План

1. Проаналізуйте процесс зародження та виділення козакознавства у спеціалізовану галузь історичних знань.

2. Проаналізуйтефаховівиданняз „ІсторіїУкраїни”

Література   

1. Проаналізуйте процесс зародження та виділення козакознавства у спеціалізовану галузь історичних знань.

Козакознавство - окрема міждисциплінарна наукова галузь, що систематично досліджує генезу та еволюцію, систему цінностей та світогляд, державницьку ідею українського козацтва, політичну систему та інституційну модель Української козацької держави, міжнародні відносини та дипломатію, боротьбу за об'єднання Право- та Лівобережної України, військову організацію та воєнне мистецтво, Запорізькі Січі, козацтво Слобідської України, етнічні та етнокультурні аспекти феномена українського козацтва, православні традиції Війська Запорозького, право і судочинство, контакти і зв'язки з західноєвропейським світом, козацтво в системі Російської і Турецької імперії, Кубанське козацьке військо. "Вільне козацтво" в Українській революції 1917-1921 pp., увічнення пам'яті про козацьку добу, сучасне українське козацтво, історіографію, джерелознавство, а також вивчає речові пам'ятки, геральдику, генеалогію, зброєзнавство. весикологію. символіку картографічно-топографічні, іконографічні джерела, архітектуру, природно-географічні умови, пісенну, народну та танцювальну творчість.

Зазначені критерії не є остаточними, оскільки бурхливий розвиток на межі XXі XXIст. та конституціювання козакознавства народжує нові напрямки, як от вивчення політичної культури еліти Української козацької держави другої половини XV1I-XVIII ст.. що є перетином історії і політології. У цьому контексті яскравіше уявляється і проблема "Політичної еліти України-Гетьманщини та її політична культура". Тим самим актуалізуються питання вивчення політико-культурного спрямування інституцій політичної системи Гетьманщини, комплексу орієнтації еліти на суспільно-політичний устрій Гетьманщини та власне місце й ролі у ньому, дослідження регулятивних механізмів функціонування політичної системи Гетьманщини, визначення типології політичної культури старшинської еліти Гетьманщини та ін. Ще одним перспективним напрямом дослідження козакознавства є вивчення історії історіографії українського козацтва. Саме він може продемонструвати поступальний рух української історичної науки і ефективне входження її у європейську і світову історіографію. Відповідно метою запропонованої розвідки є історіографічний огляд козакознавчих досліджень.

В. Матях справедливо зазначає, "...що сам предмет козакознавства як спеціалізованого тематичного відгалуження історичних знань не обмежується лише площиною дослідження окремого взятого суспільного стану"' [1.497]. Нагадаємо, що M Грушевський вбачав у козацтві ціле суспільне явище, причому найбільш гучне й ефективне в українській Історії [2,5]. Дослідження цього суспільного явища має поєднатися з ще одним напрямом наукового пошуку - повсякденним життям козацької доби, яке охоплює майже три століття в історії України, що в свою чергу породжує "необхідність дослідження всієї сукупності сфер і формовиявів життєдіяльності українського суспільства в їхньому переломлюванні через традиції, ідеали й діяльність козаччини''[1.497].

Тут ми зустрічаємо і прямий натяк на визначення поняття, і одночасно намагання довести до читача всю складність проблематики, пов'язаної з історією українського козацтва. Однак не будемо поспішати з висновками, коли допитливий читач може зловити себе на думці щодо громіздкості визначення козакознавства. У цьому разу на допомогу може прийти більш коротке визначення, а саме козакознавство - це міждисциплінарна наукова галузь, яка вивчає українське козацтво як соціальний стан, окремі компоненти перебували у процесі перманентних кількісних і якісних змін, від зародження, становлення, розвитку і занепаду, відновлення в 1917-1920 pp. і сучасного відродження, козацьку добу в контексті історичних традицій, ідеалів і діяльності, а також сукупності всіх сфер, форм життя українського суспільства, державотворчих виявів та його репрезентативну роль в історії України.

Поняття '"козакознавство" порівняно недавно введено у науковий обіг й ще не набуло чисельних прихильників серед науковців. Можна сподіватися, і це цілком природно, що

з являться й інші визначення, підгрунтям яких стане семантичне значення цього терміну. Одночасно буде використовуватися й звична назва "історія українського козацтва" Наведені нами визначення не мають бути обов'язковою догмою для вживання, але одночасно фіксують важливе історіографічне явище, яке вказує набагатовимірність й складність усієї гами проблем пов'язаних з козакознавством. Незважаючи на наявність кілька тисяч бібліографічних позицій, сучасні вчені одностайні в тому, що історія українського козацтва, з низки певних причин, залишається однією із найменш розроблених у вітчизняній історичній науці [1.497]. Зокрема вказується на складність досліджень історії українського козацтва в джерелознавчому аспекті, яка полягає в наступному: а) нерівномірності збереження писаних пам'яток та їх розпорошеність як у вітчизняних, так і зарубіжних архівосховищах; б) поганому стані збереженості документів (у вигляді чорнових записів) і складності палеографічного опрацювання; в) відсутності оптимальної інформації про наявність свідчень, які прямо, або опосередковано стосуються українського козацтва, в архівах та рукописних відділах бібліотек та музеїв (складність евристичного характеру) [3,21].

Козакознавство, як складова галузь української історичної науки має свою структуру: 1) теорія та методологія (історіософські та прикладні концепції, узгоджений і вірогідний понятійний апарат, сутність наукового розуміння феномену козаччини тощо); 2) методи дослідження: загальнонаукові та спеціальні (використовуються в залежності від спеціальної дисципліни, моделей-схем та провізорної моделі історичної творчості історика над козакознавчою проблематикою; 3) історіографія козакознавства у тісному поєднанні з історіографіями джерелознавства, архівознавства та історіографією художньої літератури про козацтво; 4) історією історіографії козакознавства, як вищого типу наукового узагальнення й потужної інформаційної матриці історії українського козацтва; 5) організаційні форми та координаційні центри дослідження козацтва.

Модель історичних досліджень козакознавства включає структуру: політичної історії; суспільної історії, історію культури, історію релігії; історію освіти; історію права; економічну історію; історію війська; історію науки, історіографію, історіософію, інтелектуальну історію, історичну методологію. До неї входять спеціальні історичні дисципліни: археологія, епіграфія, джерелознавство, археографія, палеографія, сфрагістика, генеалогія, геральдика, нумізматика, хронологія, зброєзнавство. весикологія, символіка, історична географія, краєзнавство, історична метрологія, історична бібліографія та інші допоміжні історичні дисципліни. Вони всі грунтуються на науковій методологій та максимальному виявлені, залученні та введені в обіг різноманітних джерел, документальних матеріалів, використанні літератури, вичерпній бібліографії.

У своєму історичному розвитку козакознавство пройшло шлях від українського (козацького) історіописання до козакознавчих студій, (починаючи з кінця XVIIст. - по 2008 p.). Осягнення свого минулого, героїчних вчинків козацтва, необхідність легітимізувати історію козацької держави, сприятливі культурні умови, особливо на Лівобережній України, Києві з Києво-Могилямською академією викликали появу української козацько-старшинської історіографії (літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка). Останнім, на відміну від попередньої, репрезентованої переважно монастирськими хроніками, "... судилося стати не лише основним джерелом інформації із вітчизняної історії, важливим засобом формування ідентичності, а й каталізатором усього історіографічного процесу у XVIII ст."[4,252].

Цитований автор подаючи розгорнутий аналіз української історії у візії Самовидця. Величка. Григорія Грабянки а також регіонального його аналогу: теми автономії Гетьманщини у творах Семена Дівовича та Петра Симоновського. для загального означення пам'яток вітчизняної історичної думки XVIII ст. та в цілому історіографічного процесу цього періоду запропонував термін козацьке історіописання. У цілому погоджуючись з цим, звертаємо увагу та той історіографічний факт, що ще в 1968 р. Я. Дзира, проаналізувавши дослідження літописів XVI-XVIII ст. в радянській історіографії, цілком слушно зазначав, що вже на той час "... таке визначення вказаних літописів (Самовидця, Грабянки і Величка —В.Г.) — поверхове, вузьке І безпідставне. Воно не відповідає широті охоплення літописцями історичних подій і явищ" [5, 181].

Продовжуючи свою думку автор аргументує її таким твердженням: "Адже аналогічні праці російських і польських авторів в історіографії не прийнято визначати за їхнім соціальним походженням. Вони мають назву ''російські літописи", "польські хроніки" [5,181-182]. Отже і вітчизняні потрібно називати українські літописи. Виходячи із зазначеного, доцільніше було подати назву всього розділу, підготовленого А.Бовгирею і вміщеного у другому томі нарисів "Історії Українського козацтва" (2007) "Українське козацьке літописання".

Варто також зазначити, що мандрівники чужинці писали про козаччину від початку її існування. Особливо популярними були праці, описи, хроніки, реляції, листи, спостереження Гійома де Боплана, Павла Алепського, Еріха Лясоти, ГГєра Шевальє, Олександра Гваньїні. Альберта Віміни, Павла П'ясецького, Конрада Якова Гільдербранта, Піастра Делла Валле, Йоана Баптиста Тієполо, Геролпамо Каваццо, Ульріха Вардума, Джовані Ланцелоті, Ференца Себеші таін.

Наступній період у вивченні козакознавчої проблематики припадає на кінець XVIII - першу половину XIX ст., коли відбувається зародження наукових підходів до вивчення історії українського козацтва у вітчизняній історіографії. Він безпоседньо пов'язаний з процесом українського національного відродження, іменами П. Симоновського. В. Рубана. Я.А. Маркевича.

О. Рігельмана, Іf. Квітки, О. Мартоса, Д. Бантиш-Кеменеького М. Маркевича. М, Берлінського,І. Срезневського. М. Максимовича. А. Скальковського, П. Куліша, М. Костомарова і характерний поширенням нових методів історичного дослідження, утвердженням хозарської, чорно-клобуцької. кавказької, татарської, автохтонних та Інших версій (теорій) походження козацтва, як наукової проблеми.

В історіографії другої половини XIX - перших десятиліть XX ст. завдяки зусиллям таких істориків, як М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевський, Д. Яворницький, І, Каманін, М. Довнар-За польський, О. Лазаревський, Л. Падалка, О. Левицький,A. Скальковський, Д. Яворницький, І. Новицький, О. Стороженко, М. Любавський, К. Заклинський, Є. Барвінський, М. Драгоманов, В. Липинський, С, Томашівський, М. Кордуба, М. Слабченко. М. Василенко. В. Модзалевський. І. Теліченко. П. Короленко, Ф. Вовк та ін. відбувається процес виділення історії українського козацтва у спеціальну тематичну галузь історичних знань. Вершиною козакознавчих студій цього періоду стали восьмий-дев'ятий томи історії України-Руси М. Грушевського та його "История украинского казачества". Вказаний вище період, на думку, В.М. Матях "... позначився помітними успіхами в розширенні джерельної бази та тематичних напрямів дослідницької роботи, переходом до вивчення конкретних, локальних питань... з одночасним створенням нових проблемних ситнез, в яких історія українського козацтва поставала у нерозривному зв'язку з дослідженням широкого історичного тла козацької доби в національному історичному поступі [1, 518]. Додамо, що учні шкіл В. Антоновича та М. Грушевського, разом з широким колом науковців особливу увагу приділили історії українського козацтва. Відмітимо, що і в наступні роки, особливо у перше двадцятиліття XXст. цей інтерес не зникав.

Суб'єктивні та об'єктивні причини позначилися на дослідженнях історії українського козацтва у кінці 1920-1930-х pp. Дальший приріст знань у вивченні історії Української козацької держави також забезпечувався науковими зусиллями учнів наукових шкіл В. Антоновича та М. Грушевського: С. Шелухіним, Р. Лященком, С. Томашівським, І. Крип'якевичем, М. Кордубою,B. Герасимчуком. І. Джиджорою. Д. Корейцем, Д. Дорошенком, О. Терлецьким та ін. З середині 1930-х років ''традиціїу дослідженні історіїукраїнського козацтва уриваються, так і не давши більш-менш вичерпної відповіді на цілу низку порушених науковцями питань". Саме відтоді починається відрахунок другого відрізку "історіографічного часу", гранична межа якого сягає кінця 80-х pp. [1.521].

З утвердженням націонал-більшовицьких підходів, концепції М. Покровського, козацька доба і особливо XVII-XVR ст. випадає з поля зору істориків. Отже безпосередні потенційні можливості втрачаються, відбувається вимивання із наукових структур інтелектуального потенціалу шляхом вимушеної еміграції, арештів, а подекуди й прямого фізичного знищення істориків. Мавминути певний час доки розбудується організаційна структура в Європі, у післявоєнний час за океаном і зміцніє діаспорна гілка української історіографії. Вона буде конкурувати з радянською, намагатися поборювати радянську підміну відроблену попередниками розуміння сутності національно-визвольних змагань українського народу, заперечення існування етнічної державності українців, їх змагань у козацьку добу своєї історії.

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 17

Бесплатная работа

Закрыть

Историография 1

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.