План

1. Історичні дослідження присвячені проблемі літописних згадок про Русь-Україну

2. Термінологічні довідники як історичні джерела     

1. Історичні дослідження присвячені проблемі літописних згадок про Русь-Україну

Важливим джерелом вивчення історії Київської Русі та її регіонів є дав­ньоруські літописи. Однак під час ординської навали значна частина першо­джерел була знищена.

Як зазначає П.П. Толочко, пошук літописних першоджерел, авторських канонічних текстів розпочався від часів В.М. Татищева і продовжується до­нині. Безперечною заслугою давньоруського літописання є те, що воно є не тільки історичною хронікою Русі ІХ - XIII ст., а й однією з форм суспільної свідомості. Разом із цим учений підкреслює, що фонд літописів, який зберігся, не вичерпує собою всієї повноти давньоруської історичної писем­ності. Тому сучасні дослідники повинні з усією серйозністю ставитися до тих повідомлень пізніх літописних зводів, які не мають паралелей у відомому пи­семному фонді Русії.

В історіографії Давньої Русі особливе місце займає праця російського істо­рика першої половини XVIII ст. Василія Никитовича Татищева «История рос­сийская», якою відкривається низка знаменитих узагальнюючих праць з істо­рії Російської імперії. В.Н.Татищев (1688-1750 pp.) виступив ніби предтечею Н.М.Карамзіна, С.М.Соловйова, В.О.Ключевського. Як неодноразово відзнача­лося в науковій літературі, В.Н.Татищеву значною мірою властиві риси літопис­ця, який створює чергову літописну компіляцію на основі доступних йому дже­рел і, водночас, у нього присутні елементи критичного аналізу цих джерел, що знаменує започаткування наукової історичної традиції.

Історики завжди цінували В.Н.Татищева передусім як «літописця», адже до його праці вкраплено чимало унікальних свідчень з історії Русі, що їх не місти­ли відомі дослідникам XIX і XX ст. джерела. Спроби віднайти документи, які стали джерелом унікальних повідомлень В.Н.Татищева, здебільшого, не увінча­лися успіхом. Втрата цих джерел навряд чи здалася би дивною з огляду на до­лю багатьох зразків рукописної спадщини Росії й України (згадати, хоча б, «Слово про Ігорів похід»), якби не та обставина, що унікальностей і ексклюзивів, відомих лише з праці В.Н.Татищева, виявляється забагато. Відтак уже в молодших сучасників В.Н.Татищева виникала підозра, що якісь (якщо не всі) зунікальних свідчень він просто вигадав. Проте дещо пізніше кілька з «татищевських» джерел були таки знайдені, а деякі з його унікальних повідомлень знайшли бодай непрямі підтвердження у нововідкритих джерелах, що поверну­ло дослідників у лоно поваги до В.Н.Татищева як до серйозного історика й до­вірливого ставлення до його ексклюзивних свідчень.

Мабуть найбільш знаменитим і резонансним серед унікальних татищевських джерел є так званий «Іоакимів літопис» (далі — ІЛ), що його сам В.Н.Та­тищев уважав найважливішою своєю знахідкою. На сторінках своєї праці він розповідає історію виявлення ІЛ, що в короткому викладі виглядає наступним чином. Дізнавшись про збирання В.Н.Татищевим давніх манускриптів, його да­лекий родич - архімандрит Бизюкова монастиря Мельхіседек Борщов - наді­слав йому три зошити, що здавалися вийнятими з розшитої книги й містили ру­кописний текст літописного характеру. За словами М.Борщова, зошити ці нале­жали місцевому збирачеві старожитностей монаху Веніаміну. В.Н.Татищев виз­начив рукопис як відносно недавній список, причому зроблений вельми недба­ло й неякісне: «...письмо новое, но худое, склад старой смешенной с новым, но самой простой...». Однак за змістом рукопис виявився дивовижним. Проаналі­зувавши текст, В.Н.Татищев дійшов висновку, що список був відображенням створеної на початку XIст. літописної праці, яка належала перу першого новго­родського архієпископа Іоакима (989-1030 pp.). Рукопис виявлявся, таким чи­ном, безцінним документом, що репрезентував «донесторове» літописання, зраз­ки якого давно сподівався віднайти родоначальник російської історичної науки.

У процесі ознайомлення з текстом В.Н.Татищев зробив висновок, що список є не оригінальним документом, а копією, спеціально зробленою для нього (мо­нахом Веніаміном (?)), проте архімандрит Мельхіседек вимагав повернути зоши­ти. Знявши, у свою чергу, копію зі списку (з пропусками деяких місць, які на той момент здалися йому не надто важливими), В.Н.Татищев відіслав зошити, висловивши побажання побачити оригінальний текст і ту книгу, де він містив­ся. Однак через деякий час історик дізнався, що Мельхіседек помер, а частина його майна, серед якого була й книга з текстом ІЛ, зникла. Щез і шанувальник старожитностей Веніамін. Певних відомостей щодо походження зниклої «книги Мельхіседека» ніхто надати не міг. Подейкували, ніби вона списана в Сибіру, але власником її був не Веніамін, а саме Мельхіседек. Подальші пошуки обір­валися зі смертю самого В.Н.Татищева (1750 р.). У спадок нащадкам залиши­лась тільки неповна татищевська копія унікального літопису.

Повернемось знову до свідчень руських літописів, де повідомляється про те, що поляни живуть "особно" і володіють родами своїми на своїх місцях з давнини (мається на увазі до приходу трьох братів- засновників Києва). Були ж вони "мужами мудрими й тямущими, і називалися полянами, від них поляни в Києві і до сьогодні".

Легенді про заснування Києва присвячена численна література, зокрема написано спеціальний історіографічний нарис про походження Києва 10. В ньому дискутується, як достовірність самої легенди, так і роки правління Кия. Наприклад, М.Ю. Брайчевський вважає, що героїв легенди слід розділити у часі, зокрема, сестра Либідь із братами жила десь у VI ст., тоді як Кий- особа історична і жив у VI- на початку VII ст. Як вважає дослідник, Кий належав до східнослов'янського племені хорватів, яких авари переселили до краю Сірмій (сучасна Хорватія). Близько 635 р.він підняв повстання проти аварського кагана і здобувши низку перемог закріпився на нижньому Дунаї, де збудував городок Києвець. Проте не зміг закріпитись на Дунаї і змушений був відійти на північ до Середньої Наддніпрянщини, де й заснував столицю майбутньої Київської Русі - Київ.

Глибокому аналізу цей сюжет літопису піддав Б.О. Рибаков і відніс час князювання Кия до кінця V- першої половині VI ст. Його підтримав П.П. Толочко, який вважає, що верхній хронологічний рубіж життя і діяльності Кия припадає на рубіж VI- VII ст., а нижній, ймовірно, відповідає даті, яку запропонував Б.О. Рибаков. При всій розбіжності точок зору відносно хронології подій легенди від II до IХ ст., переважна більшість дослідників переконані в достовірності цієї легенди. На підставі багатьох зіставлень, зокрема свідчень літопису Нестора з вірменською легендою про заснування міста Куара (легенда має незаперечні паралелі з легендою про Кия), яка вміщена в "Історії Тарона", написаній, в кінці VI- на початку VII ст., дослідники відносять проживання Кия саме до цього часу. У пізніших літописах і хроніках, зокрема за Новгородським першим літописом цю подію віднесено до 854 р., проте тенденційність пізньої версії тут очевидна. Вона пов'язана з возвеличенням Новгорода і намаганням створити свою версію руської історії.

Далі описуються події вже після смерті братів, їх рід продовжував "держати" княжіння полян, вони живуть у мирі з сусідніми племенами, описуються їх лагідні звичаї, весільний обряд, які вихваляються і протиставляються іншим "племенам". Проте, з часом мир з сусідами був порушений, поляни утискуються деревлянами і іншими навколишніми "племенами". Вони змушені платити данину хозарам, старці хозарські передрікають їм владу над багатьма народами. Роз'яснено, що "поляни ці є кияни і древляни". Це останнє зауваження здається нам особливо важливим з приводу незаперечного зв'язку полян з древлянами (ототожнення киян і древлян тут очевидне), а також досить раннього зникнення полян із сторінок літописів. Уже в часи хозарської данини, а вона припадає на VIII- не пізніше середини IХ ст., на зміну полянам приходять кияни і древляни. Такий висновок підтверджується і подальшими текстами літописів.

Так, початок літочислення (852- 860 рр.), відмічений царствуванням Михайла III та походом Русі на Царград пов'язується вже з Руською, а не з полянською землею. З 862- 863 рр. "Польською землею стали володіти Аскольд і Дір, сівши у Києві", "Польською землею, сі єсть київською", "Полянською землею". Як бачимо, в різних літописах збереглися уточнення, що полянська земля це і є київська земля.

Під 885 р. згадуються поляни в переліку племен, що перебувають під владою Олега, а в статті під 898 р. до однієї слов'янської мови додаються "поляни, яже нині зовомая Русь".

Наведемо ще один уривок за Іпатіївським літописом у перекладі Л.Є. Махновця: "А слов'янський народ і руський- один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов'янами; хоча вони й полянами звалися, але мова в них слов'янська була. Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна- слов'янська". Цей текст безліч разів цитувався дослідниками на підтвердження різних концепцій походження Русі від норманістів до прибічників автохтонного утворення давньоруської держави. Тут для нас важливо звернути увагу на давність назви полян, яка пов'язується з етнонімом слов'яни в такій послідовності: спочатку слов'яни, потім поляни, потім Русь.

Поляни також згадуються у війську Олега у поході на греків у 907 р. Нарешті останнє свідчення про полян відноситься до 944 р., коли вони беруть участь у поході Ігоря на греків.

Спираючись на наведені уривки про полян з руських літописів, історики розробили кілька версій щодо походження назви полян, території розселення та хронології їх реального існування. Переважна більшість учених, що безпосередньо або побіжно займались дослідженням полян, висували концепції приходу цього "племені" в район Києва та його околиці. При цьому називались різні напрямки, звідки вони могли прийти: південний захід, південний схід, північ.

Так, професор В.Пархоменко виводив полян з південного сходу. За своїм місцеположенням південно-східна група слов'ян - це нащадки тих антів, що жили на північ від Азовського моря і в Подонні. Переміщення дослідник пояснює тим, що під тиском болгар у VII ст. ця група слов'ян відходить від Дунаю в напрямку Дону. Саме цим відходом слов'ян з Дунаю можна пояснити зникнення у візантійських авторів антів після 602 р.

Далі, переміщення угрів по південно-східних степах і тиск кочовиків привели в рух південно-східні і південно-західні групи, які змішавшись просунулись в більш захищені північні райони. В.Пархоменко вважає полян вихідцями з території хозарського царства і наводить такі аргументи: поляни - вихідці з поля або з степів, зв'язок полян з хозарами, боротьба полян з древлянами і витіснення останніх першими з їх території, про які є натяки у літописах.

З сучасних істориків на позиціях близьких до викладених стоїть О. Пріцак, який розвиває концепцію походження Києва та й самої Києво-руської держави від Хазарського каганату, а також відстоює тотожність полян і хозар. До аргументів, про які йшлося вище, додається, зокрема важливий писемний документ, написаний близько 930 р. давньоєврейською мовою. Це рекомендаційний лист єврейської общини Києва. Основні положення цієї концепції викликали серйозну критику, як з боку істориків-археологів так і лінгвістів. Зокрема, П.П. Толочко справедливо відмічає, що не можна замовчувати або відкидати факти, що вказують на зв'язок Русі з Хозарією, яка будучи її безпосереднім сусідом звичайно впливала на її розвиток. У першу чергу це стосується соціально-економічних і політичних структур, мається на увазі титул кагана, а також, можливо, системи дуумвірату. Проте, як підкреслює дослідник, не можна не бачити, що держава "Руська земля" розвивалась і міцніла не під протекторатом Хозарії, а в постійній боротьбі з її експансією.

Щодо походження назви Київ від східноіранського, а також Самботас від давньоєврейського, то критику на ці положення розгорнув на сторінках свого лінгвістичного дослідження О.М. Трубачов. Дослідник зазначає, що лише відродження старих атак на слов'янську етимологію імені Київ, яка й так досить добре доведена в науковій літературі, примушує знову повернутись до системи її доказів. Так, О. Пріцак обходить мовчанням тотожність племінної назви київських полян західному етноніму полян польських та лексико-семантичну і ономастичну паралель давньоруського імені Кий і польського Piast, що означає "дубина, колотушка, пест". Все це свідчить про архаїку цих термінів, що сягає вглиб віків і ніяк не може бути пов'язана з IХ ст. На завершення О.М. Трубачов демонструє карту з назвами населених пунктів Київ, Києва, Київо, Київець і т. д., на якій добре видно як ця назва просувалась із заходу на схід, епіцентр її лежить у межах старого слов'янського ареалу.

Певний історіографічний інтерес становить концепція про північне походження полян, найбільш послідовно викладена В.В. Мавродіним. Вторгнення антів у Візантію і просування їх на південний захід, на Дунай і Балкани (VI ст.) не могло не призвести до певного запустіння Подніпров'я. Пішов найбільш войовничий елемент, частина антських дружин з їх "рексами" пише дослідник. В цей процес втягуються північні племена, що проживали в непрохідних лісах Прип'яті, Задесення і Верхнього Подніпров'я. Племена поліської зони Середньої Європи, північні східнослов'янські племена (тепер добре відомі за матеріалами празької і колочинської археологічних культур) звичайно просунулись не лише на південь, але й на північний схід, де вони потіснили фіно-угорські і балтійські племена. Як правило до племен, що прийшли з півночі зараховують передусім кривичів, словен, вятичів, сіверян і, можливо полян.

В.В. Мавродін уперше звернув увагу на можливий етимологічний зв'язок полян з паралатами або спаралатами із "spali" або "spoli" Йордана і таким чином спробував зв'язати полян з їх далекими предками. Відмічаючи спорідненість слов'ян і антів, Прокопій говорить, що колись і ім'я у них було одне й те саме, а саме спори, тому, що вони проживали у країні спораден, "розсіяно".

Питання про спорів і досі не вирішено, хоч як аргумент на користь зв'язку цього терміну з полянами залучався і іншими дослідниками, зокрема Б.О. Рибаковим та М.Ю. Брайчевським.

Досить близька до ідей Б.О. Рибакова концепця М.Ю. Брайчевського, який також ототожнює антів і склавінів з черняхівською культурою, яку вважає слов'янською і відносить до IV- початку VII ст. В полянах він бачить сукупніть щонайменше шести східнослов'янських племен (уличів, тиверців, хорватів, бужан, дулібів, волинян). Таким чином на зміну антському союзу племен VI ст. приходить полянський (VIII ст.). Дослідник зауважує, що більшість свідчень про полян у літописах належить до недатованої частини тексту, тобто в епоху літописця поляни, як історична реальність не існували, їх союз розпався ще до початку писемної історії слов'ян (до IХ ст.), а на його місці з'явилося нове об'єднання - Русь. А зважаючи на те, що поляни відомі не лише серед давньоруських племен цілком переконливо звучить теза про перенесення існування цього союзу десь на першу половину I тис., коли слов'яни ще не були розділені на південних, західних і східних.

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 14

Бесплатная работа

Закрыть

Историография 4

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22 и (050) 297–73–76
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.