Зміст

Вступ

1. Становище українського селянства на початку 30-х років

2. Геноцид проти українського народу, як закономірність політики комуністичного тоталітаризму

3. Етнодемографічні наслідки голодомору 1932-1933 років

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

"... У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючих, однак це лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути"

З листа генерального секретаря ЦК КП(б)У

С. Косіора Сталіну (25 квітня 1932 р.).

Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського народу.

Жахливою подією в історії людської цивілізації постає голод 1931-1933 років.

Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян в Україні.

Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни, що від діда-прадіда займалися хліборобством на власній землі, не сприйняли. Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне - голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучно.


1. Становище українського селянства на початку 30-х років

Перетворення на селі в цей період були драматичними і радикальними. Тут “друга революція” супроводжувалася такою жорстокістю й страхіттям, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала одною з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи лише перший п’ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів. Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов’язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація вимагає широкої колективізації. Сталін дійшов до цього висновку, під час кризи зернозаготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу у містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни надто низькими і відмовилися продавати збіжжя. Тоді Сталін вирішує, що для виконання п’ятирічки над селянством необхідно поставити, як економічний, так і політичний контроль. Відтак він наказує розпочати “суцільну колективізацію”.

“Всеосяжна колективізація” замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшувати викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп, селянин, так би мовити, делегував свої права на розпорядження виробленою продукцією адміністратору.

Лозунг “суцільної колективізації” офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора “Про сільське господарство в Україні, про роботу на селі”. У постанові на доповідь відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. В Україні колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р.

Сталін називав колективізацію “революцією зверху”. Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовитися від своїх господарств і робили це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Темпи колективізації спускалися зверху у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з настійною вимогою: “Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну – до осені 30 року!” Отже встановлені раніше строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація була задумана, як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артель мала вигляд комуни.

Починаючи з 1930 р., фактично заборонялася вільна торгівля, уся товарна продукція колгоспів повинна була надходити у розпорядження держави. Однак за умов відсутності ринку саме поняття “товарна продукція” стало невизначеним.

а) Ліквідація куркульства, як класу. Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталін закликав до “ліквідації куркульства, як класу”. Ця класична тактика за принципом “поділяй та володарюй” була розрахована на те, щоб ізолювати, найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме був куркуль було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували, що вони склали близько 5% селян.

Що ж фактично означала “ліквідація куркульства, як класу”? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх на призволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян виганяли разом із сім’ями з домівок, садили у товарні потяги і вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинуло. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тим, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, “ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винен в усьому”.

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд поклав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селян бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів та комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р. – близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники. Ці чужі люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

б) Реорганізація сільського господарства: перший етап. Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно почати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами кількох селян змушували створити колгосп. Від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й вбивали чиновників. Особливо поширилися “бабські бунти” – повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за НЕПу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшні спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю “Запаморочення з успіхів”. Сталін проголошував в ній: “поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим”. Він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна, як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже вся колективізована частина селян в Україні повернулась до індивідуального господарювання.

в) Реорганізація сільського господарства: другий етап. Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лиш тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували вбогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час, як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарств збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступити до колгоспів. До 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов’язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того, як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Великий знавець насильницьких методів, Сталін був навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти не прийняті для даної місцевості культури. Через відсутність відповідних транспортних засобів велика частина збіжжя псувалася. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. У зв’язку з тим, що виробництво тракторів дуже відставало від плану, майже третина врожаю 1931 р. була втрачена під час жнив. До 1932 р. площа посівів в Україні зменшилася на одну п’яту. Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагально потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав’язувати селянам великі плани заготівель.

Щоб забезпечити збір необхідного зерна, Сталін вирядив свої перших заступників В.Молотова і Л.Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року.

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 20

Бесплатная работа

Закрыть

Голодомор 1932-1933 гг

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22 и (050) 297–73–76
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.