Міжнародна економіка 2
План
1. Міжнародний ринок та світова торгівля
2. Визначити особливості економічного розвитку Росії
3. Загальна характеристика та економіка країн Близького та Середнього Сходу до 1973 р.
4. Система зовнішньоекономічних зв’язків Латинської Америки
3. Економіка країн Близького та Середнього Сходу
Загальна характеристика регіону
Близький і Середній Схід — регіон Азії, до якого входять 16 держав із загальною площею в 6,8 млн. км2 та населенням у 206 млн. чоловік. Роль країн цього регіону в світовому господарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти (60 % від світових) та природного газу (30%), їхньою часткою у видобутку цих вуглеводнів (відповідно 40% і 10%), а також значними золотовалютними запасами (понад 5 % від світових).
У період самостійного економічного розвитку держави Близького та Середнього Сходу досягли досить значних успіхів. У 1990 р. на країни регіону, які займали 5,1 % території та населення якого складало 3,9 % світового, припадало 4,4 % світового сукупного продукту *, тоді як у 1970 р.— тільки 1,5 %. Частка ВВП країн регіону у загальному ВВП країн, що розвиваються, була ще більшою — 26,2 % (1970 р. — 8,4 %), враховуючи, що на Близький та Середній Схід припадало 10,3 % території та 7,3 % населення цієї групи держав (табл. 1).
Збільшення майже втричі за 20 років питомої ваги країн регіону в світовому продукті було досягнуто за рахунок високих темпів росту власного ВВП. Зокрема, з 1960 по 1991 рр. середньорічні темпи росту ВВП країн регіону випереджали аналогічні показники індустріальне розвинутих країн з ринковою економікою та країн, що розвиваються: 4,9 % проти (відповідно) 3,4 % та 4,8 %. В Афганістані темпи росту ВВП з 1960 р. по 1991 р. були значно нижчі, ніж по регіонові в цілому і складали в середньому 1,1 %. Щорічні темпи росту в країнах-членах Ради Співробітництва арабських країн Перської затоки (РСАКПЗ) у цей час були вищими від середніх по близько - та середньо східному регіоні — 5,1 %. При цьому виявилася тенденція нерівномірності росту ВВП країн Близького та Середнього Сходу в окремі періоди. У 60-х роках середньорічні темпи росту ВВП країн регіону значно випереджали аналогічні показники в індустріальне розвинутих країнах з ринковою економікою та в країнах, що розвиваються (8,0 % відповідно проти 5,1 % та 5,9 %), і дещо вирівнялись у 70-х роках (5,7 % відповідно проти 3,1 % та 5,5 %), а в 1980—1990рр. середньорічні темпи росту ВВП істотно змінилися (1,7 % проти відповідно 2,9 % та 3,8 %). Це значно зумовлено несприятливою для нафто-експортуючих країн кон'юнктурою на світовому ринку рідкого палива, зменшенням вивозу нафти з арабських країн та падінням цін на нафту.
Досить високим для країн Близького та Середнього Сходу став рівень ВВП на душу населення. Середній його рівень у світі в 1990 р. складав 4221 дол., а для країн «третього світу»— 1311 дол., цей показник по близько -, середньо східному регіону дорівнював 5000 дол., у країнах РСАКПЗ навіть Іде вище — 7998 дол. Однак і в цілому країни регіону відставали у даній сфері від промислово розвинутих країн, ВВП на душу населення в яких складав 19846 дол. Різниця у рівнях на душу населення між двома групами країн за останні 20 років не тільки не збільшилася, а навіть дещо скоротилася. Близький та Середній Схід став одним із небагатьох регіонів (включаючи Східну та Південно-Східну Азію), яким вдалося досягти цього. Підтвердженням даної тенденції може слугувати порівняння обсягу ВВП на душу населення в 1970 і 1990 рр. у зазначеному регіоні:
Досить високими темпами відбувалося зростання демографічного потенціалу країн регіону. Середньорічні темпи росту населення з 1970 по 1990 рр. були значно вищі від світових (1,8 %) та середніх по країнах, що розвиваються (2,4 %), досягаючи 3,2 %.* Для країн РСАКПЗ цей показник ще вищий — 5,2 %.
Більшість країн Близького та Середнього Сходу високозабезпечені природними ресурсами, тому мають потужну експортну базу і ведуть активну зовнішню торгівлю. Безумовно, головне багатство регіону — паливні ресурси. Достовірні запаси нафти на Близькому та Середньому Сході складають до 60 % від світових, але розподіляються між країнами досить нерівномірно, найбільші вони в Саудівській Аравії. Загальне уявлення про розподіл достовірних запасів нафти серед країн цього регіону дають наведені нами дані (за станом на 1992 р.). На країни Близького та Середнього Сходу припадає третина світових запасів природного газу. Тільки у п'яти державах Аравійського півострова достовірні запаси газу 1992 р. складали 17102,4 млрд. м3 (Саудівська Аравія — 5212, ОАЕ — 5663, Катар — 458,8 млрд. м3).
В арабських країнах Перської затоки найнижчі витрати на видобуток і найвища у світі продуктивність праці в нафто та газо видобувній промисловості, що є наслідком, головним чином, сприятливих природних умов. За підрахунками фахівців, перший показник у 3,7—4 рази нижчий, ніж у США, а другий — відповідно в 4—6 разів вищий.
Крім палива, країни Близького та Середнього Сходу багаті й на інші корисні копалини. Наприклад, у Йорданії, Сирії, Ірані видобувають фосфати; ОАЕ — мідь; Саудівській Аравії — золото; Ірані, ОАЕ — сірку, Иемені — сіль; Йорданії — горючі сланці. Однак ці корисні копалини використовуються переважно для забезпечення внутрішніх потреб згаданих країн. І тому, крім нафти та газу, близько, середньо східні країни експортують на світовий ринок досить невеликий перелік сировинних товарів і напівфабрикатів, а також обмежену номенклатуру промислової та сільськогосподарської продукції.
У 1992 р. сільськогосподарська продукція складала 3,3 % від загального обсягу експорту регіону (124,7 млрд. дол.), частка гірничо видобувної промисловості була — 78,2%, обробної—17,5%. Структура експорту нафтодо-буваючих та нафтоімпортуючих країн істотно відрізняється. Так, не менш ніж 70 % експортних доходів (Саудівська Аравія —89,7 %, Іран — 92,5 %, Ірак —96,8 %, Оман— 88,9 %, Кувейт — 84,1 %, Катар — 70 %) головних експортерів нафти та газу на світовий ринок припадало на паливні ресурси. При цьому частка продукції обробної промислоловості цієї групи країн коливалась від 1,7 % в Іракові до 13,7%—у Кувейті. Нафтоімпортуючі країни регіону чи ті держави, що вивозили нафту в обмежених масштабах (наприклад, Сирія), мали більш диверсифіковану структуру експорту: в його загальному обсязі питома вага продукції обробної промисловості складала: в Ізраїлі — 87,5%, Кіпрі — 59,0 %, Йорданії — 45,7 %, Сирії — 42,6 %, Туреччині— 67,9, Ємені 33,6%. Значна частка експорту припадала на продовольство та сільськогосподарську сировину: Ізраїль — 10,2 %, Кіпр — 38,6 %, Йорданія — 16,5 %, Ліван —30,5 %, Сирія— 15,4 %, Ємен — 56,2 %.
З 1950 р. по 1991 р. середньорічні темпи росту експорту країн Близького та Середнього Сходу досягли 13,5 %, що в цілому дещо вище від загального світового показника (11,3 %) та даних по країнах, які розвиваються (11,1 %). Більш високими темпами зростав експорт нафто-експортуючих країн. Цілком зрозуміло, що найвищі щорічні темпи зростання експорту країн Західної Азії мали місце в період світової енергетичної кризи (1970—1975 рр.— 58,2% щорічно). Останнє десятиріччя (1980—1990 рр.) позначилося різким скороченням загального обсягу експорту країн регіону — 7% в рік. Існує висока залежність експортних доходів держав Близького та Середнього Сходу, їхньої долі в світовому експорті і економічного розвитку в цілому від кон'юнктури світового ринку паливних ресурсів. Тому динаміка експорту й імпорту, їхня частка у світовому товарообороті протягом останніх десятиріч зазнавали різних коливань. У 80-ті роки, коли падали ціни на нафту, почалося скорочення загального обсягу експорту нафтовидобуваючих країн. Про це свідчать наведені нижче дані щодо частки країн регіону у світовому експорті та імпорті (%):
Великі розміри нафтових доходів, що одержували країни-постачальники вуглеводів, істотно підвищили роль Близького та Середнього Сходу у світовому господарстві. Більше десяти років вони активно виступали як власники значних валютно-фінансових ресурсів і як експортери капіталу в промислово розвинуті держави та країни, що розвиваються. На початку 80-х років на нафтоекспортуючі держави в цілому припадало майже '/5 депозитів на євровалютному ринкові. Через десятиріччя, внаслідок негативних тенденцій у розвитку їхньої зовнішньої торгівлі, ці показники знизились. У 1991 р. офіційні інвалютні резерви країн-експортерів нафти складали 5,5 %.
Економіка країн регіону до 1973
Вся історія незалежного розвитку близько-, середньосхідних країн пов'язана з нафтою. Ті досягнення, які мали місце в цей час в економічній сфері, були пов'язані насамперед з унікальним становищем регіону в світовому господарстві в умовах домінування нафти в структурі світового паливно-енергетичного балансу.
В період розвитку, не пов'язаний із видобутком нафти, країни Близького та Середнього Сходу були периферією світового господарства із слабко розвинутими продуктивними силами та відсталими виробничими відносинами. Головними галузями були, залежно від природних умов, кочове скотарство на натуральній основі, екстенсивне дрібнотоварне землеробство, ремесло, рибальство, видобуток перлів, примітивне суднобудування.
Відкриття і розробка нафтових родовищ на Близькому та Середньому Сході почались у 30-ті роки XX ст. Одним із перших було відкрите родовище нафти в районі Багдаду, по річці Тигр. Промисловий видобуток нафти почався у Бахрейні (1934 р.), Саудівській Аравії (1938 р.), в інших країнах після II світової війни: у Кувейті— 1946 р., Катарі — 1949 р., Абу-Дабі—1962 р., Омані—1967 р., Дубаї — 1969 р., Шарджі— 1978 р. Звичайно, початок видобування нафти в регіоні не був пов'язаний із внутрішніми потребами близько-, середньосхідних країн, а зумовлювався попитом світового господарства. Оскільки ці країни не мали можливості самостійно видобувати нафту, то розробка її почалася за участю іноземного капіталу й іноземної робочої сили.
Концесії на увесь цикл робіт — від пошуків нафти до її видобутку та експорту — були розподілені між вісьмома «головними» нафтовими кампаніями: американськими — «Ексон», «Мобіл», «Галф», «Тексако», «Сокал», англійською — «Бритиш петроліум»; англо-голландською — «Роял — Датч — Шелл» і французькою — «Компані франсез дю петроль», які підписали між собою угоду про принципи управління світовою нафтовою промисловістю, що почала діяти з 1934 р. Фактично ця угода передбачала незмінність розподілу ринку нафти між її учасниками, починаючи з 1928 р., Компанії Міжнародного нафтового картелю (МНК) одержували нафту по концесійних угодах, а експортували її по довгострокових контрактах своїм відділенням (до 70 % експорту), або ж самостійним переробним компаніям. Для кожної компанії картелю визначалась експортна квота і передбачалось, що вони не будуть прагнути збільшувати її за рахунок інших його членів. Рівень цін встановлювався МНК односторонньо за системою «галф-плас», що давало змогу протягом значного періоду утримувати відносно низькі та стабільні ціни на сиру нафту.
Це був перший етап функціонування світового ринку нафти, який характеризувався нафтомістким розвитком світового господарства. Відбувалося постійне зростання попиту великої промисловості на енергетичну сировину, запаси якої були зосереджені головним чином у країнах, що розвиваються. Споживання нафти в 1950—1972 рр. зростало на 7,5 % щорічно, набагато випереджаючи темпи зростання ВВП світового господарства. Прибутки нафтових компаній базувались на підтриманні відносно низьких цін на сиру нафту. У 40-х роках довідкова ціна на Саудівську нафту складала 1,43 дол. за бар. Таке штучне заниження цін відповідало стратегії МНК, спрямованої на розширення споживання рідкого палива.
Таким чином, нафтомісткий етап розвитку світового господарства був пов'язаний з пануванням колоніальних та неоколоніальних методів експлуатації нафтоекспортуючих держав. До 70-х років ринок нафти був одним із найбільш монополізованих у світовому господарстві. Вільний, немонополізований ринок в цей період відігравав другорядну роль. На нього припадало 3—5 % міжнародної торгівлі нафтою. Він збалансовував пропозиції та попит на нафту. Рівень цін на цьому ринку базувався на довідкових цінах монополізованого ринку і був стабільно нижчим (приблизно на 1/4).
Початок видобутку нафти у країнах Близького та Середнього Сходу вплинув на їхній економічний розвиток. Нафтовий сектор, хоч і став провідним у господарському механізмі цих країн, але не зміг забезпечити розвиток господарства в цілому, бо не сприяв розвиткові зворотних зв'язків, не стимулював міжгалузевого обміну. Він створювався іноземним капіталом і мав анклавний характер, бо всі необхідні для його функціонування інвестиції та споживчі товари постачалися світовим ринком, а вироблений продукт— нафта — практично повністю реалізовувався у світовому господарстві.
Більше того, становлення та розвиток нафтової промисловості призвели до підриву традиційного сектора, до кризи і без того слабких продуктивних сил економіки, які не були пов'язані з нафтою. Надання значних територій в концесію іноземним компаніям негативно позначилося на розвиткові скотарства, оскільки істотно зменшувалась площа пасовищ. Приплив іноземних товарів призвів до занепаду ремесел тощо.
Проте розширення масштабів видобутку нафти супроводжувалось появою і наступним відносно постійним зростанням прибутків нафтоекспортуючих країн. Хоча ці процеси в країнах регіону не збігалися в часі й відбувалися з різною інтенсивністю, однак вони мали багато спільних рис і подібних етапів розвитку.
На початку своєї нафтової історії правляча верхівка виявила неспроможність ефективно використовувати нафтову ренту для задоволення навіть найгостріших національних потреб. Великі кошти йшли на підтримання армії, поліції, перерозподілялися на користь еліти, а решта направлялася за кордон, де вкладалась у неприбуткові активи. Так, у 1957 р. кувейтські державні та приватні інвестиції за кордоном оцінювалися у 560—580 млн дол. В основному це були капітали, вкладені в цінні папери та нерухомість. В 1959 р. експорт кувейтського капіталу досяг 70 млн дол. (або 24 % ВНП), а у 1962—1963 рр. — вже 27 % ВНП.
Кувейт став першим по масштабах нагромаджених іноземних активів. Так використання нафтових прибутків призвело до загострення в окремих країнах регіону соціальної напруги, що, в свою чергу, спричинило зміну їхньої соціально-економічної політики. Дедалі значніша частина нафтових прибутків стала спрямовуватися на реалізацію масштабних національних програм, розвиток освіти й медицини, перерозподілялась на користь більшості населення. При цьому близько-, середньосхідні країни проводили політику, орієнтовану на збільшення їхньої частки у прибутках від видобутку нафти міжнародними нафтовими компаніями, а згодом — встановлення свого повного контролю над видобутком, переробкою та експортом рідкого палива.