Гражданско-правовой договор - понятие, виды и условия

План

Вступ

1) Поняття та функції договору.

2) Загальна та спеціальна класифікація цивільно – правових договорів.

3) Зміст (умови) договору.

4) Укладення, зміна та розірвання договору.

Висновки

Література

Загальна та спеціальна класифікація цивільно-правових договорів

Необхідність загальної та спеціальної класифікації договорів зу­мовлена, з одного боку, наявністю загальних рис, властивих їм як правочинам, а також ознак, що притаманні саме договорам і обумов­лені зустрічним характером волевиявлень учасників, а, з другого бо­ку — їх багатоманітністю, з точки зору правових наслідків, настання яких бажають сторони, послідовності досягнень останніх тощо.

Оскільки договір є різновидом правочину, нанього поширю­ється загальна класифікація правочинів на реальні і консенсуальні, відплатні та безвідплатні, абстрактні і каузальні, умовні, строкові, фідуціарні та біржові. Така класифікація здійснюється з використанням тих самих критеріїв, які застосовуються при відповід­ній класифікації правочинів; і тому вона може розглядатися як за­гальна класифікація договорів.

Спеціальна класифікація договорівздійснюється з використан­ням наступних класифікаційних критеріїв.

Залежно від концентрації прав та обов'язківу сторін договору, як зобов'язання, вони поділяються на односторонні та двосторонні.Якщо кожна із сторін має як права, так і обов'язки, договір є двосто­роннім. Якщо ж одна сторона має тільки право, а друга - лише обов'язок, договір є одностороннім. Прикладом останнього є договір по­зики, за яким позикодавець має право вимагати повернення переданих позичальнику у власність грошей або речей, визначених родо­вими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавце­ві таку ж суму грошових коштів (суму позики) чи таку ж кількість ре­чей того ж роду та такої якості (ст. 1046 ЦК). Переважна ж більшість договорів, понайменованих у ЦК, є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, підряд, доручення, комісія тощо).[1]

Залежно від юридичної спрямованості та послідовності досягнен­ня цілей договори поділяються на основні і попередні.

Основний договір безпосередньо породжує права та обов'язки сторін, пов'язані з передачею майна, виконанням роботи, наданням послуги тощо (основного договору). Попередній договір — це до­говір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (в пев­ний термін) укласти основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК).

Необхідність укладення між сторонами попереднього договору може бути зумовлена різними чинниками. Йдеться, зокрема, про від­сутність у особи (на момент укладення попереднього договору) права власності на річ, яка, після його виникнення у майбутньому, буде предметом продажу, або про наявність на цей момент щодо речі, власником якої є особа, обтяжень його права власності правами тре­тіх осіб тощо.

Безпосередньо з цього визначення випливає, що істотною умовою попереднього договору є умова щодо строку (терміну) укладення основного договору, а з урахуванням вимог ч. 1 ст. 638 ЦК слід ви­знати, що істотною умовою попереднього договору є також умова про предмет основного договору. Названі умови мають бути завжди визначені, оскільки саме вони надають йому сили попереднього дого­вору. Невизначеність сторін щодо цих умов свідчить про відсут­ність їх волевиявлення на надання певним домовленостям між ними сили попереднього договору (ч. 4 ст. 635 ЦК). При визначен­ні умови щодо строку (терміну) укладення основного договору сто­рони вільні діяти на свій розсуд, якщо законом не встановлені обме­ження, що є обов'язковими для них.

Відсутність у попередньому договорі інших істотних умов основного договору (умов, визначених законом як таких або умов, що є необхідними для договорів даного виду, а також усіх тих умови, щодо яких за заявою сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК), не є підставою вважати, що він не має сили попереднього до­говору, за умови, що у ньому встановлено порядок їх погодження при укладенні основного договору або, якщо цей порядок передба­чений актами цивільного законодавства, які є обов'язковими для сторін договору.

Попередній договір має укладатися у письмовій формі, а якщо основний договір потребує нотаріального посвідчення, то й попередній повинен бути укладений у такій формі. Порушення зазначених вимог тягне загальні наслідки, передбачені статтями 218, 220 ЦК.

Оскільки попередній договір породжує зобов'язання між сторо­нами щодо укладення ними протягом певного строку (в певний тер­мін) основного договору, воно є обов'язковим для сторін і підлягає виконанню. Ось чому сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладання основного договору, передбаченого попереднім до­говором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства, які є обов'язковими для сторін. У разі, якщо це передбачено попереднім договором, сторона має право вимагати, крім відшкодування збитків, завданих прострочен­ням, спонукання у судовому порядку другої сторони до укладен­ня основного договору (ч. 2 ст. 649 ЦК).

Строковий характер зобов'язання, яке породжується попереднім договором, зумовлює його припинення у разі, якщо основний договір не було укладено у встановлений строк (термін) або якщо жодна сто­рона не направила другій стороні пропозицію про його укладення.

Залежно від підстав укладення договори поділяються на вільні та обов'язкові.

Дія принципу свободи договору зумовлює те, що більшість дого­ворів, які укладаються в умовах ринкової економіки, є вільними, тобто такими, укладення котрих залежить виключно від розсуду сторін.

У разі, якщо укладення договору є обов'язковим для сторін (сторони), йдеться про обов'язковий договір, який обмежує дого­вірну свободу осіб. До вказаних слід віднести договір, укладений на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, обо­в'язкового для сторін (сторони) договору. Особливостями такого договору є те, що: по-перше, його зміст має відповідати змісту зазна­ченого акта; по-друге, особливості його укладення встановлюються актами цивільного законодавства (ст. 648 ЦК); по-третє, розбіжності, які виникають між сторонами при укладенні цього договору, в силу прямого законодавчого припису вирішуються судом (ч. 1 ст. 649 ЦК).

Серед обов'язкових договорів особливе місце належить публіч­ним договорам. Згідно зі ст. 633 ЦК публічним є договір, у якому одна сторона (підприємець) взяла на себе обов'язок здійснювати, продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспор­том загального користування, послуги зв'язку, медичне, готель­не, банківське обслуговування тощо). З наведеного легального визначення випливають наступні ознаки публічного договору. По-перше, стороною такого договору обов'язково виступає суб'єкт підприємницької діяльності (юридична особа чи особа-підприємець). По-друге, зазначений суб'єкт здійснює такі види підприємницької діяльності, як: реалізацію товарів, виконання робіт і надання послуг у сферах, перелік яких у ЦК сформульовано невичерпно. По-третє, вказані види діяльності повинні здійснюватися суб'єктом підприєм­ництва щодо кожного, хто звернеться до нього. Відсутність будь-якої із зазначених ознак свідчить про те, що договір не є публічним, а на­лежить до вільних договорів. Слід вказати, що безпосередньоу ЦК міститься вказівка на публічнийхарактер договорів роздрібної купівлі-продажу (ч. 2 ст. 698), прокату (ч. З ст. 787 ЦК), побутово­го підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК), перевезення транспортом загального користування (ч. 2 ст. 915 ЦК), зберігання на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ч. 3 ст. 936 ЦК), банків­ського вкладу, вкладником за яким є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК).Сенс виокремлення публічних договорів полягає у тому, що до них застосовуються наступні спеціальні правила, які не поширю­ються на вільні договори. По-перше,умови такого договору є од­наковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані від­повідні пільги. По-друге,підприємець не має права надавати пере­ваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення договору, як­що інше не встановлено законом. По-третє, підприємець, за наявно­сті у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг), не має права відмовитися від укладення публічного договору, а у разі його необгрунтованої відмови — він має відшкоду­вати збитки, завдані нею споживачеві. Необгрунтованою слід вважа­ти відмову у випадках, коли суб'єкт підприємницької діяльності не може довести відсутність у нього зазначеної можливості. По-четвер­те,при укладенні та виконанні публічного договору сторони (як суб'єкт підприємницької діяльності, так і його контрагент) повинні виконувати обов'язкові для них правила, встановлені актами цивіль­ного законодавства у формі, наприклад, типових умов окремих видів публічних договорів.

Умови публічного договору, які не відповідають правилам, обо­в'язковим для сторін при його укладанні і виконанні, або порушують правило щодо однаковості його умов для усіх споживачів, є нікчем­ними (ч. 6 ст. 633 ЦК). Нікчемність окремої умови публічного дого­вору не має наслідком недійсності договору в цілому, якщо можна припустити, що договір був би вчинений і без включення до нього та­кої умови (ст. 217 ЦК).

Залежно від способу укладеннядоговори поділяються на взаємоузгоджені договори та договори приєднання.

При укладенні взаємоузгодженого договоруйого умови вста­новлюються(розробляються) усіма його сторонами.

Договором приєднаннязгідно з ч. 1ст. 634 ЦК є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стан­дартних формах, котрий може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в ціло­му. Друга сторона не може запропоновувати свої умови договору.

Отже, головною особливістю договору приєднання є встановлення умов договору однією стороною шляхом розроблення нею формуля­ра або іншої стандартної форми і неможливість другої сторони запропоновувати свої умови договору.

Використання стороною-розробником формулярів або інших стандартних форм, з одного боку, є зручним і доцільним у випадках здійснення нею значного кола однакових (стандартних) дій, пов'яза­них з наданням контрагентам послуг, зокрема, у сфері банківського обслуговування, перевезення пасажирів, побутового підряду, прока­ту в значних обсягах. До речі, ЦК в останньому випадку прямо вка­зує на те, що договір прокату є договором приєднання (ч. 2 ст. 787 ). З другого боку, цей договір для сторони, що до нього приєднується, може бути певною мірою небезпечним не тільки тому, що вона не може впливати на зміст договору, а й через можливість зловживан­ня другою стороною наданим їй правом щодо розроблення і вико­ристання формуляра або іншої стандартної форми.[2]

Саме тому закон передбачає певні гарантії захисту прав сторо­ни, що приєдналася до договору, шляхом надання їй права вима­гати зміни або розірвання договору приєднання у випадках, як­що: сторона цим договором позбавлена прав, які звичайно мала; даний договір виключає або обмежує відповідальність сторони, що розробила формуляр або іншу стандартну форму; цей договір містить інші умови, які явно обтяжливі для сторони, що приєдналася до ньо­го. При цьому сторона, яка приєдналася до договору, зобов'язана довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б вка­заних умов за наявності у неї можливості брати участь у визна­ченні умов договору (ч. 2 ст. 634 ЦК). З урахуванням особливостей підприємницької діяльності, зокрема її ризикового характеру, закон встановлює певні особливості здійснення вказаного права на зміну або розірвання договору приєднання, укладеного особою при здійсненні нею підприємницької діяльності. Суть їх полягає у тому, що сторона, яка розробила і використала формуляр або іншу стандартну форму, може відмовити у задоволенні вимог щодо зміни або розірвання договору, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ч. 3 ст. 634 ЦК).

Залежно від того, хто може вимагати виконання договору, останні поділяються на договори, що укладаються на користь їх учасників, та договори на користь третьої особи.

Значна більшість договорів є такими, що укладаються на ко­ристь сторін; і право вимагати їх виконання належить лише сто­ронам договору.

Договором на користь третьої особи є той, у якому боржник зо­бов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, котра встановлена або не встановлена у договорі (ч. 1 ст. 636 ЦК). Прикла­дом такого договору є договір страхування, укладений страхувальником зі страховиком на користь третьої особи (вигодонабувача), за яким страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату вигодонабувачеві у разі досягнення ним певного віку або настання іншого страхового випадку (ст. 985 ЦК).

За загальним правилом, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору, виконання договору може вимагати як особа, що його уклала, так і третя особа, на користь якої його укладено. У тих випадках, коли за договором на користь тре­тьої особи остання вимагає його виконання, боржник може вису­вати проти такої вимоги будь-які заперечення, що випливають з дого­вору, які він міг би висунути, якби ця вимога була пред'явлена не третьою особою, а кредитором, котрий уклав даний договір.

Виникнення у третьої особи права вимагати виконання дого­ворує тією ознакою, що відрізняє договір на користь третьої особивід договору про виконання третій особі,за яким третя особа отри­мує виконання,але не має права вимагати його виконання, якщоборжник ухиляється від виконання. Тому, наприклад, при укладенні особою договору купівлі-продажу з торговельною організацією под­арунку, що має бути врученимтретій особі, у останньої не виникає права вимоги щодо виконання договору, яке належить лише кредито­рові, що уклав цей договір.

Оскільки наданим третій особі правом вимоги щодо виконан­ня договору, укладеного на її користь, вона може як скористатися,так і відмовитися від нього,Цивільний кодекс у ч. 3 та ч. 4 ст. 636 за­кріплює два принципових правила,суть яких полягає у наступно­му. По-перше,якщо третя особа виразила намір скористатися своїм правом, то з цього моменту сторони договору не можуть розірвати або змінити його без згоди третьої особи, якщо інше не встановле­но договором чи законом. По-друге, при відмові третьої особи від права, наданого їй за договором, сторона, яка уклала договір, мо­же сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Так, при укладенні договору банківського вкладу на ко­ристь третьої особи остання набуває права вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вклад­ника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися таки­ми вимогами. До цього моменту особа, що уклала договір, вправі са­ма користуватися усіма правами вкладника, у тому числі й правом нарозірвання або зміну договору. Якщо ж особа, на користь якої зробле­но вклад, відмовиться від нього, особа, котра уклала договір банків­ського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повер­нення вкладу або переведення його на своє ім'я (ст. 1063 ЦК).


[1] Цивільний кодекс України: Науково – практичний коментар/За заг. ред. Я. М. Шевченко. – К.: Концерн Видавничий дім „Ін Юре”,2004. – 704с.

[2] Цивільне право України: Навч. посібник /Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука. – К.: Наук. Думка; Прецендент 2004. – 448с.

Характеристики работы

Курсовая

Количество страниц: 30

Бесплатная работа

Закрыть

Гражданско-правовой договор - понятие, виды и условия

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.