ЗМІСТ

1. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ГЕРБ МІСТА РІВНЕ

2. ПРО ПРАПОР МІСТА РОЗПОРЯДЖЕННЯ

3. ПЕРША ПИСЬМОВА ЗГАДКА ПРО МІСТO

4. УКРАЇНСЬКА НАЗВА РІВНОГО

5. ВУЛИЦІ МІСТА

6. ОКОЛИЦІ МІСТА

7. ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ

8. ТЕРИТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ СУЧАСНОГО РІВНОГО

9. РІВНЕ В АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ з XIII до XX ст.

10. КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ

11. ОСВІТА І КУЛЬТУРА

12. БІБЛІОГРАФІЯ ОСНОВНИХ ПРАЦЬ ПРО М.РІВНЕ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

6. ОКОЛИЦІ МІСТА

Здавна місто Рівне зростало не лише за рахунок нових забудов, а й внаслідок приєднування околишніх поселень. Цікава їх історія і доля.

ВОЛЯ

За шляховим мостом залізничного переїзду Рівного в напрямку кінотеатру «Космос» на початку XVIIIстоліття існувало передмістя Воля, що, за планом

1785 року, налічувало 50 дворів. Колись це могло бути самостійне поселення, про що свідчать його власні культурно-побу­тові об'єкти: колишня церква, каплиця, кладовище, крамниці, маримони.

Назва Воля основана на понятті «земельний наділ, за який певний час не платили податків». Такі Волі почали з являтися з середини XIIIстоліття, з часу, коли великі землевласники стали надавати людям пустуючі ґрунти, які після податкової «волі» приносили їм прибутки. Масовий розвиток Воль припадає на XVстоліття: спочатку на Волині, потім на Поліссі. Але в новіші часи Волями почали називати теж осілості, виражаючі поняття «новостворений населений пункт». Волями називають ще понад 20 поселень України.

ТИННЕ

Від південно-західної окраїни Рівного видніють на яристих висотах давні забудови села Тинного...

Перші вісті про Тинне («Тынное») черпаємо з акта 1468 року в описі поділу майна Семена Солтана й Василя Збаразь­кого.

У 1603 році Олександр Острозький _ приймає маєтності Рівненського ключа, в числі яких називається «имение Тьшно». Тоді ж стали насипати греблю для водой­мища «близ Тышновского ручья», при якому будували водяний млин.

За даними 1889 року, «с.Тынное» мало 65 дворів, 525 мешканців. У церкві Народження Пресвятої Богородиці збе­реглися копії метричних книг з 1795 року.

Назва Тинне (колишнє Тынное) має прикметникову форму: відповідає на питання «чиє?», «яке?», і, зважаючи на літеру «ы», може мати зв'язок зпрізвищем (прізвиськом) Тынник, Тынняк, Тынный, де ймовірне значення «майстер тинних огорож». Але існує ще ім'я Тин, як в рядках: «А при том был пан Тин Горчица» (1471 рік). Воно теж могло породити назву з ознакою приналежності.

Та інтригує ще одне. Чи не має Тинне відношення до слова тина — «зарослі» комишу стоячого водоймища»; «болото»; «дрібні водорослі на поверхні водой­мища»? Якщо так, то назва символізує «мокристе надпотіччя, де засновано поселення». Притому назва Тинне могла спочатку належати тільки урочищу.

Довідник 1947 року відносить до Тинного хутір Рокита і Семиграни. їх назви не зовсім зрозумілі. В околиці Тинного є немало іменованих урочищ: Займища, Грабівка, Басівщина, Безодня, Курган та ін.

БАСІВ КУТ

При міському озері на Усті, де прямує автотраса Київ-Аьвів, Басів Кут здавен осів...

Уперше колишнє село Басів Кут згадує акт 1429 року. Тоді «Басое» належало Ваньку Скердевичу. П'ять років опісля князь Свидригайло дарує пану Чусі «Басово», застерігаючи, що розміщена там королівська кінниця йому не належить. У тому ж році в «Басовом имении» згорів фільварок.

За грамотою 1478 року, пан Ванько Чжусич з Квасилова ділить із своїм брата-ничем Олехном Чжусою свою дідизну, в результаті чого йому дістається серед інших дільниць «(Б)асов Ку(т)». Документ 1514 року називає село «Башин Кут», а карта 1676 року — «Пашин Кут».

Але новіші записи, як за 1706 рік, фіксують лише наймення «Басов Кут».

За даними 1889 року, Басів Кут мав 99 дворів, 816 мешканців, церкву Пресвятої Трійці (збудована в 1719 році), водяний млин, кредитне товариство, церковноприходську школу, крамницю, зсипи збіжжя, фільварок.

Найдавніший запис подає назву села формою «Басое», потім «Басово» і лише 1478 року — «Басов Кут». Отже, первісні наймення були однослівними й прикметни­ковими, де виражене кореневе «Бас». Це, очевидно, прізвище (прізвисько) людини засновника чи фундатора поселення. Воно існує і зараз в багатьох регіонах краю, хоч розвиток його ще не з'ясований. Може, в ньому старовинне слово басити «красуватися, модно і нарядно одягатися; красномовити», може, іменник бас «людина з низьким голосом». Окремо ще інтригує простонародне слово «басин» як значення «яма для зберігання дощової води на поливання городини».

У двочленній назві складове «Кут» могло розвинутись внаслідок злиття двох окремих наймень — Басів і Кут, причому останнє в значенні «заулок», «закуток». До речі, і зараз стара дільниця села при озері-ставі іменується Куток.

У народі Басів Кут осмислюють як видозмінене Башин (Пашин) Кут. Мовляв, дільницею Кут правив турецький вельможа «баша» («паша»). Басів Кут в Україні одинокий, але є Басинь, Баси, Басівка, Кут, Кути. Серед багатьох наймень басівкутських об'єктів першо­чергової уваги заслуговує урочище Окіп — сліди староруського городища, яке мало вигляд квадрата висотою до 13 метрів, а в обводі до 200 м.

БОЯРКА

На захід від Дубенського меморіалу була осада Боярка, іменем якої тепер називають міську вулицю...

На початку XIXстоліття Боярка була чеською колонією, яка згодом стала роз­ростатись у напрямку села Обарова, породивши Боярку Другу і Боярку Третю, де, крім чехів, осіли поляки, місцеві поселенці.

Боярку (Першу) заселено під кінець 1876 року на місці порубу, де, кажуть, першим поселився лісничий Бояр, і тому цю осілість стали спочатку називати До Бояра, потім — Боярове, а згодом — Боярка.

Найдавніші вісті про Боярку маємо з 1882 року. Тоді в «Боярке» державна комісія звіряла плани маєтностей поселян. Тоді ж вирішувались і майнові претензії «боярчан» і «тинненчан». Два роки опісля засвідчується лісова пожежа «близ ймення Боярки». На той час колонія налічувала 25 дворів.

У 50-ті роки на землях Боярки діяла колгоспна бригада Тинного, а на місці вибулих колоністів осіли українці з Польщі й околишніх сіл.

Боярки — первісні маленькі поселення — є ще на Київщині, Одещині, Черкащині й поза межами України, особливо на території Словаччини, Польщі.

ДВОРЕЦЬКА

В околиці залізничної лікарні, раймагу, неподалік роздоріжжя на Басів Кут до 1957 року існувало село Дворець...

Найдавніші вісті про Дворець (Дві-рець) виринають з акта 1463 року. Тоді при поділі майна Василю Збаразькому дістається серед інших сіл і «Дворец».

У 1501 році «Дворец» був власністю Івана Збаразького. Його посесор розши­рює «дворедий фольварок», завершує корчунок у «Подлужьи». Тоді ж «дво­рецкие крестьяне» отримали для випасу луг «Береги».

За наказом Сигизмунда І від 1537 року князь Заславський повинен був прибути в «Дворец» для затримання татарів. Рік пізніше читаємо такий запис: «Подданые Ровенского фольварка угнали с пастбища дворецкий скот».

У XVI-XVIIст. Дворець мав статус «деревні», «передмістя Рівного», «замко­вої присадиби». Але парафіяльно належав до Тинного, хоч двірчани в основному відвідували церковці-каплиці кладовищ «Воля», «Дубненське».

За даними 1887 року, Дворець мав 27 домів, 275 жителів, 507 моргів селян­ської землі й 206 фільваркової. У Двірці була тоді однокласна школа, крамниця, корчма, круподерня, олійня.

Назва Дворець мотивується достатньо. Вона приховує однозвучне слово кількох значень: «малий панський двір»; «неве­лике житло феодала»; рідше — «катрага (прибудова до заднього боку хати)»; «хутір, славетний будинок, залізнична станція, заїзний двір» та інше.

НОВИЙ ДВІР

І досі в надбережжі Усті при дорозі на Здолбунів помітні сліди старовинних забудов Нового Двора...

Найдавніший запис про Новий Двір є з 1545 року в описі «городець» Луцького замку. Але існує акт 1478 року, де сказано, що Ванько Чжусич дістає села «Квасиливо, Басов Кут, Бережани, Колодное (тепер Колоденка)». У цьомупереліку інтригують Бережани як ймовірна давніша назва Нового Двора. І це можна мотивувати фактом розміщення села на зорі його появи при березі річки, де й зараз нарічків'я Усті та потоку Квоси іменують Берегом. Якщо це дійсно так, йдеться про старішу чи паралельну назву, де поняття «мешканці з оселею над берегом».

Але чому Бережани замінили Новим Двором? Може, це результат переос­мислення господарської ролі осади із-за появи чи заново розбудованого фільва­рку, що дійсно існував неподалік річки в околиці нинішнього кладовища. А словом двір окреслювали, крім іншого, госпо­дарські, житлові забудови поміщика. Ста­рожили кажуть, що цей двір розвинувся у новіші часи як філіал басівкутського чи взамін спаленого новодвірського. Звідси і назва Новий Двір, яку має ще хутір села Сновидович Рокитнівського району й село Волинської області. Багато Нових Дворів засвідчено в Польщі.

За актом 1548 року, Новий Двір був зобов'язаний щорічно давати на утримання рівненського костела 40 «гарців» (151,28л) меду, крім того, «Новодворские подданые» мали виконувати «шаль-варкові» роботи для міста.

За даними 1889 року, Новий Двір мав 55 садиб, 446 мешканців. У ново-двірській церкві Воскресіння Христового (побудована 700 років тому) зберігалися копії метричних книг з 1806 року. Нині тут є сучасні газифіковані забудови, клуб, школа, виробничі об'єкти.

ВИДУМКА

Де нині знаходиться обласна лікарня, 12-та школа, крамниці, аптека, діяв головний осередок села Видумки...

Територія Видумки простягалась від краю нинішнього автовокзалу аж до так званої Граничної лінії, що неподалік споруджуваного Покровського собору. Дещо на північ, де зараз завод ВО «Газотрон», вулиця Глибока, зросла ще й Видумка Друга, що, як і (Перша), відходить у повне забуття, уступивши місце розбудові міських, переважно багатоповерхових кварталів.

Назва Видумка належить до поши­рених і надається переважно малим об'єктам: хуторам, присілкам, фільваркам, куткам, вулицям. В Україні їх десятки, в області теж. У них прихована ідея, «придумана, здійснена якась затія» і, як правило, глузливого, негативного змісту. Такі Видумки, як, скажімо, вулиця в Новій Українці, з'являються й зараз, але вже як перенесені «штампи» з інших регіонів при збереженні тих же мотивів характеристики іменованого.

Аналізуючи природні реалії Видумок, інтригує поліське слово видимка, що означає «грузьке, болотяне місце». Але тоді така «видимка» мусила б зазнати фонетичних змін під дією народної етимології. І вже менш ймовірний зв'язок Видумки з прізви­щем (прізвиськом) Видумко.

За довідником 1947 року, Видумка мала два хутори, розміщені при авто­трасі на Київ. Це нинішній квартал, транспортний маршрут Басівщина. Його назва пов'язана з іменем села Басового Кута, що мав тут свої землі. Другий хутір — це Сосонки, де в 1982 році поставили пам'ятник євреям, розстрі­ляним німецькими фашистами під час Другої світової війни. Тут був сосновий гай.

БАРМАКИ

На схід від Рівного при малих висотах зорить село Бармаки, що ось-ось примкне до міста...

За легендою, першими мешканцями бармаків були брати-мірошники Бармаки. Тим, хто пробивався до їх «млина», казали: «Якщо по муку на калачі, то спішіть, поки вітер дує! Бармаки чека­ють».

У книзі Т.Стецького «З бору і степу» сказано, що село Бармаки збудоване на схилі височин, де здалека видно церкву, мурований дім властителя, корчму. При селі є джерела й став. Тут добувають крейду, котра в горішніх верствах має багато кременя. В околиці привертають увагу 10 курганів, серед яких один най­більший, розкішні гаї, парк, кущові зарослі.

Уперше Бармаки згадує акт 1569 року. Там, у донесенні возного, сказано, що «бармацкими боярами й крестьянами» Ласького вчинено напад на городищенські володіння. В іншому місці село іменується помилково «Баймаки». До того село нале­жало Острозьким. Тоді княгиня Беата віддала село й рівненський замок Баському. А за часів Станіслава Любомирського Бармаки були виділені для утримання псярні, мисливської конюшні.

З XVIIстоліття Бармаки були влас­ністю Яна Замойського, а з 1911 року належали до Зеленських, за якими раху­валось 230 десятин землі.

У бармаківській церкві Івана Богослова (побудована в 1773 році на кошти помі­щика Семена Закревського) зберігалися цінні стародруки, копії метричних книг з 1809 року. Під кінець XIXстоліття село мало 35 дворів, 245 жителів.

Назва Бармаки, як свідчать деякі запи­си, могла мати первісну форму Бармаки, а вона від прізвища (прізвиська) Бормак і входить до спільного ряду таких, як Борма, Бормотов, Бормило, де ймовірне значення «той, хто бормотить». Додамо, що існує слово «борматися», тобто клопотатись, силкуватись, запинатись. Воно для змісту особової назви теж підходить, як і бормак «воркотун, буркун», що відповідає російському «барма» «гаркавий, воркотун». Але іншомовне «барма» — це «наплічні, нагрудні прикраси знаті»; «піна на меді, фруктовому сиропі»; «овід». Та усе це, за винятком останнього, мало придатне для прізвищ. Так само сприймається поліське слово «бормаки» «вид тупих вил для накидання овочів».

Бормаки змінились на Бармаки із-за уподібненого «о» до «а».

В області є ще куток Бармаки, належ­ний селу Красносіллю Володимирецького району, а на Миколаївщині — село Бармакове.

ТЮТЬКОВИЧІ

Неподалік міської електростанції був північний край села Тютькович...

Перші вісті про Тютьковичі долинають до нас з XVIстоліття. Так, з акта 1548 року дізнаємось, що «Тютьковцы» княгиня Беата Острізька віддає на утри­мання рівненського костела. У 1583 році мешканці «Тютькович» Лазарський і Буденкевич за виловлювання сітками ставкової риби притягуються до суду. Тоді ж в околиці греблі «тютьковские кресть­яне» захопили викрадачів коней.

Акт 1608 року дає опис поселень Рівненського ключа, у якому називається«село Суховоля, або Тютковіце». Так само й в записі наступного року, де, крім того, називається «Суховольский став».

На початку XIXстоліття Тютьковичі мали 39 дворів, 298 жителів, водяний млин, став, лікарню, крамничку, гарбарню. Тоді тютьківчани відвідували церкву Успенія Пресвятої Богородиці в Рівному по вулиці Омелянській. У ній (збудована в 1756 році) зберігалися копії метричних книг тютьківчан з 1814 року.

Назва Тютьковичі («Тютьковцы») належить до старовинних і приховує прізвище (прізвисько) Тютько, належне засновнику чи фундатору поселення. Проте не ясно, чому когось назвали Тютьком, а до того — Тютьом, бо «ко» у ньому вже нарощує додаткове поняття «син Тютя». Може, є тут зв'язок з словом тютя «телепень», «замазура», навіть щось ласкаве «котик», «собачка». Існує теж іменник тютьня «болото з вузьким перешийком», що для символізації заселеної околиці могло підійти, особливо в минулому.

А ось ще одне міркування. Спроба вивести Тють із Тут, а це з староруських імен типу Тутомир, Тутослав, де «тут» («Тута») в значенні «незадоволений»; «сумний»; «скорбний». На такому тлі привертають увагу численні особові фор­мування ряду Тутиха, Тутомлин, Тутиш. Тютьковичі мали свої іменовані дрібні об'єкти: Плав, Крейдяна гора, Низина, Кутова яма та ін.

ЗОЛОТІЇВ

На північ від залізничної станції Рівного при лівому березі Усті зростав древній Золотіїв...

Здавна надтрактовий Золотіїв, як власність Костянтина Острозького, був у віданні Дорогобузького замку. «Акт 1511 року при реєстрації майнових повинностей відносить «Золотеев» до володінь Іллі Острозького. У 1577 році від «Золотеева» платили за 7 «димів». Тоді село вносило данину за ставки, лани, городи, борті. Два роки опісля документується свідчення про нові виміри «золотеевских угодий», використаних для випасу й сінокосів.

З 1583 року «имение Золотеев» ' переходить у володіння Степаня. Відтоді багато земель у напрямку Олексина стають предметом торгів, перерозподілу. Під кінець XVIстоліття «Золотеев» передають у зону міста Рівне. На той час «золотиевцы» давали замкові, крім іншої натури, ще 40 «гарців» меду щорічно. «Золотиевцев» також брали на шарваркові роботи.

У Золотієві діяв фільварок, про який згадує акт 1603 року. Він належав Олександру Острозькому, який мав тут своїх посесорів.) Під час визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. у 1651 р. «Золотеев» сформував свій оборонний загін.

Золотіїв має оновлену церкву Пресвя­тої Богородиці (Покрови). У 1855 році на кошти поміщика Лук'яна Дворжанського вона з дзвіницею була заново перебудована. У ній зберігалися цінні стародруки, копії метричних книг з 1776 року. На початку XIXстоліття село мало 45 дворів, 317 мешканців. За переписом майна 1911 року, Золотіїв мав ґуральню, крамничку, пункт скуповування ганчір'я, шкур. Пізніше згадується однокласна школа.

Назва Золотіїв за кінцевим «їв» нале­жить до відособових формувань. Маючи в основі наймення Золотій, яке засвідченез XIVстоліття. У ньому може бути приховане слово золотій «золотар» (хто покриває золотом дерев'яні, особливо ритуальні, вироби). Наша мова знає багато таких формувань на «ій» (Гарматій, Дверій), і вони символізують певні професії. Допустиме ще інше, можливість розвитку прізвища Золотій від імен типу Золотогор, Золотослав, у яких «золот» символізатор позитивного, благородного, світлого.

У колі легенд Золотіїв постав як старовинний закуток краю, де в сиву давнину осів талановитий чоловік, якого прозвали майстром золотих рук. Адже знався він на всякому ремеслі. Та най­більший хист мав до золотарства. Було візьметься за ікону і вона стає як нова. Отож, і прозвали його Золотієм, а розбу­доване тут село — Золотієвом.

У наші дні Золотіїв активно розбудо­вується, оновлюється, зберігаючи в пам'яті свою бувальщину.

УСТЯ

Річка Устя витікає біля села Дерманя і за Оржевом впадає до Горині, має 63 км довжиною, омиває 20 поселень...

У 1583 році зроблено запис, де ска­зано: «А от Олексина рекой Устьей до Городка верст четыре». Це, ймовірно, найдавніша згадка Усті. Акт 1603 року в описі границь села Здовбиці зазначає: «А тая Безодня идет на Восток к Устью именуемой еще Оствицей». Документ 1614 року називає річку Устя. У плані міста Рівного за 1798 рік читаємо: «река Оствица, или Устье».

Новіші записи іменують річку пере­важно Устье. Назва Устя — видозмінене Устье. Це свого роду народне переосмислення колишнього наймення через збли­ження до імені людини. Цьому, очевидно, сприяли річкові назви типу Настя, Люба, Стася, як теж утрата слова «устье».

Колишнє Устье співзвучне з давньо­руським (тепер — російським) водним терміном устье кількох значень: «отвір», «край», «гирло», «рукав річки». У свою чергу устье ніби від уста (губи) для символізації заглибини чи місця зіткнення різних водних артерій.

Устею називають ще притоку Вирки, Стару на Рівненщині, а також 6 річок на Вінничині, Дніпропетровщині, Київщині. Усті — Це й села, міста, урочища в багатьох регіонах України.

ГОРИНЬ

Найбільша водна артерія Горинь бере початок з Кременецького кряжу й в області набирає 386 км довжини...

У найдавніших записах Горинь — це Горина, а край (волость) над нею — Погорина. Про це читаємо в першій згадці 1097 року: «І сказав Святополк: «Розпо­вів мені Давид Ігоревич: «Василько брата тобі убив, Ярополка, і тебе він хоче вбити, і зайняти волость твою Туров, і Пінськ, і Берестій, і Погорину». А під 1150 роком є напис: «І тоді, провівши його за Корческ (нині місто Корець), сказав йому Мстислав: «Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя — по Горину». Далі читаємо: «І, це сказавши (Ізяслав), він пішов мимо, і, перейшовши (ріку) Горину, став на Хотрії».

З XVстоліття Горина усталює собі нову форму Горинь, яка дійшла і до нашого часу. На Поліссі — Горинь судноплавна. У неї багато приток. Головні з них — Случ, Вілія, Стубла і згадувана ліва притока Горині Устя, на якій розта­шоване Рівне.

Про річку Горинь, про наш край над Горинню (древня назва Погорина) існує багато народних легенд, переказів, пісень, і колишні і сучасні поети та композитори Рівного оспівують її в своїх творах.

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 70

Безкоштовна робота

Закрити

Місто Рівне

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.