ЗМІСТ

1. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ГЕРБ МІСТА РІВНЕ

2. ПРО ПРАПОР МІСТА РОЗПОРЯДЖЕННЯ

3. ПЕРША ПИСЬМОВА ЗГАДКА ПРО МІСТO

4. УКРАЇНСЬКА НАЗВА РІВНОГО

5. ВУЛИЦІ МІСТА

6. ОКОЛИЦІ МІСТА

7. ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ

8. ТЕРИТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ СУЧАСНОГО РІВНОГО

9. РІВНЕ В АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ з XIII до XX ст.

10. КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ

11. ОСВІТА І КУЛЬТУРА

12. БІБЛІОГРАФІЯ ОСНОВНИХ ПРАЦЬ ПРО М.РІВНЕ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

СПОМИН ПРО ЦЕ МІСТЕЧКО...

Відвідувачі Рівненського обласного краєзнавчого музею, заходячи до його приміщення, відразу звертають увагу на дошку із зображенням барельєфа Володи­мира Галактіоновича Короленка. Видат­ний письменник народився 15(27) липня 1853 року в Полтаві, а в нашому місті успішно закінчив Рівненську реальну гімназію, що колись розташовувалась у будинку, де тепер знаходиться музей.

Господар багатодітної родини Галактіон Панасович Короленко отримав призначення на посаду Рівненського повітового судді і родина приїхала до Рівного влітку 1866 року. Тож 13-річного Володю віддали до Рівненської гімназії.

У 1866-1867 навчальному році Воло­димир пропустив 74 уроки: 25 — у першому півріччі і 49 — у другому. При­чина, певно в тому, що, як свідчить один із старожилів Рівного, який знав Коро­ленка ще з дитинства, хлопець був рухливим і «відчайдушним пустуном». «Природно, що рухливість як характер, з однієї сторони, і поетична, романтично настроєна польсько-українська натура, з другої, погано в'язалася зі школою, з сухими уроками, сердитими вчителями і всією шкільною обстановкою тодішнього часу взагалі», — писала про нього газета «Юго-Западная Волинь», що виходила на початку XXстоліття в Рівному і яку редагував А.Карпиловський. І все-таки з часом Короленко зрозумів, що без знань тяжко торувати дорогу в житті. Тож у 1871 році він закінчив реальну гімназію зі срібною медаллю.

Свої юнацькі роки, проведені в Рівному, В.Короленко описав в «Історії мого сучасника». Перебуваючи в Рівному, він познайомився з своїми ровесниками, що згодом дало можливість письменнику відтворити життя знедолених у творі «Діти підземелля». До речі, події, описані тут, відбувалися на уніатському кладовищі (нині район гімназії по вул. С.Ковалевської).

Іменем В. Короленка названо один із центральних майданів Рівного, середня школа № 1. Йому присвячена меморіальна кімната в експозиції Рівненського обласного краєзнавчого музею, де є безцінні матеріали, які протягом трьох десятків років збирав його родич — москвич Олександр Веніамінович Храбровицький.

Свого часу московські кіномитці екранізували прекрасний твір Володимира Короленка «Сліпий музикант», вико­риставши архітектурний комплекс князів Хоткевичів у Млинові. Письменник з документальною точністю, на високому художньому рівні розкриває історію Полісся, згадує роки, проведені в гімназії, своїх учителів, гімназистів, розповідає про побут і звичаї не лише рівняй, а й селян, котрі проживали поблизу Рівного, в яких йому довелося побувати, зокрема в селі Харалуг нині Корецького району.

Буваючи в селах, він знайомився з людьми, вивчав їхні народні звичаї, перекази, легенди, пісні.

«В історії мого сучасника» Володимир Короленко описував зустрічі з нашими земляками, зокрема з братом колишнього свого вчителя, викладача словесності Рівненської реальної гімназії ~ Олексієм Андрієвським. Той був заарештований за те, що брав участь в організації таємного друкування українських книг. Тодішнє законодавство Росії забороняло видав­ництво книг українською мовою.

В Іркутській в'язниці В.Короленко зустрічався з рівнянином Людвігом Кобилянським, слюсарем, який працював на фабриках спочатку в Пінську, потім у Варшаві, де брав активну участь у революційній пропаганді серед робітників, за що був висланий на каторгу. Йому письменник присвятив теплі слова: «У всіх його прийомах простежується крайня щирість, і я зрозумів, чому він з такою легкістю віддався боротьбі...»

Володимир Короленко протягом всього свого життя підтримував тих, хто потре­бував певної допомоги. Так, у листі, адресованому І.Луницькому, історику і громадському діячеві, професору Київ­ського університету, він писав: «Вчора, а, можливо, і одночасно з цим листом, Ви, мабуть, отримали рекомендовану бандероль з відтисками трьох оповідань:

«Старці», «Утоплена» і «Замчисько» — Ф.Кудринського, який народився в Сте­пані (нині Сарненського району). Свої твори він друкував на сторінках журналу «Киевская старина». Якщо у Вас знай­деться час проглянути їх, то, мабуть, Ви погодитесь зі мною, що в автора є без­сумнівний талант, від якого так і віє нашою малоруською природою, мовою, знанням нашого звичаю, звороту мови, переказу... Чи не зможете Ви, як місцева людина, допомогти йому влаштуватися в Київській чи Волинській губернії інспектором учи­лищ або що-небудь в цьому роді по педагогічній частині...»

У Рівному біля церкви св.Степана на Грабнику поховані батько письменника — Галактіон Панасович та сестра — Олек­сандра. Сам же Володимир Короленко похований у Полтаві, а помер він 27 груд­ня 1921 року.

Громадськість України широко відзна­чила 150-річчя від дня народження Володимира Короленка.

ШЛЯХАМИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Після багаторічного перебування в еміграції (у Польщі, Чехословаччині, Німеччині) 6 серпня 1941 року повернувся на Україну відомий письменник, зокрема своїми творами трилогією «Волинь» і романом «Марія», Улас Самчук. У Рівному його вразила велика кількість гітлерівців на вулицях міста: адже трохи більше місяця минуло з того часу, як вони ввійшли сюди. Містом керувала військова адміністрація.

Паралельно з цією владою в Рівному було створено міську управу, яку очолював Полікарп Бульба, та відповідні обласні установи.

Після прибуття до Рівного Улас Сам­чук знайомиться з українськими громад­ськими та політичними діячами, які створили в місті «Українську раду довір'я на Волині», до складу якої увійшов і Улас Самчук, а також діячі Рівного, Житомира, Луцька, Кременця, Володимира-Волинського, Дубна, Здолбунова, Костополя. Цей орган мав вирішувати шкільні, юридичні та церковні справи.

Улас Самчук згодом про цей період свого життя писав так: «Ми не сиділи, ходили, промовляли, писали. І завжди квапилися. Були короткі дні».

Багато з наміченого було здійснено. Так, на новоорганізованих учительських курсах, якими керувала відома педагогічна діячка Надія Шульгіна-Ішукова, виступав і Улас Самчук. Він закликав учительство... «розгорнути пропаганду на селі для заохо­чення населення організувати господар­ства, закладати верстати виробництва, переробку сировини, переходити до міста і забирати в свої руки торгівлю, промисел, підприємства. Потребуємо міста, місто було не наше, завойовуймо місто».

Представники громадськості вирішили мати і свій друкований орган: «Нам потрібний добрий пресовий орган, — писав згодом У.Самчук, — добре видавництво. Це робота для мене, і ми одразу за неї взялися».

Допомогла міська управа і в доборі приміщення, кадрів, меблів. Головним редактором став Улас Самчук, головним адміністратором — Степан Скрипник (згодом патріарх Мстислав). До складу редакції входили на той час художник Ніл Хасевич, журналісти О.Давен, А.Мисечко, Л.Чаплей та інші. 1 вересня 1941 року побачив світ перший номер газети «Волинь». Газета розповсюд­жувалася не лише на Волині, а й далеко за її межами. Вона виходила двічі на тиждень 40-тисячним тиражем.

Було створено і видавництво «Во­линь», яким з середини листопада 1941 року керував відомий видавець, котрий прибув зі Львова, Іван Тиктор. Воно випускало, крім газети, журнал «Орленя» та «Сільський господар». Почало діяти і книжкове видавництво, першою книгою якого була «Марія» Уласа Самчука. І хоч ця книга вийшла 15-тисячним тиражем, проте розійшлася негайно.

На сторінках «Волині» публікувалися твори українських поетів і письменників, зокрема Олени Теліги, Євгена Маланюка, Юрія Горліс-Горського, Тодося Осмачки.

Двері редакції були відкриті для всіх.

МІСТО - ЗОДЧИЙ, МІСТО - СОЛДАТ

Висловлювання про м.Рівне

У Рівному у різні часи жило, бувало, діяло і нині діє чимало відомих представ­ників науки і культури, письменників та громадських діячів. Кожний з них не тільки вніс свій вагомий внесок у його розвиток, а й залишив свої враження чи то в листах, чи то в книгах. Зокрема, про нього згадують в своїх спогадах:

Борис Хаждеу— 1830-ті pp.;

Олена Пчілка — 1832 p.;

Микола Костомаров 1844 р. жовтень-1845 р. липень;

Пантелеймон Куліш — 1845 р. серпень;

Володимир Короленко — 1866-67 pp.;

Микола Лисенко — 1867 p.;

Павло Чубинський — 1869-70 pp.;

Олександр Хаждеу — 1870-ті pp.;

Іван Франко — 1891 p.;

Володимир Вернадський — 1909 р.червень;

Леопольд Стафф — 1914-1918 pp.;

Олексій Толстой - 1914-1918 pp.;

Джон Рід - 1915 p.;

Ярослав Гашек — 1916 р. осінь;

Валер'ян Поліщук — 1919 p.;

Василь Тютюнник — 1919 р. осінь;

Ярослав Галан — 1920 pp. кн.;

М.Орлович - 1930 p.;

Сергій Євчук — 1930-ті pp.;

Софія Русова — 1934 р. лютий;

Ванда Василевська 1939 p.;

Улас Самчук — 1941 р. серпень-1943 р.листопад;

Олена Теліга — 1941 р. вересень;

А.Демо-Довгоггільський — 1941-1943 pp.;

Олег Ольжич - 1942 p.;

Єжи Путрамент — 1944 р. березень;

Ярослав Галан — 1944 p.;

Павло Усенко, Олексій Полторацький,

Олександр Копиленко, Олекса Ющенко — 1950 р. лютий;

Остап Вишня - 1953 p.;

Юрій Збанацький, Степан Олійник, Павло Загребельний — 1959 р. березень;

Моніка Варненська — 1960 p.;

Павло Усенко — 1969 р. жовтень;

Соломон Ластік 1972 p.;

Збігнєв Доміно, Богдан Дроздовський — 1977 р. квітень;

Моніка Варненська 1977 p.;

А.Друзенко - 1980 р.

Микола Костомаров 1844-1845рр.

«Этот грязный иудейский городок, где суждено мне было проживать, с первого же вида показался мне очень непривет­ливым, особенно при страшной грязи и при совершенном отсутствии наемных лошадей; к счастью, он так мал, куда бы не пойти, все не будет далеко».

Автобиография. В кн.: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. - К., 1989. - С.464.

Микола Лисенко про замок князя Любомирського, 1867 р.

«Величезна це будова, видно, велично колись то влаштоване, судячи по фресках і багатій, вже на половину облупленій і потертій живописі, однако стоїть як свідок давньої слави і сваволі... Багато сходів, крутих, з закрутами, місцями цілих, а місцями майже розвалених, ведуть вони по величезних, почорнілих від часу кімнатах, де кроки наші якось сумно і дзвінко розносились. Найбільше вражала нас зала, страхітливо висока, в два світла, а нижчі вікна в ній були зроблені у виді дверей. Стеля вся розмальована і в центрі її зображені Бог Отець, Син і Святий Дух з трубящими янголами, багато ніш, альковів і т.п. Не стало би паперу описати все. Нижній поверх займав склад та й живуть тут кілька безпомічних бідняків -гімназистів. Один з них і водив нас по цьому замку...»

«Я вам кажу, що земля Деревлянська, багато ще і по цю пору являє багато цікавого своїми древніми залишками. А народ тут зовсім відмінний від нашого по вбранню. Уявіть собі на них щось ніби киреї довгі і вся грудь вишита червоними шнурками, як на венгерках, і плечі, і рукави і розрізи внизу — все облямовано червоними шнурками. На голові тоже конфедератка (в стариків теж) чотири­кутна, але роги підняті і загнуті, а посере­дині шапки невелика китиця. Це дуже оригінальне вбрання і досить гарне. Муж­чини між молодими здибаються дуже гарні, а старими погані. Жінки здибаються дуже гарні, але закутуються ще більше як у Сквирі, як в чадри».

Лист до рідних від 11.09.1867р.

Володимир Короленко,1866-1871 рр.

«Місто лежало внизу, як на долоні. Ранками його часто затягало туманами від ставів, і тепер туманна пелена розри­валася, показуючи то дах, то клаптик зеле­ні, то білу стіну... Статуя мадонни наче плавала в повітрі, а далеко за містом ледь виднілися поля, села, смуги лісів...»

Історія мого сучасника. В кн. Короленко В.Г. Твори. У 4 т. - К., 1953. -Т.З. - С.307.

«Тепер я люблю спомин про це містеч­ко, як люблять часом пам'ять колишнього ворога. Але, Боже мій, як я зненавидів під кінець свого перебування це затягаюче, як ставковий мул, позбавлене живих вражень буденне життя, що висмоктувало енергію, гасило пориви юного розуму своїм мовчанням на всі живі запити, заглиблю­вало уяву в безплідно-романтичне ліниве споглядання мертвого минулого».

Там же, С.143.

«... мій погляд впав на фігуру Мадон­ни, яка стояла на своїй колоні високо в повітрі. Це була місцева святиня, однакова для католиків і православних. Вечорами будочник, офіційна особа, вставляв у ліхтар недопалок свічки і піднімав його на блок. Вогник зірочки висів у темному небі, і над ним гарно, таємничо, нечітко вирисовувалась розфарбована фігура.

Розповідали, що протоієрей-обруситель вже підняв питання про зняття Богородиці — католички... Тепер опальна статуя, освітлена ранніми променями, ширяла над гомінкою та строкатою безголовістю база­ру. Було в ній щось таке, від чого я відразу зупинявся, а через хвилину стояв на колі­нах, без шапки і хрестився, піднявши очі на мадонну».

История моего современника, т.1, Харьков, 1922. - С.237.

Володимир Вернадський, 1909 p.

«Екскурсією в Рівне надзвичайно задоволений, — бачив масу і зібрав вели­чезний матеріал. На кожному кроці шко­дував, що зі мною не було фотографії... А тим часом дивні розрізи! Це поховано під древніми морськими (крейдяними) шарами базальтової породи — ніби на Ельбі. Але скали зовсім не виходять...»

Лист до дружини написаний у червні 1909р.

Джон Рід, 1916р.

«Я ніколи не забуду Ровно. Централь­на шосейна вулиця була захаращена смердючими покидьками серед в'язких калюж, які розбризкувалися при кожному проїзді візників. Навкруги дзижчали хмари вгодованих мух. По обидва боки тіснилося багато маленьких магазинів, а їх вивіски, які впадали в очі, розмальовані зображенням речей, що продаються, утворили вниз і вверх на вулиці якийсь божевільний ряд... Дуже багато магазинів, дуже багато візників, перукарень, кравців».

Оптимістичне паломництво. В кн.: Рид Дж. Вдоль фронта. - М.-Л., 1928.

М.Орлович, 1930Р.

«... туристи, які цього міста не від­відають, небагато втратять. Бо забудовано воно не гарно і безпланове, має лише один гідний уваги пам'ятник - руїни спаленого палацу Любомирських XVIIст. Головна вулиця міста Шосова довга, нудна, мало містечкова. Лише вдалині видніються зосередження будівель, костельні вежі та церковні куполи, що домінують над містом».

Польща в пейзажах та пам'ятниках. -Варшава. — 1930.

Улас Самчук, 1943 р.

«Місто Рівне, що його більшовики вперто величають Ровно, ніколи не відзна­чалося красотами краєвидів чи вибаг­ливістю архітектури. Це типова творчість російського, казенного походження, без традиції, гармонії і тепла. Невелика болотяна, лінива річка Устє перетинає його з півдня на північ і десь там далі, за Городком і Оржовом, впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів-Київ — лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Геринга, щоб пізніше стати Німецькою».

На білому коні. Вінніпег (Канада), 1972, сс. 128-129.

Олександр Цинкаловський.

«Після прокладення через місто шосей­ної дороги та залізниці ... Рівне розрослося у великий торговельний центр Волині. Це місто положене на пограниччі Волині і Полісся. Рівне зробилось головним цен­тром для розприділення, обміну продук­тами місцевого виробництва і користу­вання. На початку XXст. М.Рівне стає найкращим і найбільшим містом тодішньої Волині...»

Стара Волинь і Волинське Полісся. Вінніпег (Канада), Т.2,1986, с.ЗОЗ.

Георгій Сербія. «Пісня про легендарне місто», 1967 р.

Славне місто синами-героями, Місто — зодчий, і місто — солдат, Прокидається з мирними зорями, Легендарне моє Рівне — сад.

Платон Воронько. «Пісня про Ровно», 1970 p.

Ровне, Ровне, тебе із руїни Ми любовно звели на руках Рідне Ровно, в сім'ї України, Будь щасливим у нових віках.

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 70

Безкоштовна робота

Закрити

Місто Рівне

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.