Фольклорні записи 3
Перекази
Либедь.
Річка Либедь повстала від сліз Либеді, дочки одного з київських князів. Була дуже гарна діва. Кажуть, що з усіх сторін світу з’їжджались до неї лицарі, королевичі та князі, прохаючи її руки. Але княжна не хотіла й чути про заміжжя. Як не намагалися підкорити її серце, все було марно. Королевичі поговорили між собою, знизали плечима, сіли на своїх коней і поїхали з нічим додому.
Пусто стало відразу в княжих палатах: не було ні багатих королевичів, ні гордих князів, не войовничих лицарів, а княжна залишилася сама. Може тепер і бажала вона, щоб хтось приїхав та все в минулому. А роки минали і ніхто не вертався з тих, що раз від’їхали з нічим. Помер нарешті сам князь, батько Либеді; якийсь інший зайняв його місце на престолі, а княжна мусила покинути дворець. Отже, побудувала на горі біля Києва, маленьку хатинку і жила в ній сама самісінька. Дні і ночі проводила в гірких сльозах і сохла й марніла, і нестало цілком красуні; якби дощова хмара, вона перемінилася в сльози, що, спливши вниз, утворили під горою маленький потічок.
Цей потік, пізніше назвали люди в її пам’ять Либіддю, а саму гору – Дівочою. Відтоді, опівночі чути там завжди якісь зітхання і зойки.
Кирило Кожум’яка
Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і кожного року посилали йому дань: давали молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали горожами, треба і йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього припестилась та й питається раз у нього:
-Чи є – каже – на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?
-Є – каже – у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небом стелиться, а як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожу’яка), то не одну кожу, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От тільки того чоловіка мені й страшно. Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би то додому вісточку подати. А при ній не було ні душі – тільки один голуб. Вона згодувала його ще як в Києві була. І написала до панотця вісточку, про Кирила, на прізвище Кожум’яка. Благайте його зі змієм побитися, щоб мене на волю визволить. Прив’язала під крильцем голубові, тай випустила у вікно. Прочитавши ту вісточку, князь прикликав до себе всю старшину і розповів про Кирила.
-Як же б до нього приступитись, щоб не обидився та послухав? Порадились та й послали до нього самих старших людей. Приходять до хати, а він сидить далі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож. От один із тих посланців – „кажи!”. Кожум’яка тахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
-От так і так: прийшов до князь із проблемою...
А він не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просить. Стали на коліна....
Просили-просили та й пішли ні з чим.
Сумує князь і вся старшина.
-Чи не послать нам іще молодших?
Послали молодших, і ті прийшли ні з чим.
Далі послали малих дітей. Ті прийшли, як почали просить, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й погодивсь.
Пішов до князя та й каже: ”давайте мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.”
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що в ній пудів десять, тай пішов до змія. А змій йому й каже:
-А що Кириле прийшов битися чи миритися?
-Де вже миритися? Битись з тобою іродом проклятим!
От і почали вони битися, аж земля гуде.
Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, то жмуток конопель. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. От Кирило, вбивши змія, визволив княжну і відав князеві. Князь і не знав, як йому дякувати, чим його й нагодувати. З того часу і почало зватися те урочище, де він жив, Кожум’яками.
Записано від Борисовець П.Г., 1939 р.н.
має 4 класи Блажівської школи, пенсіонер,
проживає с. Блажево, Рокитнівського р-ну,
Рівненської обл.
Анекдоти
Я пережив одну світову війну, три автомобільні катастрофи, одну авіаційну, два невдалих одруження, три описи майна за борги, і одне банкрутство. А тепер приходить мій онук і заявляє:
„Дідусю, ти анічогісінько не тамяш у житті”.
Іван прийшов у школу з великим запізненням.
-Що трапилося? – запитала вчителька.
-На мене напав озлоблений бандит.
-Боже! І що ж він у тебе забрав?
-Домашнє завдання.
Маленький Михайлик пише твір на тему
„Походження моєї сім’ї”. Він запитує маму,
звідки вона появилась на світ.
-Мене приніс лелека.
- А я?
-І тебе приніс лелека
-А дідусь?
-І дідуся приніс лелека.
Михайлик насупив брови і написав: „Ось уже три покоління в нашій сім’ї немає нормальної народжуваності”
Записано від Рябущиць Г.Д., 1925 р.н., який має 4 класи польської школи, пенсіонер, проживає с. Блажево, Рокитнівського р-ну,
Рівненської обл.
IV. Прислів’я і приказки.
1.Крутиться, як білка в колесі.
2.Стільки правди, як у решеті води!
3.Курком і батька добре бить.
4. Сльозами горю не поможеш.
5.Буде й на нашій вулиці свято!
6.Прийшов Спас – держи рукавиці про запас.
7.Легше десятьом порадувати, чим в одного попросити
8.Де дочок сім — там доля всім, де одна — і тій нема.
9.Одна розумна голова добре, а дві ще краще!
10.Як вовка не годуй, все одно в ліс біжить.
11.малі діти спати не дають – а великі жити.
Примовки
-місяцю, князю, світиш у повні, нехай такою повною буде і його любов до мене. Але ти завтра – будеш спати, а його любов нехай росте.
-„Ти місяцю, спадаєш, то хай не росте мій ніс. Ти зменшуєшся, то нехай він зменшується теж”
-„Як хрест тонюсінький тебе перетинає, то нехай і я не повнію”.
-„До тепер ви силу тягнули з землі, а відтепер тягніть з мене біль”.
-„Боже спусти на мене свою милість, бо з голови береться все. Зле відкидаю, добре набираю: на здоров’я, на лік, на довгий вік”.
-„Як мрець мені нічого вже не може зробити, та нехай ніхто мені шкоди не принесе”.
Записано від Кулакевич Павліна А., 1934 р. народження, має 2 класи Блажівської школи, пенсіонерка, проживає с. Блажево, Рокитнівського р-ну, Рівненської обл.
Тости, побажання
Говорить дядько: маю бажання купити будинок, але не маю можливості, маю можливість купити козу, але не маю бажання.
Так вип’єм за те, щоб наші можливості збігалися з бажаннями.
* * *
Летіло стадо гусей. Одна гуска полетіла саме вище до сонця і обпалила крила і впала в саму глибоку щілину.
Так вип’єм за те, як високо не літав, ніколи не відбивався від колективу.
* * *
Хай те небо над Вами дзвенить мов струна,
Хай Ваш дім буде повним, мов чаша.
І ніколи в серцях не згасає весна.
Й не кінчається молодість Ваша.
* * *
Скільки років тебе не питаєм,
Хоч їх лічить зозуля в гаю,
А з тими роками вітаєм,
Що постукали в душу твою.
Те, бажаєм, що щастям звуть люди,
Хай усмішока не сходить з лиця,
Хай життя твоє піснею буде,
А тій пісні не будує кінця!
Записано від Місюкевич С.І., 1925 р.н., який має 4 класи польської школи, пенсіонер, проживає
с. Блажево, Рокитнівського р-ну,
Рівненської обл.
V. З народної лірики
Чорноморець, матінко, чорноморець
Чорноморець, матінко, чорноморець,
Вивів мене, босую, на морозець.
Вивів мене, босую, ще й питає:
„Чи є мороз, дівчино, чи немає?”
Немає морозцю, тільки роса,
А я стою в чорноморчика боса.
Ой став вітер буйнесенький повівати,
Ой став мене чорноморець намовляти:
„Ходи, ходи, дівчинонько, ходи з нами,
Дамо тобі серм’ятину із стрічками,
Дамо тобі ще й віночок із квітками,
Дамо тобі черевички з підківками”
Дурна була, матінко, послухала,
Сіла з чорноморими, поїхала.
Я ж думала, матінко, панувати,
А тепер довелося горювати.
Взяв би я бандуру
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав,
Через ту дівчину
Бандуристом став.
А все через очі,
Коли б я їх мав,
За ті карі очі
Душу я б віддав.
Марушко, серце,
Пожалій мене:
Візьми моє серце,
Дай мені своє.
Де Крим за горами,
Де сонечко сяє,
Там моя голубка
З жалю завиває.
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав,
Через тії очі
Бандуристом став
Записано від Кибкевич О.І., 1932 р.н., неграмотна, пенсіонерка, проживає с. Блажево, Рокитнівського р-ну, Рівненської об