Історична інформатика 3
План
1. Історіографія – проблеми становлення
2. Конструктивна класифікація еволюція древніх артефактів
1. Історіографія – проблеми становлення
Будь-яка наука - філософія, правознавство, кібернетика чи мікробіологія - має свою історію. Власну історію має й історична наука. Галузь знань, яка вивчає історію історичної науки, називають історіографією. Сам термін має грецьке походження: власне історія - розповідь про минуле і графо - писати. В давні та середні віки істориків називали історіографами, тобто особами, що описують історію. Панували посади історіографів при дворах фараонів, імператорів, королів, князів, царів, які мали доступ до владних архівів, викладали офіційну точку зору на історичні події. У XVIст. стали появлятися історіографи знатних родів, династій, окремих сімей. З XVIII ст., коли історія остаточно утвердилася як наука, як система наукових знань, відбувся своєрідний її поділ.на історію людського суспільства та історію самої історичної науки. Згодом виокремились допоміжні (спеціальні) історичні дисципліни: джерелознавство, дипломатика, палеографія, хронологія, сфрагістика і т. д. Історична наука стала інтегрованою системою знань, у якій одне з чільних місць посіла історіографія. Поняття «історіографія» поступово набуло сучасного змісту і стало застосовуватись у трьох основних значеннях: а) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; б) як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; в) науковий аналіз повноти і достовірності. дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.
В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських університетів щодо викладання історіографії. У 1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историографии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович. Зокрема, В. Іконникову належить ґрунтовна праця «Опыт русской историографии» у двох томах. У ній висвітлювався також розвиток знань про Україну, яку офіційно називали Південно-Західною Руссю. У вислідах В. Антоновича аналізувалась історіографія литовської доби української історії та української культури. І. Франко в 1904 р. опублікував у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю про південноруську літературу, в т. ч. й історичну, а також про усну творчість, народну пісню, окресливши самобутність української етноісторії. Д. Баталій у 1911 р. опублікував виклад своїх лекцій у Харківському університеті під назвою «Русская историография». У цих лекціях велика увага приділялась працям з історії України. Власне з часів В. Антоновича, М. Гру-шевського, Д. Баталія, І. Франка, М. Драгоманова бере свій початок українська історіографія як галузь знань про історію української історичної думки або про сукупність праць з української історії. Сам термін «українська історіографія» одним з перших запровадив у науці професор Київського університету М. Василенко («малоруська історіографія»). І. Джеджора, М. Грушевський та О. Грушевський вживали поняття «українська історіографія» для означення всієї наявної на той час літератури з історії України-Руси. У 1914 p. M. Грушевський оприлюднив дискурс про розвиток українських досліджень у XIX ст., яким відкривалось двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем». Він розглядав генезу української історичної думки як ідейне ядро розвитку українознавства, а літературу козацької доби - як вихідний пункт української історіографії. Весь подальший розвиток історичних досліджень учений аналізував у контексті суспільно-політичної думки та громадсько-політичних рухів на підавстрійських та підросійських землях українців. У тому ж 1914 р. О. Грушевський виступив у часописі «Україна» зі статтею, в якій безпосередньо аналізував витоки нової української історіографії.
На розвиток досліджень з української історіографії позитивний вплив справила Українська революція 1917-1920 pp. В. Біднов видав у Катеринославі в 1920 р. брошуру «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)», якавідкривала нову сторінку в утвердженні поняття «українська історіографія».
Найбільш повне визначення української історіографії опрацював Д. Дорошенко, виклавши його в 1922-1925 pp. в «Огляді української історіографії». Під українською історіографією він розумів історію розвитку «української історичної думки». Як зазначав згодом О. Оглоблин, «Огляд...» Д. Дорошенка він поклав в основу курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті у 1920-х pp. У Харківському університеті лекції з української історіографії читав Д. Баталій і на їх базі підготував «Нарис української історіографії» (1923).
У1929 р. київський історик О. Гермайзе підсумував розвиток української історичної науки за період з 1919 p., і це була одна з останніх радянських наукових розвідок міжвоєнного періоду, в якій фігурувало поняття «українська історіографія». Воно продовжувало застосовуватись лише у працях, що виходили у Львові (до 1939 р.) та в українській діаспорі. Тільки в часи хрущовської «відлиги» стараннями М. Марченка на короткий час термін «українська історіографія» відновився, хоча й застосовувався з властивим для радянської науки ідеологічним трактуванням.
Погоджуючись з думкою Л. Винара про те, що заслуга Д. Дорошенка полягає у розгляді української історіографії як окремої історичної дисципліни, у виявленні її залежності від польської і російської історіографій, в обґрунтуванні періодизації і державницької орієнтації української національної історіографії, вважаємо за можливе приєднатися до Дорошен-кового визначення історіографії, з якого концептуально вибудовується і пропонований курс лекцій як системний виклад у хронологічній послідовності основних етапів зародження і розвитку української історичної науки.
Українська історіографія- спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «українська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань лише з історії України, її окремих періодів або конкретних подійукраїнської історії. Не слід також ототожнювати поняття «українська історіографія» та «історіографія в Україні», адже на теренах України у різні періоди історії працювали історики, наукові осередки, що представляли собою польську, російську, австрійську, угорську, німецьку, румунську, кримськотатарську та інші національні історіографії. Водночас українську історіографію розвивали і збагачували історики не лише материкової України, а й ті, що емігрували в інші країни.
У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну,Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язані з історіографією України. Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).
У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. Дорошенко аналізував такі компоненти історіографії, як формування загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так і за її межами, видання і поширення історичних праць.
До зачинателів української історіографії як навчальної дисципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з най-обдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х pp. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу наукового синтезу всієї української історії.
У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або -розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «українська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній системі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу в 1959 р, навчального посібника під назвою «Українська історіографія» професора М. Марченка. Влада і партократія не могли простити вченому його твердження про те, що національні особ-
ливості країни, своєрідність історичного життя народу позначаються на її історіографії, що «українська історіографія своєрідна особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави».
Реанімація сталінізму в часи Брежнєва супроводжувалась посиленою атакою на будь-які вияви національної самобутності України. З наукового вжитку знову вилучили термін «українська історіографія», його не було включено навіть до словника «Радянської енциклопедії історії України», а видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні дослідження в УРСР» було заборонене. Українська радянська історіографія розглядалася як невід'ємна, хоча й периферійна, частина радянської історичної науки. Книги, що присвячувались історіографії з історії УРСР, були віднесені до історіографії СРСР і, за оцінкою Л. Винара, не мали «нічого спільного зі справжньою українською історичною наукою», були служанкою російсько-радянського режиму.
Водночас не слід перекреслювати історіографічні публікації 1960-1980-х pp. в УРСР, оскільки, попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони давали загальне, хоч і далеке від істини і об'єктивності, уявлення про тенденції суперечливого, часом спотвореного, розвитку історичних знань, висвітлювали діяльність конкретних істориків, наукових установ, зокрема інститутів історії, археології, суспільних наук АН УРСР, вузівських кафедр, інших осередків історичних досліджень.
Для утвердження наукового розуміння української історіографії важливе значення мали праці провідних істориків української діаспори. В умовах ідеологічного протистояння СРСР і західних держав, «холодної війни» вони зберігали і примножували національні традиції української історіографії, відстоювали самобутність і окремішність наукової схеми історії українського народу, опрацьованої М. Грушевським і модернізованої О. Оглоблиним, створили наукову школу української історіографії в діаспорі, Українське історичне товариство, заснували часопис «Український історик».
Особливо плодотворно працює в царині теоретико-методо-логічних проблем української історіографії Любомир Винар. Розглядаючи історіографію як спеціальну історичну дисципліну, що вивчає історію розвитку історичної науки, він водночас ув'язує її з історіософією, яка дає філософську інтерпретацію не тільки історичного, але й історіографічного процесу.
Відновлення суверенітету, а згодом державної незалежності України заклало надійні підвалини для відродження національних ознак української історіографії, для повернення історичній науці в Україні її природних функцій, очищення від ідеологічних догм і більшовицьких стереотипів, для соборності українських істориків. У 90-х pp. XX ст., на початку нинішнього XXI ст. відбувся ряд наукових конференцій, вийшла в світ низка досліджень, що дозволило значно просунутись уперед щодо розуміння і трактування поняття «українська історіографія», її витоків і основних етапів розвитку.
До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропетровського національного університету Ірини Колесник «Українська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії1. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. Коцур та А. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України, а також у серії статей та монографії професора Володимира Потульницького.
Отже, сучасне розуміння української історіографії зводиться до її трактування як спеціальної галузі української історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.
Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Українська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 pp.
Складання української історіографії як галузі науки стимулювалось також потребами її вивчення, становлення її як навчальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної «проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 p. M. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчальної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920-х pp. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.
Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його лицемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було короткочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.
Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.