ПЛАН

1. МІЖНАРОДНИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

2. ПОНЯТТЯ ПРО ГАЛУЗЕВУ СТРУКТУРУ ЕКОНОМІКИ

1. МІЖНАРОДНИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

Сутність міжнародного поділу праці, основні потоки капіталу та робочої сили. Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або реґіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв’язків.

Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих країн істотною мірою визначається наявністю сприятливих природнокліматичних умов, а міжнародне ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні.

Частковий ТПП – це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту.

Одиничний міжнародний ТПП – спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим країнам.

Сучасному міжнародному поділу праці притаманна «традиційна» спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються – на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-«надекспортерів», перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються.

Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих країн. В товарообміні з’явились зустрічні потоки, що складаються з продукції одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одної якістю. Наприклад, США експортують свої автомобілі до Європи та Японії, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об’єднання «ЛогоВАЗ» у Росії продає автомобілі фірм «Пежо», «Рено», «Вольво» та інші поруч з «Ладами».

Міжнародний поділ праці включає обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв’язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.

На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від неї зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешевої сировини «третіх» країн та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.

1. До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинської Америки (38%), а також країн Перської затоки.

2. Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинської Америки (10%), Перської затоки, а також країн Східної Європа (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).

3. Японія – найменш забезпечена сировиною країна. Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам’яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з країн Перської затоки та Росії (нафта, ліс, руда, кам’яне вугілля).

4. На Канаду припадає 15% світового експорту мінеральної сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.

5. Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, – бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізної руди, кам’яного вугілля.

6. ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам’яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західної Європи та Японії.

7. Латинська Америка дає 40% експорту країн, що розвиваються. За запасами мінеральної сировини вона поступається Африці. Основні види експортної сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші країни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.

8. Країни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західної Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.

9. Країни Південної та Південно-Східної Азії експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японії та США.

10. Країни Західної Азії експортують енергоносії. Тут найбільше виокремлюється реґіон Пермської затоки.

Країни, що розвиваються, – одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку їхніх економік у міжнародному ТПП. На їхню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Країни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих країн у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, країни Перської затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов’язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих країнах енергоносіїв (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху її транспортування до Північної Америки, Західної Європи та Японії.

Велика частка країн, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов’язано з прагненням розвинених держав винести «брудні» виробництва у країни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.

Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи:

– країни-виробники та експортери нафти: 12 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;

– країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана – 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал – 65% експорту фосфатів; Чилі, Замбія, Заїр – 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія – 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд – 72% експорту олова;

– нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;

– країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: «бананові республіки» Центральної Америки – основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо.

Міжнародна міграція робочої сили. Причини переміщення робочої сили пов’язані з різною оплатою праці у країнах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з країн, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших країн використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці – у США. Тим часом існує «перетікання мізків» з країн Західної Європи до США. У країнах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочої сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських країн. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Країн увійшли Мексика, Бразилія, Арґентина й Венесуела. Ці країни стали об’єктом припливу робочої сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому реґіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочої сили з інших країн Азії, особливо Індії та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочої сили – Південно-Східна Азія.

Економічна інтеграція – це об’єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція – форма інтернаціоналізації господарської діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об’єднання країн. Наприклад, Європейський Союз, ОПЕК, Всесвітня торгова організація, Європейська асоціація вільної торгівлі тощо. Одначе при цьому економіка інтегрованих країн втрачає своє національне обличчя, самобутність.

Економічна інтеграція сприяє посиленню взаємозв’язку та взаємодоповнюваності національних господарств на основі міжнародного поділу праці. Інтеграційний процес характеризується:

1. Планомірною зміною структури окремих країн, координацією співпраці держав, узгодженою ув’язкою асортименту продукції у країнах співдружності, а також спільним використанням науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці. Внаслідок цього прискорюється науково-технічний процес, повніше використовуються сировинні ресурси, підвищується ефективність функціонування національних господарств.

2. Створенням та удосконаленням міжнародної співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

3. Активізацією ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв’язків з іншими країнами. Це виражається у перебудові економік поєднаних країн, скерованій на реалізацію взаємних та міжнародних норм якостей та стандарту.

Економічні спілки або союзи можуть бути реґіональними (Європейський союз, Латиноамериканська асоціація інтеграції, Організація Центральноамериканських держав тощо); спеціальними, наприклад МАГАТЕ, товарно-виробничими (ОПЕК, Міжнародна спілка електрозв’язку); інвестиційними – Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Союзи також бувають військово-політичними: НАТО, СЕНТО, СЕАТО. 

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 17

Безкоштовна робота

Закрити

Регіональна економіка

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22 та (050) 297–73–76
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.