М. Вороний — людина високої культури, європейської освіченості. Його поезія насичена посиланнями на художню класику. Тут і голівка Греза, і ескіз Родена, і меланхолійний ноктюрн Шопена, і фрагменти вірша Сюллі-Прюдома, і псалми Верлена. Не оминає він і загальновживану культурну лексику типу фантом, діадема, ельф, фатум, ексцес, ореол, каватіна і под. Ідентичні вкраплення з чужих мов також не рідкість: «О, не здивуйте, excellentes*, В тім слові — відгук боротьби За давнє uti possidentes**, За гасло Panem et circenses!*** Я син юрби».

Історизмів поет майже не вживає. Це хіба що слово гудець «поет, співець» у «Євшан-зіллі». Не інкрустує він свої твори і народними фразеологізмами (поодинокий приклад — Як тільки ж полуда з очей нам упала), проте інколи творить афоризми сам, наприклад: Та коли ти Вкраїни не кохаєш, — ти не моя!

М. Вороний багато перекладав французьких поетів, що позначилося й на його власній творчості, зокрема на манері версифікації. Порівняймо переклад з А. Сюллі-Прюдома:

Тепер знемігся я і вже в блакить очима

Не смію линути з одвагою орла.

Але хто ж виростив у мене за плечима

Два дужих і дзвінких крила?;

з П. Бурже:

Гойдався той дзвін, як легіт весняний,

Із далечі літ.

До мене слав усміх чистий, коханий

Конвалії цвіт.

А тепер вслухаймось у вірш самого М. Вороного:

Кудою йти? І нащо сподівання,

Коли мети в моїм житті нема,

Коли утрачено і мрії, і бажання,

— Усе дарма!

Руки молитовні,

Погляди любовні

Німі...

Крила сніжно-білі...

Хвилі, сині хвилі

У тьмі.

Один з улюблених поетичних прийомів М. Вороного — завершення строфи тими словами, якими вона починається:

О рубіни червоні!

А хто ж вам дав багровість і полиск огня?

Моя гордість, ображена гордість моя,

Що тримала мій гнів на припоні.

О рубіни червоні...

Перегук із світовою поезією відчувається і у власних іменах. Героями М. Вороного є Дедал з Ікаром, дочки богів Електра, Тагота, Стеропа, Майя, Пелена, Меропа, Альціона, французькі поети Ронсар, Маріні та ін.

На епітети й метафори поезія М. Вороного небагата. Та є в нього і народні «біле личко, Чорні брови», і мистецьки відшліфовані кольори призахідних хмар — Круг його хмари хиткі, хвилясті, І позлотисті, і бурштинові, І фіалкові, і попелясті. Метафори здебільшого пов’язані з небом і нічною порою: Небо зорями сміялось, Ніч безока над містом стоїть; Нічка на землю упала Синім прозорим серпанком та ін. Порівняння мають фольклорний характер: Ой то не хижа сарана, Не круки степ укрили, — То Конрад рушив у похід свої потужні сили. Любить поет повтори типу: То літньої ночі було на Дніпрі... Чудової теплої ночі. Одним із засобів образності є алітерації: Тамара блудить як примара. Тамара терпить од катара І стогне: О Ма-да-га-скарр! Табло: Тамара і Оскар; Плачуть дзвони на дзвіниці. Інколи в поетичну мову вриваються розмовні інтонації: Ти питаєш, чи кохаю? Ба який! Або я знаю... Здрібнілих слів майже немає. Зрідка з’являються слізоньки, устонька і под.

У тогочасній і навіть у післявоєнній прозі й драматургії помітною фігурою був В. Винниченко. Високий інтелектуалізм, поєднаний з абсолютним мовним реалізмом, — ось головна особливість мовного матеріалу цього автора. З одного боку, він розбудовує виражальні можливості української літературної мови, продовжуючи творчі традиції І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Тобілевича й інших творців найголовнішого інтелектуального знаряддя нації, з другого — не боїться нелітературного слова, не сахається ні російщини, ні просторіччя, ні жаргону. У нього народ висловлюється так, як він говорить насправді. Бо є різниця між тим, як слово має звучати, і тим, як воно прижилося у різних верствах населення. Перше завдання — розбудова літературної мови — творчо-просвітницьке, друге — видати на світ Божий усе, що письменникові відомо, — чисто художнє.

Отож, розгляньмо спершу внесок В. Винниченка в нормалізацію української літературної мови. Письменник широко використовує вже досить вироблену на той час абстрактну й термінологічну лексику, переважно стосовну почуттєвої сфери: бажання, біль, злість, роздратовання, заздрість, горе, істина, ненависть, легковажність, почування, напруженість, непорозуміння, обман, обставини, хитрощі та ін. Як свідчать приклади, найпопулярнішими суфіксами абстрактних іменників є -ість/-исть, -ння, -ття, -ини, -ощі, а також нульовий (пор. біль, горе, розмова, суть, сором, туга, сум, огида) і под. Звичайно, використовувались ті варіанти суфіксів, які були прийняті на Східній Україні. У львівських виданнях творів В. Винниченка суфіксові -ттячасто відповідає -тє, а суфіксові -ння-ннє і -нє: забитє, електризуванє, мовчаннє, брякотіннє, шапотінє («Боротьба», львівське видання 1903 р.). Джерелом поповнення абстрактної лексики служать також інші мови, звідки невпинним потоком вливаються слова типу інтуїція, сюрприз, апатія, скандал, лібералізм, демонстрація та ін. «Згущення» абстрактної лексики в психологічних повістях і оповіданнях В. Винниченка, наприклад, в «Історії Якимового будинку», надзвичайно високе. Порівняймо: «Разом з сміливістю, одважністю, силою волі, у неї ще стільки дитячої ніжности, безпорадности, шо зворушує аж до сліз». В непоодиноких випадках нагромадження абстрактної лексики підпорядковане певному творчому задумові — викриттю політичного верхоглядства певних кіл інтелігенції, наприклад: «Яким трохи помовчав і почав виясняти, що він думає. Але це було все те саме: свобода, рівність, незалежність женщини, вільна праця, будівництво і т. д.» («Історія...»); «Годі з нас крикливих обіцянок, «творчих процесів», ідеалів, непевності й обманів» («Таємність»).

Звичайно, велика увага письменника до абстрактної лексики — це не просто прагнення всебічно розбудувати лексику української літературної мови. Проглядає тут і суто творча підоснова: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості його творів. В. Винниченко не належав до письменників-побутовістів, тому ні місто, ні село з їх одвічними аксесуарами не дуже займають його увагу. Головне для нього — людина з її духовним світом, мотивація її поведінки, а також невмотивованість багатьох її вчинків. І все ж реалії тогочасного життя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його творів. Це й назви різного типу владних структур, елементів системи управління (волость, сход, староста, соцький, писар, земство, казна — «Салдатики»), і слова позначення різних форм творчої діяльності (Він [Сидор Іванович] пише вірші, драми, повісті, оповідання, наукові статті, романси, популярні брошури, псалми, байки, оди, афоризми — «Історія...»), і назви деталей інтер’єру приміщення інтелігентної сім’ї (бокальчик, шезльонг, гравюри, преспап’є, портьєри — «Історія...»).

Велика заслуга письменника перед літературною мовою в тому, що він широко користується усталеними зворотами, які втратили образний зміст і служать своєрідними кліше для передачі певного типу взаємовідносин між людьми, виступають варіантами тверджень і заперечень, передають певний психологічний стан і под. Ось деякі з них: розходились в поглядах, пускається на хитрощі, вся штука в тому, нічого не матимеш проти, не надаю цьому великої ваги, не в тому річ, не дивлячись на те, не було сумніву, скористувати ситуацією, затоптати в багно, кинулась в плач («Історія...»). Кожна з таких сполук має однослівні семантичні відповідники (затоптати в багно — зганьбити, кинулась в плач — заплакала і под.), але наскільки їх присутність збагачує літературну мову, робить її гнучкішою, а думку виразнішою.

Кожен період історії певного народу, особливо якщо він бурхливий, позначений соціальним напруженням, характеризує певна лексика. Насамперед це найпоширеніші слова, слова, які в усіх «на вустах». Один з героїв оповідання В. Винниченка «Уміркований» і «щирий» в листі до своєї дружини пише: «Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: революція, резолюція, конституція, інтелігенції.» Така «лексика доби» щедро ввійде згодом до публіцистичних творів письменника. Зокрема, за його «Відродженням нації» можна скласти політичний словник другого десятиліття XX ст. Але й художня література довоєнного періоду містить немало політичної лексики (соціялізм, революціонер, нелегальне становище, марксист, есдеківська брошурка — «Історія...»); експропріатори — «Голод», соціалісти, ер-у-пе (Революційна українська партія. — В.Р.), демонстранти, поліцаї, козаки — «Роботи!»). Автор досить стримано ставиться до всіляких «ізмів», інколи навіть глузливо, бо прихильність до вживання тих чи інших політичних гасел не завжди йде в парі з розумінням їхнього змісту. Герой оповідання «Таємність» зауважує: «Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про «народ», партії, бомби, страйки. І щоб все це було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. До речі, тоді вже народилося сакраментальне сполучення «вороги народу» («Таємність»).

Дбаючи про усталення норм уживання слів, В. Винниченко, як ніхто інший, відображає мову різних суспільних верств населення України такою, якою вона була в його часи і якою, на жаль, вона багато в чому лишається ще й сьогодні. Чи програють від цього художні твори? Здається, навпаки: сьогоднішній читач не впізнає в деяких персонажах сучасних повістей і романів живих людей, бо вони розмовляють добірною літературною мовою.

У нас ще й досьогодні досить убогі знання про українське просторіччя. А поза тим докладне вивчення багатої художньої спадщини В. Винниченка дало б змогу приблизно класифікувати цей багатющий мовний матеріал. Шкода заходу? Навіщо вивчати мовні покручі? Така думка, на жаль, панує і серед мовознавців, і серед письменників. Недаремно ж і В. Винниченкові закидали «зловживання» цим лексичним шаром 1.

1 Див.: Мольнар М. Забутий письменник? Кілька думок про письменницьку долю В. Винниченка // Винниченко Володимир. Оповідання. — Братислава, 1968. — С. 13.

Але ж за всіх обставин він існує, і відводити від нього погляд — це все одно що лишати на поталу хворих людей, не подаючи їм медичної допомоги. Звичайно, є в українському просторіччі перекручені і недоречно вжиті слова й вирази типу спінжак («Кумедія з Костем»), некіпаж («Раб краси»), фітьфебель, мундьор («Боротьба»), яконовія («Хто винен») і под. Але ж ці слова — один із способів самовираження персонажів, наприклад: — Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис — синод! Ха-ха-ха! Славная препорція!...» («Краса і сила»). Та ж не тільки подібні слова характеризують українське просторіччя. Тут і цілком літературні, але знижені слова типу розшолопати («Боротьба»), мужичня («Таємність»); тут і прийняті в народній мові словосполуки типу давати рощот («Кумедія з Костем»), про всякий случай («Краса і сила»), свадьбу грають («Малорос-европеєць»), що мають літературні відповідники (розраховувати, про всякий випадок, справляють весілля); тут багатюща фразеологія, що увиразнює мовлення, робить його барвистим і цілком природним, наприклад: « — Думав, що мене кондрашка тут на місці гепне; ...Невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі; ...Попереду зайди до секретаря та ткни йому щось у руку ~ щоб його за печінки вже ткнуло — може з того щось і вийде» («Уміркований» і «щирий»); « — Ну! — шепотіли задні, коли передні зсувалися вниз. — Валяй далі! — хропів той і мовчки сунувся знов уперед («Голод»); « — Не меліть чорт зна що» («Роботи!»); «Чорта з два; «ваньку валяти»; «звістка наробила шелесту»; «Тепер їм за вухом не засвербить тюрма» («Таємність»).

Дуже активно використовується у просторіччі оцінна лексика і фразеологія.

У ранніх творах В. Винниченка поодинокими фактами засвідчені зменшені слова (типу світлечко в «Димі»), а також перифрази (типу дім неволі — тюрма» — у «Темній силі»). У пізніших творах, особливо в публіцистиці, вони вживаються значно частіше.

Уже йшлося про те, що В. Винниченко прекрасно володів скарбами народної мови. Ще одним доказом цього є вживана ним фразеологія. Особливо багатою і нетривіальною є вона в оповіданні

«Хто ворог». Ось кілька прикладів: Утишеніє, коли в кишені є; Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті; одну злама, другу виріже; — Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев’ятими ворітьми гавкнув; — От не дав Бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила; — Бідують — не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б іздох; — Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо; — Голос — як сурмонька, та чортова думонька; — Ні се, ні те — святи, попе, яйце! Порівняймо ще в оповіданні «Краса і сила»: « — Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця не лошиця; біжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає». Тут представлені досить рідкісні фразеологічні сполуки. Ще активніше письменник використовує часто вживані, які розкривають менталітет українського народу, напр.: « — Та ви тут стелете м’яко, та як слатиметься там!» («Хто винен»); «Як холодною водою облив я запал мого Якима» («Історія...»); «Аж дух радіє; Куди його потягла нечиста сила?» («Федько-Халамидник») та ін.

Досі йшлося про використання В. Винниченком тих багатств, які закладені в надрах самої мови — лексики і фразеології, літературних і народнорозмовних слів. Загляньмо ж тепер у той куток його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.

Хаотичність, нецілеспрямованість або надокучливу одноманітність дії В. Винниченко передавав нагромадженням різноманітних іменників, не належних до одного значеннєвого поля, наприклад: «В довгій вузькій вуличці возів, затопленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики...» («Краса і сила»); «...Я ...утрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок» («Малорос-европеєць»).

Однією з традицій української художньої літератури є творення складних слів. Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів в одне був Т. Шевченко; згадаймо його горихвилі, слова-сльози, білохате село і под. В. Винниченко плідно використовує цю традицію. Особливо часто він звертається до творення складних якісних прикметників, що передають або відтінки кольорів, або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, або, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами, наприклад: чорно-синє волосся, темно-молочний фон неба, матово-жовте лице, сумно-чудова звістка («Історія...»), похмуро-заклопотаний вигляд («Таємність»). В одному реченні може бути й два, а то й більше таких складних прикметників, наприклад: «З кожного кутка тхнуло упертою, насторожено-завзятою, хоробливо-дражливою польською мовою; За селом зовсім розсвіло. Перед нами луг лежав зелено-сивий, з димом туману, з сіро-зеленявою стьожкою річки» («З споминів»).

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 44

Безкоштовна робота

Закрити

Українська мова на зламі віків кінець XIX - початок XX ст

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.