мурашка», «На терасі. Портрет О.І.Мурашка», «На ковзанці», «Портрет Л.Ф.Куксіної», «Портрет В.А.Дитятиної», «Дівчина в рожевому. Портрет Н.Тараниної», — цей список вдалих робіт періоду 1903—1910 років можна було б значно продовжити. Імпресіонізм і модернізм, «мюнхенство» не змінили манери та стилю робіт українця. Так, живопис став яскравішим, але ніякі пошуки кольору та пластичності образу не заступили в портретах Олександра Мурашка головного: відтворення душевного стану, характеру позуючої моделі. «Дрібниці, деталі — не головне, — повторював художник. — Головне — розгледіти душу». Особливо привабливими були для Мурашка натури ліричні, оригінальні. «Опоетизований реалізм», — якось сказав про свою творчість Михайло Нестеров. Цей вислів цілком можна віднести й до творчості його молодшого колеги. І не випадково серед найкращих робіт Мурашка — портрет самого Михайла Васильовича, два портрети його доньки Ольги з різницею в чотири роки. Особливо гарний другий, маловідомий, написаний 1904 року. Вісімнадцятирічна дівчина зображена на повний зріст; виконаний він у тій самій улюбленій сріблясто- чорній гамі, що тонко передає ніжність і юну чарівність скромної київської інститутки. Мені здається, що навіть в одному з найвідоміших полотен Нестерова «Амазонка» — портреті дочки, написаному лише на два роки пізніше від Мурашка, саме ця опоетизована ніжність, ліризм і дівоча збентеженість уже не відчуваються...

Ті, хто закидав Мурашкові західництво та «мюнхенство», несерйозність, повинні були б звернути увагу на його чудові полотна, створені на матеріалі життя українського села протягом наступних років. Тему «Каруселі» продовжують не лише «Тихий смуток» та «Неділя», а й одне із найбільш значних полотен художника — «Селянська родина» (1914 рік), картина, яку особливо шанує критика. Воістину видатна робота «серйозного письма».

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 17

Безкоштовна робота

Закрити

Художник Олександр Мурашко

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.