Цивільне процесуальне право 2
План
1. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії
2. Поняття та ознаки цивільних процесуальних правовідносин
3. Заміна неналежної сторони
Задача
Список літератури
1. Джерела цивільного процесуального права і межі його дії
Джерелами цивільного процесуального права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних, справах.
Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий статус громадян у цивільному судочинстві.
До джерел цивільного процесуального права належать: Закон України „Про судоустрій України", яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації і діяльності органів правосуддя в Україні; Цивільний процесуальний кодекс України яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах.
Джерелами цивільного процесуального права виступають .інші кодекси і закони України, де визначені окремі положення цивільного процесу:
Джерелами цивільного процесуального права також є укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції. Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз'яснення, що подаються у постановах Пленуму Верховного Суду України. Вони не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз'яснення.
Цивільне процесуальне право діє стосовно осіб, у часі і просторі. Щодо осіб воно поширює свою дію на всіх громадян на засадах рівності (ст. 6 ЦПК), на юридичних осіб (ст. 100 ЦПК), на іноземців, осіб без громадянства, іноземні юридичні особи (ст. 423, 424 ЦПК).
Дія в часі полягає в тому, що провадження в цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, які діють під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій. Зворотної сили цивільний процесуальний закон, як правило, не має, але допускаються винятки.
В просторі — провадження в судах України ведеться за цивільними процесуальними законами України (ст. 1, З ЦПК).
2. Поняття та ознаки цивільних процесуальних правовідносин
Володіючи суб'єктивними правами, особа не може їх реалізувати не вступивши у відповідні правовідносини. Правовідносини є вираженням правових норм у житті. Норма права, не реалізована через конкретні правовідносини, є мертвою нормою. Для правовідносин характерним є наявність суб'єктів правовідносин, об'єктів цих правовідносин, а також їх зміст. Ці загальнотеоретичні положення поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні правовідносини.
Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують. Поряд із загальним ознаками, що притаманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні мають специфічні — вони:
Отже, цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані цивільним процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу з приводу розгляду та вирішення цивільної справи.
Як правило, цивільні процесуальні правовідносини складаються як певне обтяження, видозміна матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру.
Специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що суд є обов'язковим учасником цивільного процесуального правовідношення.
Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК), визначення договірної підсудності (ст. 129 ЦПК), відносини процесуального представництва (ст. 114 ЦПК), однак здебільшого ці правовідносини носять не цивільний процесуальний характер, а є відносинами, врегульованими нормами матеріального права.
3. Заміна неналежної сторони
У ході розгляду справи може бути виявлено, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач чи відповідач не є суб'єктами матеріальних правовідносин. У цьому разі сторони визнаються неналежними й суд може допустити заміну неналежної сторони (ст. 105 ЦПК).
Нерідко також виникають питання: чи має позивач право вимоги, чи повинен нести відповідач певне зобов'язання перед позивачем? Підстави для виникнення такого питання можуть бути різні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збільшення обсягу доказової інформації, додаткові правові консультації та ін. Такі підстави у жодному разі не повинні висловлюватися судом (суддею), оскільки останній повинен бути безстороннім і висловити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні чи іншій постанові у справі. Цієї позиції дотримується і Пленум Верховного Суду України, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до неналежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактичне вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції'" від 21 грудня 1990 р. № 9).
Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість без припинення провадження у справі здійснити заміну особи, яка не має права чи не несе обов'язку у справі, на особу, яка, відповідно, має право вимоги чи повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, котра є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут носить назву заміни неналежної сторони.
Заміна неналежної сторони — це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою про виведення із цивільної справи неналежного позивача чи відповідача і допущення (залучення) належної сторони (ст. 105 ЦПК).
При заміні неналежної сторони діють два основних правила:
по-перше, сторона (позивач або відповідач) вважаються неналежними тільки після того, як вони були виведені із процесу, а на їх місце залучені (допущені) належний позивач або відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, при усій очевидності неналежності сторони до справи, яка розглядається судом, позивач або відповідач визнаються належними із наділенням їх усією гамою процесуальних прав та обов'язків;
по-друге, заміна неналежної сторони допускається лише за згодою позивача, оскільки він виступав ініціатором процесу,
суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди відповідача на заміну позивача чи власну не вимагається, однак у літературі неодноразово піднімалося питання про те, що відповідачу може бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових витрат, понесених відповідачем, про заміну якого виникає питання. Наразі витрати, понесені заміненим відповідачем, останній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативного та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може носити характер зловживання правом.
Суд, встановивши під час розгляду справи, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи справи, допустити задіну первісного позивача чи відповідача належним позивачем або відповідачем.
Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у випадку відсутності згоди позивача на заміну. Так, за відсутності згоди позивача на власну заміну належним позивачем, ця особа може вступити у справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу. При відсутності згоди на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача і постановити рішення за його участю. При цьому встановлена важлива гарантія, за якою при відмові у позові до такого відповідача (притягнутого до участі у справі судом) понесені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться на рахунок держави.
Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу. Питання про заміну неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відповідно до ст. 105 ЦПК наслідком заміни неналежної сторони у справі є розгляд справи заново.
Список літератури
1.Боннер А. Т., Квиткчн В. Г. Судебный контроль в области государственного управления. — М, 1973.
2.Борисова Е, А. Апелляция в гражданском (арбитражном) процессе. — М., 2000.
3.Викут М. А. Стороны — основные лица искового производства. — Саратов, 1968.
4.Гуреич М. А. Судебное решение. Теоретические проблемы. — М., 1976.
5.Гурвич М. А. Учение об иске. — М., 1981.
6.Добровольский А. А., Иванова С. А. Основные проблемы исковой формы зашиты права. М., 1979.
7.Заворотько П. П., Штефан М. И. Особи, які беруть участь у справі. — К., 1967.
8.Заворотько П. П., Штефан М. Й. Непозовне провадження в радянському цивільному процесі. — К., 1969.
9.Заворотько П. П., Штефан М. Й. Судове рішення. — К., 1970.
10.Кожухарь А. Н. Право на судебную защиту в исковом производстве. — Кишинев, 1989.
11.Осокина Г. Л. Право на зашиту в исковом производстве. — Томск, 1990.
12.Пащук А. Й. Позов в радянському процесуальному праві. —Львів, 1971.
13.Пушкар Е. Г. Конституционное право на судебную защиту. — Львов, 1982.
14.Тертышников В. И. Гражданский процесс. Курс лекций. — Харьков, 2003.
15.Фурса С. Я., Щербак С. В. Виконавче провадження в Україні. — К., 2002.
16.Чечина Н. А. Основные направления развития науки советского гражданского процессуального права. — Л, 1987.
17.Чечот Д. М. Административная юстиция (теоретические проблемы). — Л., 1973.
18.Чечот Д. М. Неисковые производства. — М., 1973.
19.Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты. — М., 1968.
20.Шерстюк В. М. Судебное представительство по гражданским делам. — М., 1988.
21.Шишкин В. И. Конституционное право на обжалование в суд действий должностных лиц. — К., 1990.
22.Штефан М. И., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання судових рішень. — К., 2001.
23.Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992.
24.Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник. — К., 2001.
25.Штефан М. И., Дрижчана Е. Г., Гусев Е. В. Представительство граждан в суде. — К., 1991.
26.Юрков Б. Н. Производство по делам, возникающим из административно-правовых отношений. — Харьков, 1980.