загрузка...
загрузка...
Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 19

Безкоштовна робота

План

1. Психофізіологія старості

2. Класифікація методів виховання. Економічні аспекти виховання

Використана література

1. Психофізіологія старості

Старість - один із найпарадоксальніших і найсуперечливіших періодів життя. Літня людина постає перед "остаточними питаннями буття" (М.М.Бахтін) і повинна поєднувати можливості глибокого розуміння навколишнього світу, великий життєвий досвід та фізичні недуги, неможливість активно втілювати в життя все, що може усвідомлюватися.

Наперекір песимістичності буденних уявлень про старість, дослідники виокремлюють низку своєрідних новоутворень старечого віку:

- відчуття приналежності до групи (чи груп);

- відчуття особистого комфорту в процесі взаємодії з людьми;

- відчуття "спільності" з іншими людьми, переживання подібності до них;

- віра в людей - усвідомлення того, що кожна людина має позитивні властивості;

- усвідомлення можливості бути недосконалим - відчуття того, що зробити помилку цілком природно і допустимо, зовсім необов'язково бути завжди і в усьому "першим" і "найкращим";

- ставлення до себе як невід'ємної частини людства;

- оптимізм - віра в те, що світ можливо змінити на краще.

Водночас, старіння реально створює багато психологічних труднощів, оскільки це роки "вимушеної бездіяльності", пов'язані з відривом від трудової діяльності та різким відчуттям контрасту попередньою і теперішнього життя, яке часто сприймається як принизливе. Вимушена бездіяльність може ставати патогенним чинником в соматичній і психічній сферах, тому багато людей у цей період намагаються зберігати працездатність, працювати і бути корисними.

Виокремлення періоду старіння і старості (геронтогенезу) пов'язано з цілим комплексом соціально-економічних, біологічних і психологічних причин, тому період пізнього онтогенезу вивчається в рамках різноманітних дисциплін - біологія, нейрофізіологія, демографія, психологія тощо. Загальне старіння населення є сучасним демографічним феноменом: частка груп людей у віці понад 60-65 років складає близько 20% від загальної чисельності населення в багатьох країнах світу. Середня тривалість життя сучасної людини збільшилася, порівняно з попередніми поколіннями, що перетворює похилий і старечий вік на самодостатній і тривалий період життя, який має свої соціально-психологічні особливості. Ці демографічні тенденції призводять до підсилення ролі людей похилого віку в громадському, політичному, культурному житті суспільства і вимагають ґрунтовного аналізу сутнісних характеристик розвитку людини в цей період.

В зарубіжній геронтології значного поширення набули чотири базових критерії старіння, запропоновані Б.Стрехлером:

старіння, на відміну від хвороби є універсальним процесом, до якого залучаються всі без винятку члени популяції;

старіння є прогресуючим неперервним процесом;

старіння є властивістю будь-якого живого організму;

старіння пов'язане з дегенеративними змінами (на відміну від змін організму, які відбуваються в процесі розвитку і дорослішання).

Процес старіння не є однорідним. Традиційно виокремлюють три градації періоду геронтогенезу: похилий вік (чоловіки - 60-74 роки, жінки - 55-74 роки), старечий вік (75-90 років) і довгожителі (понад 90 років). Сучасні дослідження показують, що за останні десятиліття процес старіння сповільнився. Людина 55-60 років може зовсім не відчувати себе старою і за соціальними функціями може бути віднесена до категорії зрілих людей. Так само старіння в рамках кожної визначеної фази не є однорідним: частина людей може "втомитися від життя" ще до 50 років, інші навіть у 70 років сповнені сил і життєвих планів.

Старіння - універсальний і неодмінний процес, який зумовлює низку вікових змін в організмі. Старіння впливає на всі органи і системи організму, навіть при оптимальних генетичних показниках і умовах зовнішнього середовища. В період життя людини після зрілості відбувається поступове послаблення діяльності організму. Люди похилого віку мають менший запас сил та енергії, нездатні витримувати тривалі фізичні і нервові навантаження (так само як у молоді роки), втрачають еластичність тканин організму, що пов'язано зі зменшенням у них вмісту води. Результатом такого зневоднення є затвердіння суглобів людини. Вікове зневоднення призводить до всихання шкіри, вона стає більш чутливою до подразнень і сонячних опіків. Всихання шкіри перешкоджає нормальному потовиділенню, яке регулює поверхневу температуру тіла. Зниження чутливості нервової системи призводить до того, що старі люди сповільнено реагують на зміни зовнішньої температури, тому більше піддаються негативному впливу спеки та холоду. Відбуваються зміни чутливості різних органів чуттів, що може проявлятися в ослабленні почуття рівноваги, невпевненості ходи, втраті апетиту, потребі яскравішого освітлення.

Дослідження виявляють старіння серцево-судинної, ендокринної, імунної, нервової та інших систем, тобто негативні зміни, які відбуваються в організмі, процес його інволюції. В той же час значна кількість емпіричних даних підтверджують факт, що старіння є надзвичайно складним, суперечливим процесом, який характеризується не лише зниженням, але й підсиленням активності організму.

В період старості з'являються нові аспекти Я-концепції: збереження сенсу життя, орієнтація на відпочинок, відсутність тривалої перспективи, орієнтація на минуле і теперішнє, прийняття факту скінченності власного життя, підготовка до смерті, усвідомлення обов'язку передати життєвий досвід молодшому поколінню. Літня людина живе спогадами і своїм сьогоденням, усвідомлюючи, що простір її майбутнього невпинно скорочується.

В психофізіологічному аспекті старість найменше пов'язана з хронологічним віком, порівняно з попередніми віковими періодами до 60-65 років. Складність процесу старіння виражається в підсиленні та спеціалізації дії закону гетерохронії, який зумовлює збереження і оптимізацію функціонування одних систем і прискорену інволюцію інших. Найдовше зберігаються в організмі ті структури та функції, які тісно пов'язані з реалізацією основного життєвого процесу в його найбільш загальних проявах. Незважаючи на те, що еволюційні- інволюційні процеси характеризують онтогенез в цілому, саме в період старіння різноплановість визначає специфіку психічного та непсихічного розвитку. Окрім того, всі зміни в період старіння носять індивідуальний характер.

Складний і суперечливий характер старіння людини пов'язаний з кількісними змінами і якісною перебудовою біологічних структур (а також новоутворень). Організм адаптується в нових умовах, розвиваються пристосувальні функціональні системи, активізуються різноманітні системи організму, що зберігають та підтримують його життєдіяльність, що дає можливість долати деструктивні явища старіння. Все це дає можливість підсумувати: період пізнього онтогенезу є новим етапом розвитку і специфічної дії загальних законів онтогенезу, гетерохронії і структуроутворення.

Дослідження підтверджують існування різних шляхів підвищення біологічної активності різних структур організму, які забезпечують його працездатність після завершення репродуктивного періоду. Разом з тим, зростає необхідність посилення довільного контролю і регуляції біологічних процесів. Це здійснюється за рахунок емоційної і психомоторної сфери людини. Центральним механізмом довільної регуляції є мовлення, його значення суттєво зростає в період геронтогенезу. Б.Г.Ананьєв стверджує, що мовно-мисленнєві і другосигнальні функції протидіють загальному процесу старіння і піддаються інволюційним змінам значно пізніше, порівняно з іншими психофізіологічними функціями.

Таким чином, різноманітні зміни, які відбуваються в похилому і старечому віці, спрямовані на те, щоб актуалізувати потенційні, резервні можливості, накопичені в організмі у період росту, зрілості та сформовані в період пізнього онтогенезу. При цьому активність особистості зі збереження індивідної організації та регуляції її подальшого розвитку повинна посилюватися.

Люди похилого і старечого віку не є монолітною групою, вони так само різнорідні і складні, як і люди юнацького, молодого та дорослого віку. Подальші зміни в період геронтогенезу обумовлюються мірою зрілості конкретної людини як особистості та суб'єкта діяльності. Дослідження підтверджують можливість збереження високого рівня працездатності не тільки в похилому, але й в старечому віці. Працездатність забезпечується великою кількістю різноманітних чинників: освіта, професійна сфера, зрілість особистості тощо. Особливе значення має творча діяльність людини, яка активно протидіє процесам інволюції.

Отже, старість є віковим етапом (у деяких людей досить тривалим), який завершує життя. Для нього характерні фізіологічні обмеження, зміни в усіх сферах особистості.

Старіння може стати періодом втрат (економічних, соціальних, індивідуальних), які призводять до стану залежності, що може сприйматися як принизливий і обтяжливий. Але в позитивному варіанті старість - це узагальнення досвіду, знань і особистісного потенціалу, що допомагає вирішити задачу адаптації до нових вимог життя і вікових змін. У період старості можна глибоко і цілісно осмислити життя, його сутність, сенс, обов'язки перед попередніми і майбутніми поколіннями.

В процесі старіння відбувається зниження чутливості нервової системи людини, що зумовлює сповільнення реакції організму на зовнішні подразники і зміну чутливості різних органів чуття. У літньому віці людина виявляє, що їй потрібно значно більше часу для того, щоб отримати ту чи іншу інформацію.