План

1. Русь і Степ. Боротьба Русі проти татаро-монгольської навали

2. Народна революція 1648 р. Організація української держави

3. Утвердження незалежності Української держави

Список використаної літератури

1. Русь і Степ. Боротьба Русі проти татаро-монгольської навали

Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали криваві війни за кочів'я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу – найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370 р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена, приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися тут господарями.

Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов'янські племена – сіверяни, в'ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках ІХ ст. конунґ русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі).

У самій Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків, особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом. Зокрема, власне так, із зимовища-фортеці кагана, виросло й столичне містоІтиль у гирлі Волги, а в нижній течії Дону великим населеним пунктом ставСаркел. З другої половини VІІІ ст. відродилися і зруйновані гунами старі грецькі міста на чорноморському узбережжі – Керч (грецьк. Пантікапей), Самкерц (грецьк. Таматарха, руськ. Тьмуторокань), Фанагорія. Мешканці каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та слов'ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях – землеробсько-скотарське господарство.

За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та іудаїсти (в межі каганату переселилося чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків з боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю – Ітилі, і це відіграло чи не вирішальну роль, коли централізаційні процеси підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою: на початку ІХ ст. нею був оголошений іудаїзм. Однак цей крок виявився фатальним для майбутнього Хозарії. Прийняття іудаїзму каганом та столичною ітильською знаттю протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів'ях. Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об'єдналися з мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти.

Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ. беченек), ймовірно – тюркізованих іранців. За даними середини Х ст., протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.

Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи).

Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська не раз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.

У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали. Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем'ян приборкали величезного Змія, який пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько, примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; ґрунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження кінцем Х – ХІІ ст., а саму появу пов'язують з потребами захисту порубіжжя від печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами, чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.

Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив серед печенігів, запитуючи: "Чи ніхто не бачив коня?", – бо він умів по-печенізькому, і вони вважали його за одного зі своїх. У 1036 р. печеніги зазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрогопід стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях, через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.

Словом половець у руських джерелах позначали тюркські племенакипчаків, інакше куманів (куман дослівно перекладається як білий, жовтий, звідси руське – половий, половець)*. Вийшовши у ІХ ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, вони спершу витіснили печенігів з Приаралля, а в першій половині ХІ ст. розпочали наступ на Причорномор'я. Відступаючи, печеніги та зближені з ними племена торків і берендеїв попросили захисту київського князя. Тож після 1060 р. їх було прийнято на поселення в прикордоннях Київської та Переяславської земель, причому чоловіча частина людності збройно служила київському князю. За цією своєрідною захисною лінією зі "своїх" кочовиків пролягало безмежне Половецьке поле [Дешт-и-Кипчак], розтягнуте від Волги до Дунаю. Ця територія, відома у європейських средньовічних джерелах під назвоюКуманії, була розподілена між окремими родами, кожен з яких кочував у визначених межах, облаштовуючи тут постійні укріплені зимовища.

Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р. вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших походів наРусь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і спустошення від безбожних ізмаїльтян, окаянних агарян, нечистих виплодків диявола. Походи проти степовиків, що регулярно повторювалися впродовж майже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які здобували собі славу, переломивши копіє об землю Половецьку. Тоді ж, у потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла з закликом спільної боротьби за землю Руську.

З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до поступового пом'якшення гостроти протистояння, нераз перетворюючи взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад може слугувати честолюбний похід уПоловецьке поле Ігоря Святославича, оспіваний у "Слові о полку Ігоревім": адже і мати, і бабуся Ігоря були, ймовірно, половчанками, а свого власного синаВолодимира він (уже після походу) одружив з донькою хана Кончака, проти якого бився. За умов такого інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це 200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на східних околицях Половецького поля не з'явилася нова грізна сила – монголи, що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії Русі.

Хронологія та перебіг нищівних монгольських походів у Європу 1237-1242 рр. добре задокументовані і в руських, і в західноєвропейських хроніках. Початок їм поклало обвальне падіння міст Рязанського та Володимиро-Суздальського князівств. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р., після п'ятиденного штурму впала Москва, а 7 лютого стінобитні тарани розбили мури Володимира-на-Клязьмі, тодішньої столиці Володимиро-Суздальського князівства. Замалим не дійшовши до Новгорода, Батий повернув на південь і, простуючи вздовж східних меж Смоленської та Чернігівської земель, спустився в Половецький степ між Доном і Волгою, де розбив тутешнього хана Котяна.

Через рік, навесні 1239 р., наступ на Русь було поновлено. На цей раз надійшла черга київських околиць: у березні впав Переяслав, у жовтні – Чернігів та ряд менших міст, розташованих побіч Десни і Сейму. Ще через рік, у листопаді 1240 р., монгольська армія підступила до Києва:

І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами... І поставив Батий пороки [тарани] під город коло воріт Лядських,.. і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним...

6 грудня 1240 р. Київ був здобутий. Останні захисники замкнулися вДесятинній церкві і навіть пробували прокопати підземний хід до Дніпрових круч, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися, поховавши під собою людей.

З-під розграбованого Києва головні сили Батия, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь і Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під командуванням темника [воєводи] Бурундая перейшла кордони Польщі і, завдавши поразки сандомирському та краківському князям, розорила Люблін, Сандомир, Краків та ін., а друга, керована самим Батиєм, попрямувала через Карпати в Угорщину. Король Бела ІV був розгромлений, тож кіннота Батия, не зазнавши жодної поразки і смерчем пройшовши по території Словаччини, Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла до Адріатичного узбережжя, де почала штурмувати тутешні міста.

Проте знайомство мешканців Адріатики з монголами на цьому, на щастя, скінчилося. У березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть каана Угедея, через Боснію, Сербію, Болгарію та причорноморські степи завернув додому – царевичі-чингізиди мусили бути присутніми на курілтаї для виборів нового володаря. Втім, імперії монголів як єдиному цілому не судилося проіснувати набагато довше від цих подій. Батий, вважаючи свій рід скривдженим у виборах, не присягнув новому каану Гуюку. Отаборившись наприкінці 1242 – на початку 1243 рр. в пониззі Волги, він фактично засновує власну державу (в руських джерелах вона згодом отримає назву Золота Орда) зі столицею у місті Сарай у Нижньому Поволжі поблизу сучасного Волгограда, де розташувався управлінський апарат хана. За площею це була одна з найкрупніших держав середньовіччя, що широко розтяглась по Великому Степу Азії та Європи. Монголів-кочовиків, творців цього величезного політичного утворення, мало цікавили регіони, непридатні для їхнього звичного способу життя. Тож у безпосередні кордони Орди включалися лише землі степових народів – башкирів, волзьких булгар, кипчаків тощо. Натомість мешканці інших ландшафтних зон – лісових, лісостепових та гірських, зберігаючи територіальну відособленість, були обернуті на данників чи політичних васалів ординського хана. Відтак походи Батиямали різні наслідки для колишніх ворогів-сусідів – русичів і половців, оскільки Куманія, припинивши самостійне існування, увійшла до складу Орди, в той час як руські землі не цікавили ханів з точки зору розширення власної території. Їм розходилося про отримання данини з населення і допоміжну військову силу у вигляді дружин князів-васалів, а також про полонених, котрих монголи брали в неволю під час стрімких грабіжницьких рейдів, що періодично повторювалися або з метою покарати "неслухняного" князя, або для підтримки котрогось із руських правителів у внутрішніх конфліктах. При цьому вже в другій половині ХІІІ ст. намітилася різниця в становищі окремих князівств, яка визначить їхні долі в майбутньому. Так, не зачеплені монгольським завоюванням Новгород, Псков та Полоцька земля почали все виразніше схилятися до зближення зі своїми литовськими сусідами. Через тяжкі випробування довелося пройти Володимиро-Суздальському та Рязанському князівствам, де через територіальну близькість до Орди склалися особливо принизливі форми васальної залежності, а саме ординське панування виявилося найбільш тривалим. Що ж до князівств українських теренів – Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського, то їхнє становище значною мірою обумовлювалося ще передмонгольськими подіями. Сорокалітня війна "за галицьку спадщину", що точилася тут впродовж 1205-1245 рр. (про це детальніше піде мова у наступному параграфі), до краю виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського нашестя. Це зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину безборонною здобиччю Батия. І хоча апокаліптичні масштаби руйнувань, заподіяних його походами 1239-1240 рр., про які з пафосом оповідають тогочасні джерела, історики та археологи вже давно поставили під сумнів, встановлення тут монгольської зверхності стало без перебільшення катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне – однаковий темп еволюції порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі,Угорщині та Чехії впродовж ХІІІ-ХІV ст. вдосконалювалися політичні інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не вдавалося просунутися ані на крок уперед. Навпаки – морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення земель-князівств (наприклад, на Чернігово-Сіверщині на початку ХІV ст. їх уже було не менше десяти), перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столицяРусі – Київ, де за монгольськими ярликами "володарювали" князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем з війни "за галицьку спадщину", вдалося закласти підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 33

Безкоштовна робота

Закрити

Історія України 2

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22 та (050) 297–73–76
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.