загрузка...
загрузка...
Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 22

Безкоштовна робота

План

1. Біблія як культурно-історичний феномен

2. Наукове і біблійне розуміння походження і сутності життя

3. Дуалізм добра і зла в релігії стародавніх іранців

Література

1. Біблія як культурно-історичний феномен

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму. Бона виникла протягом першого тисячоліття до нашої ери та перших двох століть нашої ери шляхом відбору, редагування та канонізації значного масиву релігійних текстів, які іудаїстська, а згодом християнська традиції визначили як богодухновенні. Незважаючи на те, що авторство практично кожного з біблійних текстів пов'язувалось і пов'язується з іменем певної історичної чи легендарної особистості, істинним автором все одно визнається сам Бог, під впливом (натхненням, інспірацією) якого була написана та чи інша книги Біблії.

Назва «Біблія» походить від грецького — «книги». Біблія являє собою унікальне зібрання священних текстів, цілу бібліотеку, яка складається з не менш як 66 книг. Звідси, очевидно, і використання грецького іменника «книга» у множині. Щоправда, вже після Різдва Христова (початок І тис. н. е.), унаслідок перенесення множини на латиномовний грунт, виник іменник biblia, який в однині жіночого роду позначав саме священну для християн книгу — Біблію. Така традиція вживання цього слова поширилася практично по всьому християнському світові.

Інші назви Біблії — «Писання», «Письмо», «Священне Писання», «Святе Письмо» тощо — є калькою з єврейського <сефер га-к(к)одеш>, грецьких <графай х'агіай>, <ієра граммата>, латинського sacrascriptura<сакра скріптура>. Біблію ще називають «Книгою Завіту» (єврейською <сефер га-(б)б(е)ріт>, грецькою <біблос діатекео>). Поняття «Завіт» (єврейське <б(е)ріт>, грецьке <діатеке> — «угода, договір, союз, заповіт», а також латинське testamentum — «заповіт») грунтується на одному з центральних релігійних учень Біблії — ученні про універсальну, всеохоплюючу угоду, союз Бога з обраним народом та з усім людством. Нарешті, ідея богодухновенності Біблії, зв'язку її змісту з Божественним об'явленням зумовлює таке її визначення, як «Слово Боже» (грецьке <логос ту тєон>), поширене, зокрема, серед християн.

Та частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, вважається священною для іудаїстів. Б іудейській релігійній традиції вона називається ТаНаХ, у християнстві — Старий Завіт. Друга частина, яка у християн іменується Новий Завіт, розповідає про союз Бога з усім людством, укладений через спокутну жертву Ісуса Христа. Для християн є священними обидві частини Біблії. Іудеї визнають лише ЇЇ давню, «першу» частину (ТаНаХ), не вживаючи, щоправда, поняття «Старий Завіт».

Дослідників завжди приваблювала унікальність походження Біблії, її книги написані понад як сорока авторами протягом майже півтори тисячі років. Зазначимо, що ці автори походили з різних культурних та суспільних верств; серед них були політики, воєначальники, царі, міністри, священики, мудреці та релігійні вчителі, пастухи, лікарі, дрібні чиновники. Біблійні твори укладалися під час подорожей та у вигнанні, в ув'язненні та у військових походах, у палацах та у перервах між важкою працею,- у різних частинах світу — в Африці, Азії та Європі; різними мовами — давньоєврейською, арамейською та грецькою. Автори Біблії у своїх розповідях торкалися релігійних, філософських, моральних проблем, питань сутності природи та людини, висловлювали сміливі пророцтва, складали історичні літописи та біографії. Навряд чи більшість з них узгоджувала свої позиції та наміри, безпосередньо спілкую­чись. При цьому Біблія не має вигляду аморфного конгломерату. Вона поступово, протягом життя понад як п'ятдесяти поколінь перетворювалася на певну цілісність. Подібне перетворення може вважатися і чудесним здійсненням Божої волі, і результатом цілеспрямованої діяльності багатьох людей, які шляхом відбору та редагування текстів формували цілість та ідентичність власної культурної та релігійної традиції: сприйняття Бога, розуміння світу та людини, засад її релігійного, морального й суспільного буття.

Не можна заперечувати унікальності поширення Біблії серед різних народів земної кулі, що, очевидно, являло собою наслідок величезної ваги релігійних традицій, базованих на ній, особливо християнства. Біблія була однією з перших священних книг, перекладених іншою мовою (ще у IIIст. ' до н. е.). Саме вона стала одним із перших (якщо не найпер­шим) значних за обсягом друкованих видань (Й. Гутенберг, 1455 p.). Нині Біблію або її окремі книги перекладено майже всіма мовами світу. Такої популярності Біблія набулаголовним чином завдяки місіонерській діяльності різних християнських конфесій, за статистикою, перетворившись на найбільш розтиражовану книгу у світі.

Біблія як одна з найвизначніших збірок священних текстів характеризується надзвичайною жанровою та тематичною різноманітністю: виклади міфологічних систем; епічні та історичні оповіді; біографії; релігійна публіцистика; філософсько-моралістичні твори; лірична поезія,- епістолярні твори,- зразки релігійної містики та візіонерської літератури. Оригінальні за проблематикою книги Біблії подають приклади реаігійно-філософського, історичного, художньо-естетич­ного, морально-етичного осмислення місця людини в житті та її стосунків з Богом. Це зумовило не лише безпосереднє використання біблійних текстів у богослужбовій та богословській практиці іудаїзму та християнства. Біблія вплинула також на розвиток літератури, образотворчого та інших видів мистецтва, філософської думки. Досвід повсякденного життя, зафіксований у ній, збагатив народну мудрість через прислів'я, ідіоми тощо.

Система сакралізованих релігійних, моральних, юридич­них приписів, побутових настанов, сформульованих у різних книгах Біблії, перетворилася на засаду культурно-релігійної та етичної традиції не лише іудаїзму і християнства. До біблійних текстів доводиться звертатись також у пошуках начал ще однієї т. зв. «авраамічної» релігії — ісламу (мусульманства, магометанства). Ураховуючи ж історичні особливості становлення «європейського» культурно-цивілізаційного ареалу, зокрема дію згаданих релігій, не буде перебіль­шенням твердити про виняткову роль біблійної традиції як носія та ретранслятора базисних смислових структур архетипічного характеру, властивих як європейській, так і іншим культурам, що потрапили під її вплив.

Біблія не є артефактом, що належить виключно до історії релігії, історії культури та літератури. Вона в цілому або окремими частинами вже близько 3 тисяч років залишається актуальним релігійним текстом для мільйонів людей. Виникнення, становлення і часто сам зміст цього тексту віруючі вважають священною таємницею, яка оберігається зусиллями богословів і через запропоновані ними правила сприйняття та розуміння Слова Божого. Мабуть жодна книга не спричиняла такого критичного і навіть негативістського ставлення, а одночасно — й інтенсивного дослідження та інтерпретації із застосуванням різноманітних наукових та філософських методів, із виникненням відповідних спеціалізованих дисциплін. Постійне й ретельне дослідження біблійних текстів виявило їхній неоціненний археологічний, історичний, географічний, мовно-літературний, фіпософсько-етичний внесок до кращого розуміння культури не лише Стародавнього світу, а й практично усіх пізніших культурних формацій, включаючи й сучасну цивілізацію.

Вплив Бібпії на давньоруську літературу визначався спочатку перекладними творами, серед яких були й поетична лірика, інтегрована до богослужіння (гімнографія), й церковна проповідь, і парафрази з тлумаченнями, й численні апокрифи. Останні містили фольклорні сюжети та легенди візантійського, перського, індійського походження (оповіді про Соломона, царицю Савську, чудовисько Китовраса, про зішестя Христа до пекла тощо). Біблійними ремінісценціями сповнена давньо­руська літописна і повчальна література, що осмислювала долю християнізованої Русі в контексті всесвітньої Священної історії спасіння (Нестор Літописець, Володимир Мономах, Даниїл Заточник, Кирило Туровський, Іларіон Київський).

Сплеск інтересу до духовного, ідейного та худож­нього потенціалу Біблії стався у добу культурно-національного піднесення (XVI—XVII ст.), поєднаного з релігійним протистоянням (Реформація та Контр­реформація, боротьба між прихильниками та супротивниками унії у Східній церкві). Літературне опрацювання біблійних сюжетів переважно не мало самостійного естетичного характеру, підпорядкову­валося ідеологічним, полемічним та дидактичним, виховним завданням (І. Вишенський, Г. Смотрицький, X. Філалет, Клірик Острозький, М. Смотрицький, 3. Копистенський, І. Галятовський, К. Транквіліон-Ставровецький, П. Могила, П. Баранович, А. Радивіловський, В. Ясинський, С. Яворський, Д. Туптало, Ф. Про-копович). Біблійна тематика присутня у світських драматичних та поетичних творах тієї доби (шкільні драми, інтермедії, діалоги, декламації, панегірики тощо), а також у текстах до містерій та міраклів — театралізованих дійств, що синтезували церковне вчення, елементи літургії та фольклору. П'єси для шкільної драми, одним із центрів якої стала Києво-Могилянська академія, у XVIII ст. набули величезної популярності (анонімні автори, С. Ляскоронський, Д. Туптало, М.Довгалевський). Українські літератори та біблеїсти справили значний вплив на закріплення біблійної тематики в російській літературі (С. Полоць­кий, С. Яворський, Ф. Прокопович, Д. Туптало). Ори­гінальним мислителем XVIII ст., котрий у поетичній формі символічно витлумачував Святе Письмо, був Г. Сковорода.

Для української літератури XIXст. властиві й традиційне сприйняття Біблії у творчості та філо­софсько-етичних роздумах CM. Гоголь), і свідоме використання біблійної символіки в обгрунтуванні потреб та завдань національного руху (М. Костомаров, П. Куліш, Кирило-Мефодіївське товариство). Той самий

П. Куліш у своїх біблійних перекладах удавався до художніх парафразів. Нарешті, дуже потужним, емоційно та художньо переконливим стало звернення до біблійних сюжетів та образів в українській поезії другої половини XIX — початку XX ст. (Т. Шевченко, L Франко, О. Пчілка, Л. Українка, С. Руданський, М. Чернявський, С. Яричевський, К. Устиянович). Франко, до того ж, опікувався текстологічним, літературним та історико-критичним аналізом Біблії.

У XX ст., за панування атеїстичної ідеології, до біблійних сюжетів та образів вдавалися багато українських поетів. Митці різних стилів та світоглядів, визнані або гнані на Батьківщині, виявляли у цьому моральну опозицію і прагнення до національного визволення власного народу та духовної свободи особистості (П. Тичина, Б.-І. Антонич, М. Філянський, Ю. Клен, О. Ольжич, Є. Маланюк, П. Карманський, Т. Осьмачка, Д. Загул, П. Савченко, Г. Чупринка, М. Зеров, Б. Лепкий, Ю. Боршош-Кум'ятський, Зоре-слав, І. Світличний, В. Стус). Б останні десятиліття до релігійно-філософського та етичного осмислення Біблії в поетичній формі вдавалися П. Мовчан, В. Кордун, І. Драч, Д. Павличко, І. Жиленко, Л. Костенко.