Основы менеджмента 4
План
1. Основні напрямки розвитку менеджменту в ХХ столітті
2. Характеристика рівнів управління
3. Види інформації за формою представлення і функціональною спрямованістю діяльності
1. Основні напрямки розвитку менеджменту в ХХ столітті
Інтерес до управління з'явився на початку XX ст. в США. З моменту опублікування книги Ф.Тейлора «Принципи наукового управління» (1911) управління стає галуззю самостійного наукового дослідження.
Американський менеджмент виділяє такі етапи:
І. Підходи на засадах виділення різних шкіл.
Школа наукового управління (1885—1920) пов'язана з роботами Ф.Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет, Генрі Гантта. Вони виконували дослідження на рівні організації виробництва — виробничого менеджменту. Тейлор і Гілбрет, які починали свою кар'єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами й аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці та ін.
Класичну (адміністративну) школу управління(1920—1950) започаткував Анрі Файоль, якого часто називають “батьком менеджменту”. Він керував великою французькою вугільною компанією, тобто був крупним менеджером, як і інші засновники адміністративної школи — Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д. Муні (працював в компанії «Дженерал Моторс»). Вони досягли певних успіхів, а саме:
— розвинули принципи управління. Тут позитивну роль відіграють 14 принципів менеджменту Файоля: поділ праці; повноваження та відповідальність; дисципліна; єдиновладдя; єдність напряму діяльності; підпорядкування особистих інтересів загальним; винагорода персоналу; централізація; скалярний ланцюг (ієрархія управління); порядок; справедливість; стабільність робочого місця персоналу; ініціатива; корпоративний дух;
—описали функції управління (за Файолем — це планування, організація, розпорядництво, координування та контроль);
—систематизували підхід до управління всією організацією.
Школу людських стосунків (1930—1950) заснували Мері Паркер Фоллет та Елтон Мейо. Фоллет вперше визначила менеджмент як «забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб». Школа рекомендувала використовувати прийоми управління людськими взаєминами шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі.
Школа поведінських наук (з 1950 р.) формувалася Крісом Анджирісом, Ренсісом Лайкертом, Дугласом Мак-Грегором, Фредеріком Герцбергом та іншими вченими-біхевіористами. В основі лежать методи налагодження міжособистих стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів.
Школа науки управління (кількісного підходу) (з 1950 р.) виникла в Англії під час другої світової війни як наслідок пошуку шляхів боротьби з масованими німецькими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадки союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм подання реальності, і операцій. Після створення моделі роль змінних відіграють кількісні значення. Особливого значення тут надають комп'ютерам.
II. Процесійний підхід. Управління розглядається як процес, тобто як сукупність безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту. Сучасний підхід (згідно з підходами Майкла Мескона, Майкла Альберта та Франкліна Хедоурі) виділяє чотири функції, які у взаємодії показані на рис.1. Процес управління за своєю сутністю є загальною сумою всіх функцій управління.
Рис.1. Функції менеджменту та їх взаємозв’язок
III. Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система — це сукупність взаємопов'язаних елементів (частин), які, постійно взаємодіючи, визначають її характер. Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів, як структура, завдання, технологія, люди і цілі.
Існують закриті (мають фіксовані жорсткі межі, не залежать від навколишнього середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Всі організації є відкритими системами.
Великі частини систем самі можуть утворювати системи, які стосовно першої системи можна назвати підсистемами (цехи, відділи тощо). Цей поділ можна продовжити. Слід вивчати всі підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та ін.). Попередні школи зосереджували увагу на якійсь одній підсистемі, а це приводило до невдач. Наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему.
Рис.2. Організація як відкрита система
IV. Ситуаційний підхід. Розроблений наприкінці 60-х років, ситуаційний підхід випливає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. При цьому менеджер повинен:
- розуміти процес управління, аспекти індивідуальної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивації і контролю, кількісні методи прийняття рішень;
- уміти оцінювати сильні та слабкі сторони методик, які використовуються;
-правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у даній ситуації, і ефект від переміни змінних величин;
-знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний ефект.
В Україні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в колишньому СРСР. Хоча дослідження спрямовувалися врешті-решт на вдосконалення адміністративно-командної системи, певний досвід (позитивний і негативний) у галузі управління був накопичений. Науковці виділяють сім етапів розвитку управлінської науки за радянських часів.
І етап (жовтень 1917 р. - березень 1921 р.). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.
II етап (1921—1928). Здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.
IІІ етап (1929—1945) пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва і був спрямований на вдосконалення структур управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.
IV етап (1946—1965) характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління, що врешті-решт призвело до поглиблення адміністрування.
V етап (1965—1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Цей етап підтвердив неефективність економічних реформ у рамках адміністративно-командної системи.
VI етап (1975—1985) характеризується все більш глибоким усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи. Він підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до VII етапу, який можна поділити на п'ять підетапів, започаткованих у 1985 р.
І підетап — робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку.
ІІ підетап — застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин.
IІІ підетап — впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, збільшення економічної свободи.
IV підетап — впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.
V підетап — початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.
Період формування національної економіки України і здійснення економічних реформ потребує окремого вивчення та викладу.
На різних етапах розвитку управлінської науки суттєвий вклад в неї внесли такі відомі українські вчені, як О.Терлецький, М.Павлик, М.Драгоманов, М.Зібер, С.Подолинський, М.Туган-Барановський, І.Вернадський, М.Вольський, Г.Цехановецький, К.Воблій, Т.Войнаровський, В.Бандера, І.Коропецький та ін.