Види джерел міжнародного приватного права
Зміст
Вступ. 3
Розділ 1. Розвиток джерел міжнародного права. 8
Розділ 2. Міжнародні договори у міжнародному праві 12
2.1. Міжнародний договір як джерело сучасного міжнародного права. 12
2.2. Міжнародний звичай як джерело сучасного міжнародного права. 17
Розділ 3. Рішення, як джерела сучасного міжнародного права. 24
3.1. Рішення міжнародних органів та організацій як джерело сучасного міжнародного права 24
3.2. Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів як джерело сучасного міжнародного права. 27
Висновки. 31
Список використаної літератури та джерел. 33
Вступ
Багато в чому історія розвитку науки міжнародного права зводилася насамперед до історії становлення і розвитку джерел міжнародного права. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього поняття.
Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою категорією. Одні з них з'являлися, розвивали міжнародне право і в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах припиняли виконувати функцію джерела міжнародного права (наприклад, рішення вселенських церковних соборів у середньовіччя). Інші таку функцію виконували постійно (наприклад, звичай міжнародного права).
В одних історичних періодах міжнародного права певне його джерело функціонувало як допоміжний фактор встановлення чинних норм права, в інших воно ставало основним (наприклад, історія розвитку міжнародного договору, генеза юридичного значення рішень міждержавних організацій).
Доктрина міжнародного праваїїз зародженням науки міжнародного права доктрини міжнародного права відігравали значну роль у формуванні та розвитку цієї правової системи. Незаперечний авторитет у практиків міжнародного права, іноді навіть вищий, аніж норми позитивного міжнародного права, мали висновки глосаторів і постглосаторів. Тлумачення Ірнерія, Франциска Аккурсія, Бартола, Балда і сьогодні цитуються як лжерела міжнародного права раннього середньовіччя. Середньовічні проекти вічного миру Генріха IV — Сюллі, Іржі Подебрада, Христини Пізанської та ін. нині згадуються в історії міжнародного права як невикористані його джерела.
Незаперечним фактом є те, що праці Гуго Гроція, Альберіко Джентілі, Франциско Суареса, Франциско Вітторіа та інших родоначальників міжнародного права мали незаперечний авторитет для практиків, і ними часто керувалися у вирішенні міжнародних проблем: регулюванні міждержавних відносин, тлумаченні норм міжнародного права, в ході судових рішень тощо.
Починаючи з І. Бентама, який здійснив проект кодифікації міжнародного права 1808 p., вчені в галузі міжнародного права пробують здійснити неофіційну наукову кодифікацію цієї системи права. Деякі спроби виявляються настільки вдалими, що такі кодекси держави використовували у власній практиці міждержавних відносин. Так, наприклад, значної популярності у практиків міжнародного права набула праця швейцарського професора І. К. Блюнчлі «Сучасне міжнародне право цивілізованих держав, викладене у вигляді кодексу» (1868р.). її авторитет був настільки незаперечним, що вона була досить оперативно перевидана грецькою, російською, іспанською, французькою, китайською мовами, тобто основними мовами міжнародного спілкування того періоду.
Наслідуючи 1. К. Блюнчлі, 1872 р. видає власний кодекс американець Д. Філд, який мав авторитет не тільки у міжнародників-практиків, а й у військових. Трохи раніше, 1861 p., свій кодекс міжнародного права запропонував австрієць А. Домін-Петрушевич. Неабиякий успіх мала також праця італійця П. Фіоре «Кодифіковане міжнародне право» (1890р.) та ін.
Але пізніші публікації: «Закон націй» (1900р.) француза Дюплессі, «Кодифікація приватного і публічного міжнародного права» (1901р.) шведа Клеєна, «Новий кодекс міжнародного права» (1910р.) канадця Унтерносціа, «Кодифікація міжнародного права» (1912р.) бразильців Пессоа і Перейри, а також кодекс міжнародного права мексиканця Козентіні (1937р.) не тільки не мали успіху їхніх попередників, а й посіяли сумнів у можливостях окремих науковців привести міжнародне право в систему норм, які держави у своїй практиці визнали б юридично обов'язковими.
Натомість популярність завойовує ідея, яку пропагували українські вчені щодо кодифікації норм міжнародного права: створення колективів провідних науковців, які б розробляли кодекси міжнародного права для потреб держав. Наприкінці XIX ст. цій ідеї присвятили свої праці професор Харківського університету В. П. Даневський («Думка про кодифікацію міжнародного права», 1879р.), професор Київського університету В. А. Незабитовський («Новійші проекти міжнародного статуту», 1880р.), доцент Київського університету М. Кантакузін-Сперанський та ін.
Особливо плідною в цьому напрямі була діяльність професора Харківського університету Д. І. Каченовського. Аналізуючи величезну кількість наукових праць і першоджерел з питань міжнародного права, він доходить висновку про необхідність кодифікаційної обробки міжнародного права і складання відповідного систематичного курсу силами провідних науковців з різних країн. Учений виклав свої міркування на засіданні Лондонського юридичного товариства, де виступив у середині 1859 р. з доповіддю: «Про сучасний стан науки міжнародного права». Пізніше вийшла і стаття на цю тему.
Ідею було схвалено провідними вченими Європи (І. К. Блюнчлі, Ф. фон Гольцендорфом та ін.), і невдовзі приступили до її реалізації. На жаль, Д. І. Каченовський (1827—1872рр.) не дожив до її завершення. В 1873 р. було створено Інститут міжнародного права і завдяки зусиллям 17 провідних спеціалістів з різних країн було видано фундаментальну працю з курсу міжнародного права за редакцією Ф. Гольцендорфа.
На початку XX ст. Д. Б. Мур за допомогою Держдепартаменту США видає систематичний збір американських міжнародно-правових актів та дипломатичного листування «Дігести міжнародного права» у восьми томах.
Така діяльність учених-міжнародників сприяла тому, що міжнародне право другої половини XIX — початку XX ст. почали називати ще «доктринальним правом», «правом учених». Дехто з теоретиків міжнародного права (Дж. Шварценбергер) настільки переоцінив значення наукових праць своїх колег, шо почав стверджувати, нібито формування міжнародного права є справою теоретиків.
Проте практика міжнародного права свідчить про інше. Думка вчених високо цінувалася як засіб встановлення наявності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг учених вдавалися, коли було необхідно дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів.
На сьогодні спадає тенденція звернення до вчених з метою почути їхнє тлумачення норм міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи, відповідні комітети міждержавних організацій.
Як зазначалося в доповіді підкомітету з питань відповідальності держав Комітету експертів з питань прогресивної кодифікації міжнародного права Ліги Націй (1927р.), доктрина юристів важлива лише як засіб внести ясність у погляди на норми міжнародного права, щоб сприяти полегшенню їх формування. Сама по собі вона не має юридичної обов'язковості.
У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН сказано, що суд зобов'язаний вирішувати передані йому спори на основі міжнародного права і застосовувати доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з проблем публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення правових норм. Але жодного разу Міжнародний Суд ООН у своїх рішеннях на доктрину міжнародного права не посилався.
Звичайно, сучасні міжнародні відносини настільки ускладнилися, що без їх належного наукового аналізу неможливо сформувати відповідні норми міжнародно-правового регулювання. Досвід провідних науковців світу широко використовується в діяльності Комісії міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на правосвідомість і практику держав, а через них і на формування та розвиток міжнародного права. Але проекти Комісії, як і доктрини міжнародного права, не є джерелами міжнародного права.
Національне законодавство та рішення національних судівзахідній науці міжнародного права одностайним є твердження, що національне законодавство та рішення національних судів не вважаються джерелом міжнародного права. Закон або рішення національного суду можна розглядати як одностороннє визнання державою певного правила міжнародного спілкування як норми міжнародного права. Але це позиція конкретної держави, і зовсім не обов'язково, щоб її поділяли інші суб'єкти міжнародного права.
Існує й така думка (Г. Лаутерпахт), що закон держави та рішення її національних судів, якщо вони одноманітні і мають відповідний авторитет, можуть розглядатися ще як вираження opiniojuris цієї держави. Ближче до джерел права західні юристи-міжнародники «не підпускали» ні національний закон, ні рішення національного суду.
Навіть у разі паралельного законодавства (коли закони різних держав з приводу одних і тих самих відносин передбачають однакові нормативні розпорядження) західні теоретики і практики міжнародного права не схильні вбачати властивості джерела міжнародного права. Вони погоджуються з тим, що паралельне законодавство може створити міжнародно-правовий звичай. Але вважають, що в кожному конкретному випадку необхідно пересвідчитися в тому, чи призвело паралельне законодавство до появи міжнародно-правового звичаю, чи воно є всього-на-всього проявом «спільної правосвідомості», або просто результатом тотожної точки зору законодавців кількох країн.
Такої ж думки дотримуються західні вчені щодо однозначних рішень судів з одних і тих самих питань, якщо такі рішення характерні для багатьох держав. Вони свідчать про існування міжнародно-правового звичаю.