Польско - украинское отношения накануне Второй мировой войны
План
Вступ. 3
Розділ І . Польсько – Українські відносини напередодні ІІ світової війни. 9
1.1. Передісторія (XIV – поч. XX ст.) 9
1.2. Волинь в часи польсько-радянської війни 1918-1921 рр. 23
1.3. Польсько-українські стосунки на Волині у міжвоєнний період. 35
Розділ ІІ. Польсько-українські відносини на Волині в роки ІІ світової війни. 50
2.1. Волинь в перші дні війни. 50
2.2. Криза у польсько-українських відносинах на заключних етапах війни. 69
2.3. Операція “Вісла”. 100
Висновок. 106
Джерела та література. 109
Вступ
Невблаганний час так швидко гортає сторінки історії, що інколи не залишає можливості зайвий раз задуматися над ними, викристалізувати ставлення до подій і дат, котрі вже начебто й не стосуються нашого покоління. Сьогодні історія дає нам шанс для осмислення, покаяння і примирення. Йдеться про трагічні події на Волині у 1943-му, по яких незабаром спливає ось уже шість десятиліть. У Польщі їх називають іще Волинською різаниною.
Давній куток української землі під назвою Волинь, напевне, вже давно не привертав стільки уваги, як за останні кілька місяців. Про Волинь, "волинські події" (в українській інтерпретації), "волинську різню" (у польській інтерпретації) не пишуть хіба в зовсім нецікавих газетах. Проте ажіотаж довкола цієї проблеми доволі штучний та вдало "розкручений". От тільки цікаво дізнатися - ким? Залишається відкритим питання, кому й навіщо потрібне загострення польсько-українських стосунків? Адже, попри всі запевнення польської сторони, що "відзначення трагічних подій на Волині 1943 року сприятиме налагодженню справді приязних стосунків між сусідніми народами", треба бути дуже наївним, щоб у це повірити?
Ця сумна дата покликала істориків і соціологів, журналістів і політиків — зрештою, все суспільство — до публічних дискусій та конференцій, які зараз активно проходять саме в епіцентрі тих подій — на історичній Волині. Ще в лютому у Рівному відбувся «круглий стіл», організований "Конгресом українців Холмщини і Підляшшя", товариством «Просвіта» та "Конгресом української інтелігенції", в якому взяли участь доктори історичних наук Володимир Сергійчук, Ярослав Ісаєвич, Руслап Постоловський, заступник голови СБУ генерал-лейтенант Володимир Пристайко. Природно, що центрами наукових баталій; стають університети:; вже двічі говорили на тему Волинських подій у Рівненському державному гуманітарному університеті, а посольство Республіки Польща в Україні виступило ініціатором конференції -«Волинь: як жити з цим тягарем?», що пройшла в Національномууніверситеті «Острозька академія». Дискусії, певна річ, проходять і в Польщі.
То на чому ж саме схрещуються шпаги українських і польських істориків? 1 чи достатньо для отого суспільного консенсусу, про який тепер модно говорити, лише їхнього слова? Як, власне; кваліфікувати події на Волині — як анти-польську акцію чи як визвольну боротьбу українців на етнічних українських землях? І скільки, зрештою, правду Волинських подіях — одна, дві чи, можливо, в кожній хаті своя правда?
Відповіді треба шукати у глибині віків, починаючи десь з 1340 р., коли Казимєж Великий рушив на землі Галицько-Волинського князівства. У 1619 р. польський кордон досяг майже сьогоднішнього Харкова. Ледь не вся Україна опинилася під Польщею. Шляхта гнобила українців безнастанно, щораз жорстокіше, а коли гніт сягав зеніту, розлютований народ бив окупанта. Ріками крові спливла Хмельниччина, потім Коліївщина, волинська різня стала третім етапом трагедії двох народів!
В 1857 році два історики — польський Мих. Грабовський і український П. Куліш умістили в однім українськім виданні («Записки о Южной Руси»; т.2) по статті на одну й ту саму тему. Обидві статті носили однаковий титул: «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVII віці». Обидва учені не однаково пояснювали ці причини. Грабовський підносив заслуги польського елементу в ділі колонізації й оборони краю: він підкреслював дух релігійної толеранції з польського боку й брак адміністраційного та панського гніту над українською людністю. Козаччина, на його думку, виросла й розвинулась на ґрунті повної політичної свободи. Не польський уряд був винен в конфліктах, які виникли між козаками й Польщею, а насильства польських жовнірів і суворі способи приборкання незадоволених козаків Це обурило народ. Стремління запровадити церковну унію, яка так обурювала проти себе український народ, диктувались зовсім не бажанням подавити релігійну свободу, а звичайною в ті часи політикою уніфікації держави через заведення одностайного релігійного обряду. [24:17].
Первісні погляди Куліша піддержали і розвинули інші українські історики. М.Максимович спростовував заслуги поляків в ділі колонізації України і заперечував, щоб польське панування несло з собою мир і свободу. Київський професор Н. Іванишев знаходив, що боротьба велася на національному й на релігійному грунті, бо поляки хотіли зпольщити й окатоличити український народ.
Так само дивився на спірне питання й Костомаров, полемізуючи з польським письменником Т. Падалицею (Фішем), який закидав йому, що він у своїй монографії про Богдана Хмельницького занадто вихваляє козаччину, не звертаючи уваги на її криваві вчинки й на руїнництво.
Події 1863 року — польське повстання проти Росії — загострили історичний спір. Проф. Антонович, що саме тоді станув на чолі наукових дослідів над історією українсько-польських взаємин, писав, що провідним принципом українського народа являється демократизм і віче; найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина й Запорозька Січ. У поляків же головний принцип — аристократизм; поляки дбали про інтереси шляхти, українці про інтереси селян, піддержаних козаками. Звідси повстав неминучий, антагонізм. Як бачимо, Антонович тримався таких самих поглядів, що й Костомаров.
Польська наукова історіографія 60—70 років ставилась в особі К. Шайнохи до козаччини негативно. Шайноха правильно поясняв генезис козацтва потребою для українського населення в самообороні. Та на зміну меча мусив прийти плуг, і починалася культурна праця. Але козакам не треба було спокою, бо вони тоді губили рацію свого існування. Шляхта хотіла повернути їх в хлопів-хліборобів, а вони не хотіли цього й боролися за свою свободу. Отже козацько-польська боротьба це по суті боротьба між зброєю й плугом. Не релігійні справи були движучим нервом боротьби козаків з поляками XVII в., а суперництво плуга й меча; суперництво мирної хліборобської культури й козацької вольниці.
Польський історик Ал. Яблоновський, який присвятив багато праці дослідам з історії України, бачить причини ворожнечі у відносинах соціальних: у боротьбі між поміщиками й селянами; релігія не грала тут ролі, а ще менше національність: ніякої національної свідомості, ані своєї власної культури українці не виробили й зоставались українцями лиш доти, доки не зустрічались з чужою просвітою, в данім разі польською, та не переймали її.
Як же дивилась на польсько-козацькі — чи все одно, на, польсько-українські відносини історіографія російська. Знаменитий автор «Історії Росії» С. Соловйов дивився на козаків, як на елемент антидержавний.
Новий російський вчений професор В.Ключевський поділяв негативні погляди Соловйова на антидержавний характер козацтва й погляди Куліша на руйнівництво козаків. Проф. М. Покровський, який трактує російську історію з погляду історичного матеріалізму, пояснює козацько-польську боротьбу мотивами класовими.
Нова українська історіографія в особі проф. М. Грушевського зробила спробу дати синтезу всім цим різним поглядам на суть і характер козацько-польської боротьби. Причину козацьких повстань бачить Грушевський в соціальному устрою Польщі: привілейованість шляхетського стану, безправство нижчих верств населення, згори запроваджена церковна унія й обмеження прав православної церкви з одного боку; природна реакція проти всього цього, з другого – ось грунт для боротьби.
На початку ХХ століття виступив з новою ревізією питання про те, як і звідки повстала у нас козаччина, М.Грушевський у VІІ томі своєї „Історії України-Русі” (1909). Він дав синтезу тим поглядам, які з часів Максимовича вважали козаччину за органічне явище українського життя і розвинув та углибив ці погляди, підкріпивши їх обширним джерельним матеріалом, призбираним цілим поколінням дослідників.
Професор соціології національного університету імені Пілсудського Барбара ШАЦЬКА (з виступу на конференції в Острозькій академії):
— Мене часто запитують, чи є дві правди про Волинські події — польська і українська. Я відповідаю: ні, ця правда одна — та, яку встановлюють історики. Це, власне, відповідність до джерел, це - правда розуму. Та є інше сприйняття історії р. колективною громадською пам'яттю, я б назвала її правдою серця. І ось з огляду саме на цю правду існує інструменталізація історії політиками, завдяки чому вони виправдовують своє існування. Більше того: є небезпека перекроювання минулого до сьогоднішніх потреб та інтересів певних груп людей.
Та послухаємо ще одного польського історика — професора Анжея ФРІШКЕ (з виступу на конференції в Острозькій академії):
— Про український національно-визвольний рух 1918-1919 і особливо 1943-44 років не можна було писати добре. УПА в Польщі представлялася виключно як допоміжна сила нацистів. 1 коли свого часу діячі «Солідарності» прагнули порушити тему українського націоналізму, цензура цьому перешкоджала. Польща першою визнала незалежність України, А вже після цього з'явилася постанова Сенату РП, яка засуджувала акцію «Вісла». Однак, на поверхню не виймалася проблема , українсько-польських стосунків. До пори, до часу…
Причини того, що сталося на Волині важко збагнути, навіть розуміючи, що то був такий час, коли у кожного за дверима як у Бога, стояла сокира, і що то була така земля, називати яку після війни своєю прагнули і українці, і поляки, і німці і радянські, і що то друга Річ Посполита робила українців на цих убогих теренах людьми другого сорту. Саме принизливу антиукраїнську політику польської держави на Волині вітчизняні дослідники ставлять першопричиною трагедії 43-го. Польські ж науковці та політики переконані: винуватець масових убивств — бандерівська фракція ОУН, зокрема її тамтешній провід. Водночас, як можна зрозуміти з дискусії під час недавнього українсько-польського форуму в Острозі «Події на Волині: як жити з цим тягарем?», чітких документальних свідчень переходу від теорії так званого інтегрального націоналізму до практики етнічних чисток не знайдено. Два вищезгадані чинники фіксують не тільки різницю в підходах української та польської історіографії до цієї болючої теми, а й різні відповіді двох націй на питання «хто винен?» Очевидно, що звести їх до спільного знаменника неможливо.
За 50 повоєнних років у Польщі було опубліковано гори матеріалів про так звані "злочини" українців проти поляків на Волині.
Що стосується української сторони, то її оцінки Волинських подій чітко були сформовані ще у 1943-44 рр. і продовжували аналізуватись за межами України. Що стосується української історіографії в УРСР, що була окупована Радянською Росією з 1919 по 1991 рік, а частково і по сьогодні, то ворожа оцінка діяльності ОУН і УПА з боку влади не допускала найменших спроб вивчати і аналізувати проблему польсько-українських воєн 1919-44 рр. Все, що було пов'язано з цією проблемою, розцінювалось, як давно вивчене, узагальнене, а отже, не підлягало переоцінці.
Зрозуміло, що там, де є робота там можуть виникати складнощі. Щодо Волинських подій, то слід зрозуміти, що ще живі люди, учасники тих подій їх нащадки. Цього не можна забувати. Нам ять має працювати щодня її на цвях не повісиш.
Україно-польські стосунки охоплюють широкий спектр питань економіки, культури історії. Практично всього суспільного життя. Треба відзначити динамічний, толерантний розвиток контактів Разом з тим є питання. Які позначені різними підходами. Однак з таких – події на Волині 1943 року.
1992 року, під час спільної панахиди на Волині, було висловлено думку що потрібно шукати точки дотику і йти до примирення. Однак останнім часом проблема набуває особливої гостроти.
Тому наше завдання винести остаточну оцінку тим подіям реально вивчити фактичний матеріал, дослідити всі обставини, за яких виникло непорозуміння і роз'єднання.