Современный терроризм и политические конфликты
План
1. Сучасний тероризм
1.1 Міжнародний тероризм на сучасному етапі.
1.2. Перша катастрофа XXIст.
1.3. Особливість сучасного тероризму.
2. Політичні конфлікти
Список використаної літератури
1.3. Особливість сучасного тероризму.
Треба звернути увагу на новий тип тероризму, який починає розгортатися. Ми можемо сказати, що в усьому світі відбувається зміцнення його мережі. В сучасних умовах можна говорити не лише про тероризм, який породжений войовничим ісламізмом.
Особливість сучасного тероризму в тому, що тероризм не лише в Європі, але й арабському світі, зокрема тероризм в особі Усама бен Ладена, який зрозумів, що їхньою головною силою є не партизанська боротьба в сільській місцевості, як це було в Сальвадорі, Нікарагуа та в інших країнах Латинської Америки. Їхня головна зброя – це партизанська терористична війна у містах. Саме тренаж терористів для ведення боїв у міських умовах створює найбільшу загрозу для людей і для суспільства за умов тотальної урбанізації.
Сучасний тероризм на відміну, наприклад, від палестинського тероризму 10 р. тому, не прагне до якогось „ паблісіті ”, до того, щоб досягти якихось важливих цілей за допомогою терористичного акту. Терористичний акт тоді був як засіб, а мета більш важлива. Нині ж той самий бен Ладен всіляко уникає і зневажає публічність своїх дій. Він відкидає також будь-яку відповідалбність, яку відчували терористи 20 – 30 років тому, за ті нещастя і ту жорстокість, яку несуть із собою індевідуальні фактори тероризму.
І, найголовніше, в сучасних умовах і не тільки в арабському світі, правдоподібно також і в Європі та США, тероризм набирає характеру фанатизму, і не самовитого прагнення задавати шкоди, нехтуючи засобами, нинішній панівній системі.
2. Політичні конфлікти
Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою стадією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострішими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна помилка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількістю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику старих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з'ясуванні суті соціально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення конфліктів у політичній спадщині.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у розроблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різноманітності підходів характерним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан суспільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулювавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.
Т. Парсонс:
1)кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;
2)кожне суспільство — добре інтегрована структура;
3)кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;
4)функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Р. Дарендорф:
1)кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;
2)кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
3)кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в тих чи інших поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлумачень і лише після другої світової війни набули прикладної спрямованості — на аналіз і розв'язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.