Методические проблемы изучения стиля писателя
Методичні проблеми вивчення стилю письменника
У старших класах ряд монографічних тем завершується вивченням індивідуального стилю письменника. “Життєва правда у витворі мистецтва не існує поза індивідуальним баченням світу, властивим кожному справжньому художнику”. А тому не можна глибоко осмислити твори письменника поза усвідомленням його творчої індивідуальності. Неповторно звучать вірші П.Тичини і М.Рильського, А.Малишка і В.Сосюри. Не подібні манерою художнього зображення драматичні полотна М.Куліша та І.Кочерги, прозові твори А.Головка, Ю.Яновського, О.Довженка, М.Стельмаха, О.Гончара, та ін. У кожного з них є свої улюблені композиційні прийоми створення художніх образів, свій спосіб організації словесного матеріалу, поетичний ритм, відповідний тон розповіді, улюблені поетичні жанри. “...Одного поета цікавлять найбільше обриси характерів; другого — впливи суспільних відносин і життєвих зіткнень на характери; третього — зв’язок почуттів з діями; четвертого — аналіз пристрастей...”.* Коротко кажучи, у кожного письменника свій «почерк».
Так, у багатьох творах українських письменників є пейзажі. Але у кожного митця вони набувають своєрідного, неповторного забарвлення. Наприклад, у І.Нечуя-Левицького в описах, що є невід’ємним елементом кожного його твору, на першому місці виступають зорові деталі. Не випадково І.Франко називав письменника артистом зору. І.Нечуй-Левицький умів з незвичайною точністю передати багатобарвну гаму кольорів. Його пейзажі відзначаються яскравістю фарб, широтою художнього зображення. Для творчої манери І.Нечуя-Левицького не є характерним той психологізм, яким пройняті пейзажі М.Коцюбинського, переважно лаконічні й змальовані через призму сприймання героїв, що допомагає розкрити їх внутрішній світ.
М.Коцюбинський був одним з тих рідкісних талантів, які надзвичайно тонко відчували художнє слово. Його психологічна манера освоєння дійсності породила своєрідність художніх особливостей творчості — психологізм образів, широке вживання невласне прямої мови, звернення до внутрішніх монологів, через які передаються думки і настрої героїв, тощо. Для М.Коцюбинського характерний лаконізм викладу, експресивність мови, яскравість мистецьких барв, ліричне сприймання світу, повного соціальних суперечностей, життєвих контрастів, динамізм у змалюванні явищ природи, оптимістичний пафос звучання творів, ювелірна досконалість художньої форми та художньої деталі.
Змалювання одного і того ж явища, об’єкта набуває у кожного письменника своїх неповторних особливостей. Весна, наприклад, чарувала своєю красою багатьох письменників, художників, та кожен майстер художнього слова чи пензля по-своєму змалював її красу. У П.Грабовського весна — контрастний фон до нестерпного життя трудового народу. Поет утверджує думку: весна не несе людям щастя:
Скрізь панує згуба, — Люд у заперті.
У Лесі Українки образ весни часто використовується, щоб протиставити цвітіння природи важкій недузі. П.Тичина порівнює весну, як найкращу пору року, з юністю людини. Весна в уяві В.Сосюри — це розквіт, буяння природи.
Своєрідність бачення письменником світу може виявлятися в усьому — характері тематики, системі ідейно-художніх образів. Навіть у творах, де змальовуються одні і ті ж історичні постаті й факти, може бути різний підхід до них, різний кут зору на життєві явища, який визначає групування матеріалу, засоби типізації тощо. Тематична спільність аж ніяк не виключає творчої своєрідності художнього зображення митця.
Зрозуміло, що навіть у старших класах не ставиться завдання схарактеризувати всі тонкощі стилю письменника. Діти повинні усвідомити лише найхарактерніші особливості його творчого почерку.
Невміння учнів виявити найголовніші риси творчої індивідуальності письменника значною мірою пояснюється тим, що в процесі аналізу творів на уроках літератури часто порушується принцип єдності змісту і форми. Звертається увага лише на ідеї, соціальні та моральні проблеми, поставлені письменником. Форми вираження цих ідей, своєрідність художнього бачення митцем світу або залишаються поза увагою учнів, або відсуваються на задній план.
Індивідуальний стиль письменника аж ніяк не зводиться до своєрідності мови його творів. Стиль письменника включає в себе і сукупність найголовніших ідейно-тематичних особливостей творчості.
Не слід розглядати творчу індивідуальність письменника, як щось застигле, незмінне, раз і назавжди дане. Так, рання творчість М.Коцюбинського помітно нагадує почерк попередників, зокрема Панаса Мирного, І.Нечуя- Левицького. Письменник ще тяжіє до статичних описів, характерними є риси побутовізму, етнографізму у змалюванні життєвих явищ, і лише поступово визрівав власний поетичний голос, яскравіше виявлялась ідейно-художня домінанта творчості. А тому, розкриваючи особливості манери митця, необхідно показати, як зростав його талант, змінювалися погляди на життя, літературу, способи відображення дійсності.
Творча манера митця безпосередньо реалізується у різних жанрах. Говорити про стильову означеність творчості письменника можна лише з урахуванням стильових особливостей його окремих творів. Якими не схожими стилістично є вірші Лесі Українки, її проза й драматургія! Дослідники творчості поетеси іноді називають драму-феєрію «Лісова пісня» заквітчаним островом серед її спадщини.
Та найчастіше, хоч твори митця і різні за тематикою, за формою художнього вираження, вони мають і щось спільне. Це й не дивно, оскільки вийшли з-під пера однієї і тієї ж індивідуальності, і ми легко пізнаємо, кому вони належать на основі багатьох типових особливостей. Як і почерк людини, так і індивідуальний стиль письменника, глибоко своєрідне явище.
Індивідуальне, неповторне у творчості письменників може бути зрозумілим учням лише тоді, коли розглядатиметься у тісному взаємозв’язку з розвитком тих загальних закономірностей, які були характерними для літератури в певний історичний період і впливали на художнє осмислення явищ дійсності. Своєрідність письменника як митця може бути усвідомлена тільки на ґрунті розкриття літературних традицій, тих загальних тенденцій розвитку літератури, які певного мірою визначають особливості його художньої манери. “... така особа, — зазначав І.Франко, — хоч би й найгеніальніша, не може цілковито отрястись з традиції, серед котрої виросла і виховалась, так, як не може вискочити зі своєї власної шкіри. Значить, творячи діло поетичне, і такий поет мусить послугуватись елементами традиційними, обертатися в традиційних формах: він постарається тільки дати тим елементам якнайбільше своєї індивідуальної окраски, розширити ті форми, поглибити ті мотиви, поглянути на них з іншого боку, ніж досі...”.