Культурологія 5
План
1. Світоглядні універсалії християнського Середньовіччя
2. Густав Шпет. Естетичні фрагменти
3. Поняття слів
Список використаної літератури
Однак проблема розмежування між релігією та мораллю акцентується ще в еллінську добу. Так, Г.Майоров, аналізуючи античну філософію, вказує на незалежність релігії та моралі. Оскільки моральнісна свідомість розвивалася швидше, ніж релігійна, то вимагала від останньої внутрішньо-духовного та моральнісного втілення. Проблематика добра і зла належала до компетенції філософії, а антична міфологія «...в низці своїх проявів була аморальною...» і більшість міфів здавалися аморальними навіть античній свідомості, «...викликаючи протест з боку морального почуття освічених людей». Тому Платон наголошував на негативному впливові міфології на суспільну мораль, для якої властиве ототожнення олімпійського пантеону з усім ганебним і безчесним, що є в людині, а Антисфен (IV ст. до н.е.) хотів пристрелити Афродіту, адже вона багатьох хороших жінок перетворила на блудниць. Тобто формується ідея Бога як найвищого блага та моральнісного вдосконалення, а його розумність і моральність стає вагомим чинником виникнення нового світобачення - релігійного.
Усвідомлення особистісної недосконалості середньовічного мислення в порівнянні з Абсолютом та спроби здійснення в собі справжнього уподібнення безумовному вдосконаленню Бога наповнюють життя індивіда моральнісним змістом. Адже в цьому випадку релігія зводиться до змісту життя людини за образом Божим, надаючи суттєвого етичного навантаження всьому буттю індивіда. Акцент робиться не стільки на абстрактному мисленні про Бога, вірі в його існування та першопричині буття загалом, скільки на потребі усвідомлення особистісного зв'язку з Богом, прагненні до богоподібності, але без будь-якого ототожнення з Абсолютом, оскільки людина грішна й існує перед Богом. Однак мораль не є кінцевою метою людського буття, на що особливу увагу звертають як середньовічні філософи, так і релігійні філософи кінця ХІХ-ХХ ст. (М.Бердяєв, С.Булгаков, С.Франк, П.Флоренський, Г.Флоровський та інші), адже «...мораль існує для людини у певних межах, як закон, однак людина повинна бути здатною підніматися і над мораллю»
Отже, релігія і мораль, незважаючи на тісний зв'язок, мають суттєві відмінності, й потреба до розмежування цих духовних феноменів була характерна не лише для міфологічного та релігійного світорозуміння, але й для подальшої історико-філософської думки. На нашу думку, відмінності між релігією і мораллю ґрунтуються на особливостях психологічних відчуттів (психологічною основою релігії виступає релігійне почуття, яке характеризується спрямованістю на безкінечне і вічне, а моралі - моральне із спрямованістю на досягнення моральнісно-доброго, мети (кінцевою метою релігії є єдність людини з Богом, а моралі - отримання моральнісної досконалості) та форм структурної організації (релігія має свою організаційну структуру, ієрархію й базується на притаманних для неї культових діях, мораль же не має своєї організації та інституцій й ґрунтується на совісті та суспільній думці).
Однак у філософії екзистенціалізму проблема взаємозв'язку релігії та моралі зазнала значної трансформації, уконстатитуювавши необхідність не лише релігійно-моральної демаркації, а й вимогу усунення, витіснення одного з цих чинників (моралі у С.Кіркегора, або обох (релігії і моралі у А.Камю та Ж.-П.Сартра).
С.Кіркегор у спробах філософської аргументації необхідності релігійного зняття моралі утверджує релігійний тип життєдіяльності, оскільки саме він, на думку датського мислителя, стає гарантом вічності та прерогативів особистісного потенціалу над соціальним. Адже для філософа ніяке служіння абстрактному закону, соціуму, нормі не може бути вищим за внутрішньо-індивідуальний вчинок людської екзистенції, яка завжди знаходиться перед Богом і для якого силою абсурду воля Бога стає власною волею, що в окремих випадках може суперечити моральним вимогам суспільного буття.
Філософські ж концепції А.Камю та Ж.-П.Сартра ґрунтуються на вимогах звільнення від релігійних та моральних регламентацій, котрі обмежують, на їхню думку, свободу людської екзистенції. Однак свобода без наявності стійкого мірила людської поведінки та регламентацій здатна в конкретних ситуаціях до трансформації в діаметрально протилежну собі іпостась - сваволю. Чітко окреслюється тенденція обожнення людини, що призводить на практиці до негативних наслідків, адже навіть при найблагіших намірах вона здатна до перетворення певної усталеності в хаос інстинктів і беззаконня. Так, у Ж.-П.Сартра проект людини стати Богом зіткнувся зі складністю людського існування, що проявляється в крайньому імморалізмі і, врешті-решт, зазнає поразки. І, незважаючи на всі запевнення філософа в оптимістичному спрямуванні атеїстичного екзистенціалізму, проблематичність відкритості людини до світу й комунікації з іншими людьми, що часто зумовлюють до аморальних вчинків, є свідченням глибокого трагізму та тотальної онтологічної закоріненості абсурду. А свобода вибору як найвища ціннісна установка з вимогою заперечення релігійно-моральних цінностей містить у собі руйнівну силу, і, в першу чергу, в здійсненні аморальності, оскільки у світі абсурду добро і зло набирає однакової рівнозначності.
Таким чином, релігійно-моральна проблематика зазнала значної трансформації в європейському екзистенціалізмі. Традиційний варіант середньовічного мислення в ракурсі розуміння релігії як морального зв'язку між Богом та людиною інтерферує взаємозалежність релігійних та моральних чинників з констатацією неможливості ототожнення цих духовних феноменів. Так, у християнстві догматичні основи мають чітко виражене моральнісне навантаження, а моральні вимоги непояснимі, неможливі, а тому і нездійсненні без догматичної бази та метафізичних умов. Розуміння Бога як найвищої моральної досконалості стає вагомим детермінантом необхідності моральнісного підйому самої людини. А тому первинним завданням християнська релігія вважає саме збереження святості моральних законів і підкріплення моральних розпоряджень релігійним санкціонуванням. Хоча, звичайно, релігія і мораль при констатації такого взаємозв'язку мали суттєві відмінності, оскільки мораль не виступала кінцевою метою й, відповідно, не набирала абсолютного значення, а скоріше слугувала засобом для забезпечення особистісного зв'язку з Богом і прагнення людини до богоподібного життя.