Основи демократії 1
План
1. Основні права і відповідальність громадян
2. Роль судової влади в державі
3. Вибори як інститут демократії
Література
3. Вибори як інститут демократії
Багатогранність безпосередньої демократії полягає передовсім у розмаїтті форм її реалізації, сфер застосування у суспільному і державному житті. Найбільш поширеною формою прямої демократії є вибори, які, на відміну від інших її форм — референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади: як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.
Конституція України також визначає вибори і референдуми як пріоритетні форми здійснення безпосереднього народного волевиявлення.
У вітчизняній науковій літературі приділяється певна увага формуванню поняття виборів, їх змісту і соціальному призначенню. При цьому, очевидно, слід визнати дефіцит монографічних і дисертаційних робіт та концепцій юридичного, політичного і соціологічного характеру. Як зазначав Г. Барабашев, юристи до недавнього часу взагалі не схильні були виокремлювати виборчі кампанії у спеціальний предмет дослідження.
Традиційно поняття виборів наукою державного права розглядалося як державно-правовий інститут, і, як правило, наукові поняття виборів зводилися до загального їх визначення. Наприклад, Г. Барабашев і К. Шеремет свого часу давали таке тлумачення виборів: «Вибори до Рад народних депутатів — наймасовіша форма участі громадян в державному управлінні». В навчальному посібнику за загальною редакцією В. Основіна поняття виборів трактується так: «Вибори — це форма вираження волі народу щодо тих його представників, яким він довіряє здійснювати державну владу. Відповідно це — важливий спосіб підбору і формування народного представництва».
А. Денисов свого часу пропонував таке визначення поняття виборів: «Виборами в державно-правовому значенні називається доручення особі або особам виконання певної державної роботи, що виконується безпосередньо виборцями (за системи прямих виборів), або виборщиками (при системі багатоступеневих виборів)». Це визначення виборів не дає повного уявлення про вибори як соціальне явище, зводячи їх розуміння до суб'єктивного виборчого права громадян.
Набагато глибшим і повнішим, ніж попередні визначення, є. визначення відомого державознавця радянських часів А. Кіма: «Під виборами в СРСР слід розуміти участь громадян у здійсненні державної влади шляхом безпосереднього волевиявлення з корінних питань суспільного та державного життя при формуванні представницьких органів влади, так і виділенням зі свого оточення шляхом вільного голосування відповідальних перед ними представників для виконання в цих органах функцій по здійсненню державної влади відповідно до волі і інтересів народних мас, виражених на виборах».
З дослідженнями суспільних відносин останніх десятиліть пов'язані такі визначення. Зокрема, В. Маклаков розглядає вибори як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати.
Професор М. Корнієнко визначає вибори як акт самоврядування народу.
Науково обґрунтоване поняття виборів наведене також у підручнику «Основи конституційного права України». Термін «вибори» — це процес, у результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об'єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду.
Інші наукові поняття виборів у сучасній вітчизняній науці пов'язані з визначенням виборів через «делегування повноважень, наділення владою, визнання вищої авторитетності за ватажком, лідером, певною посадовою особою». Однак подібні визначення скоріше за все, на нашу думку, прийнятні для політології та соціології.
Однозначного підходу до визначення поняття виборів поки що не сформовано ні в науковій юридичній, ні в політологічній літературі зарубіжжя.
Видатний французький державознавець повоєнного часу М. Прело вважав, що терміном «вибори» визначається змагання кваліфікованих юридичне воль заради цілі провести призначення. Простіше можна сказати, що парламентські вибори — «є вибір представників шляхом голосування. Політичними виборами є юридичний акт, з допомогою якого певна частина від кількості виборців, внесених до списку даного територіального округу, зупиняється на одній або декількох кандидатурах і висуває одну або декількох осіб до представницького органу влади».
Французькі правники Ж. Коттере і М. Емері пов'язують суть і визначення виборів з суспільством, у якому ці вибори відбуваються. У «соціалістичному» суспільстві «виборець голосує за списки кандидатів однієї партії, що виражає на рівні інститутів сподівання однорідного суспільства… Політичні вибори змінюють своє значення: більше не йдеться про представництво людей, інтересів і ідеологій, а йдеться безпосередньо про участь народу в прийнятті рішень. В індустріальному, буржуазному суспільстві вибори мають характер участі. Вони включаються до процесу комунікації між тими, хто управляє, і тими, ким управляють». На думку англійського політолога П. Мейдвіка, «вибори становлять у політичній системі істотний елемент представництва і відповідальності (які є суттю британської демократії), хоча не можна сказати, що вибори є єдиним елементом у цій системі».
Білоруські вчені-конституціоналісти С. Альфер, І. Бугрова зазначають, що під виборами вони розуміють «встановлену законом державно-правову процедуру, під час якої громадяни віддають свої голоси за кандидата чи партію, в результаті чого їх воля формує виборний (представницький) орган влади, чи обирається (займає свою посаду) конкретна посадова особа — президент, мер міста, суддя. До цього визначення можна додати, що вибори будуть повноцінними і реальними лише за умови, що в конкурентній боротьбі брали участь два і більше кандидатів чи декілька партій».
Російський професор Ю. Вєдєнєєв ширше підходить до визначення поняття виборів, зазначаючи, що «в сучасних, демократично організованих державах… вибори — це інститут і процес прийняття політико-правових рішень, суб'єктом якого є суспільство в особі його дієздатних громадян, а об'єктом — державна влада. Шляхом конституційних виборів здійснюється публічне, політичне відтворення самої держави, а саме, соціальна ротація чи перерозподіл (перегрупування, передача) законодавчих чи урядових функцій і повноважень».
Отже, в науці конституційного права, як у вітчизняній, так і в зарубіжній, наявні різні погляди щодо суті і власне визначення виборів. Суть виборів можна зрозуміти тільки за умов їх комплексного аналізу і з'ясування характеру їх суспільних функцій, з одного боку, і суті форм їх здійснення — з другого.
Ключовим моментом щодо сучасної теорії інституту виборів у національному конституційному праві є ст. 5 Конституції України, якою визначається, що «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». На наш погляд, головне правниче навантаження цієї статті в тому, що громадянське суспільство як асоціація вільних і рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування і постійного відтворення має самоорганізовуватись і структуруватись. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрями у його діяльності — це періодичне формування визначених власних структур, які б задовольняли інтереси і прагнення кожного члена суспільства і раціональне існування всього суспільства в цілому.
Отже, суспільство як соціальна система, що здатна до саморегулятивних функцій шляхом організації владних структур представницького характеру, реалізує свої можливості у процесі виборів. А це дає підстави визначити вибори як політичну функцію самого суспільства по здійсненню державотворення. Слід зазначити, що, на нашу думку, викликає сумнів загальноприйнята наукова концепція виборів як державно-правового інституту. Хоча більшість конституціоналістів традиційно, як ми вже зазначали, дотримується або принаймні не заперечує саме такого розуміння виборів.
Звичайно, в умовах неправової держави всі політичні відносини у суспільстві, в тому числі виборчі, були монополізовані державою, і виборча система працювала на відчуження пересічних громадян і народу в цілому від справжнього вибору при обранні складу представницьких органів, і тоді не було реальної можливості оцінювати цей інститут як публічний.
І тільки з переходом пострадянських держав, зокрема України, до політичної демократії перед правознавцями об'єктивно відкрилися нові можливості по-новому проаналізувати політико-правові конструкції і поняття, що характеризують різні аспекти організації публічної політичної влади. Ротація і демократична передача влади за підсумками виборів стали однією із характерних складових політичних відносин. З огляду на це з'явилися підстави характеризувати вибори як вид установчої влади, як державотворчу функцію суспільства. Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійснюється конституювання і відтворення як представницьких органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування, надання обраним представникам владних повноважень у межах їх законодавчої, насамперед конституційної компетенції.
Отже, нині провідними вченими-конституціалістами України вибори розглядаються не тільки як державно-правова проблема, а й як політична, котра пов'язана, головним чином, із завданням формування в Україні цивілізованого громадянського суспільства. При цьому, як слушно зауважує О. Лавринович, вибори можна вважати реальним забезпеченням здійснення народовладдя тільки в тому разі, коли вони проводяться відповідно до конституційних засад.
Аналізу поняття виборів як суспільно-політичного інституту, на наш погляд, сприятиме також розгляд суспільних функцій виборів. За об'єктною ознакою можна виділити принаймні такі функції інституту виборів: установчу, охоронну, управлінську, інформаційну, соціальну.
Зміст установчої функції полягає передовсім у тому, що вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету і легітимації влади взагалі і конкретно того чи того представницького органу в межах його конституційної компетенції. Через вибори народ обирає своїх представників, наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав. Тим самим реалізується одне з найважливіших прав людини і громадянина. Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй у 1948 р., в частині третій ст. 21 встановила, що «воля народу має бути основою влади уряду: ця воля повинна знаходити своє відображення в періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають проводитися при загальному, рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або з допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосування».
Вибори також є однією із форм реалізації національного суверенітету. В сучасній державі проживають, здебільшого, багато народів і національних меншин, проте етнічна, національна ознака не є визначальною для формування системи народовладдя, воно пов'язується передусім з політичною ознакою — належністю до громадянства даної держави. Отже, на нашу думку, за умов належності до громадянства держави представників певної нації вибори виступають водночас і однією із форм здійснення права національного суверенітету.
Разом з тим слід відзначити, що питання реалізації права національного суверенітету в ході організації і проведення виборів у різних країнах мають свої особливості, що пояснюється історичним, соціальним, політичним розвитком кожної держави. У деяких державах мінімальне представництво національних меншин обов'язково гарантується. Зокрема, у Словенії італійська та угорська етнічні общини можуть обирати по одному депутату Національних Зборів. У Польщі Конституційний трибунал постановив, що списки зареєстрованих організаціями національних меншин на їхнє прохання можуть враховуватися при розподілі парламентських місць, навіть якщо вони не набрали необхідних для проходження до парламенту п'яти відсотків. Аналогічне правило існує і в німецькому виборчому законодавстві.
В Україні в ході загальнодержавних виборів реалізація права національного суверенітету забезпечується під час формування виборчих округів. Так, нині в законодавстві про вибори Президента України передбачено, що місцевості, у яких компактно проживають окремі національні меншини, не повинні виходити за межі одного виборчого округу. У разі, коли кількість виборців, що належать до національної меншини, є більшою, ніж необхідно для формування одного виборчого округу, округи формуються таким чином, аби хоч в одному з них виборці, що належать до національної меншини, становили більшість від кількості виборців у виборчому окрузі. На локальних виборах поряд з загальним законодавством передбачений і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим.
Крім того, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність державної влади.
Управлінська функція передовсім пов'язана з тим, що через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтра складу депутатського корпусу забезпечується принаймні формальна основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування. Періодичні вибори дають змогу вивільнитися від мислячих по-старому політичних особистостей і водночас — від застарілих інститутів та структур. Політологи також схильні називати цю функцію функцією «рекрутування» (найму на роботу) політичних кадрів, яка активно популяризується в демократичних суспільствах, де взаємовідносини держави і суспільства інтерпретуються як «держава заради суспільства».
Інформаційна функція виборів виявляється в тому, що вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.
Крім того розрізняють також функцію забезпечення політичної конкуренції.
Зміст соціальної функції виборів полягає в артикуляції інтересів різних соціальних груп, є функція політичної соціалізації і ресоціалізації особистості.
Отже, на нашу думку, вибори — це суспільно-правовий інститут. За умов демократичного суспільства вибори по своїй суті — це вияв реальної волі народу, процес здійснення цієї волі, який має відбуватися за допомогою держави (тільки в межах її конституційної компетенції), під контролем держави (повинен здійснюватися поряд з іншим також судовий захист усіх без винятку виборчих прав суб'єктів виборчого процесу), проте по своїй суті — це недержавний інститут. Здійснення виборів не має державницької природи, оскільки вибори за своїм змістом — це інститут встановлення влади, зокрема державної; процес формування представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
За своєю формою вибори — це форма безпосереднього народовладдя, що здійснюється за умов демократичного суспільства і правової держави тільки в порядку, передбаченому конституцією і законами. Тобто щодо форми здійснення виборів, то тут, на нашу думку, основним є розуміння виборів як юридичного процесу, котрий має внутрішню цілісність і відособленість. Інституалізація виборів знаходить своє відбиття в існуванні об'єктивного виборчого права. Розуміння виборів як процедури, що розгортається у вигляді послідовно регламентованих, одна з одною пов'язаних і закладених у певних правових формах, спрямованих до однієї правової цілі дій, не було притаманне радянському періоду в історії України, оскільки в умовах не правової держави роль процедурних приписів надзвичайно принижувалася. Поряд з поняттям виборчого права існувало досить загальне поняття «радянської виборчої системи». До речі, символічно, що поняття «виборча система» з'явилося в радянському законодавстві вперше в Конституції СРСР 1936 р. У науці державного права домінуючим було тлумачення виборчої системи як сукупності суспільних відносин, що виникають у процесі і у зв'язку з формуванням органів державної влади. Вважалося, що правове регулювання виборів не може бути всеосяжним, що «виборча система» (практика) проведення виборів повніше і грунтовніше відображає процес виборів. Таке тлумачення взаємозв'язку виборчого права і виборчої системи за відсутності належного виборчого законодавства, свідомо чи несвідомо, культивувалося в науці державного права радянського періоду.
Імовірно, що об'єктивна оцінка реального стану тодішньої правової системи і викликала активізацію наукових досліджень процедурно-процесуальної регламентації найрізноманітніших галузей державного будівництва. Поступово вчені-конституціоналісти стали розглядати з цих позицій також і вибори.
Утвердження положення про те, що вибори — юридичний процес, такий самий, як і кримінальний, і цивільний тощо, поступово забезпечуватиме шанобливе ставлення до закону з боку тих, хто проводить вибори, і тих, хто бере в них участь, як це спостерігається в класичному правосудді. Це особливо важливий момент і у сучасних умовах, коли вибори набули характеру справді політичної боротьби за владу.
Як відомо, види юридичного процесу визначаються за предметною ознакою, коли за основу класифікації взято певні галузі матеріального права: кримінальний, цивільний, адміністративний процес тощо. Насправді підстав для класифікації різновидів юридичного процесу існує більше. Зокрема, за функціональною ознакою можна виділити чотири основні види процесів: установчий, правотворчий, правозастосовний, контрольний. Вони розрізняються насамперед за змістом і функціями, характером спонукальних обставин, юридичними фактами, специфікою юридичних результатів, суб'єктами.
Виборчий процес є прикладом установчого юридичного процесу. Виборчий процес — це врегульований законом порядок організації та проведення виборів, діяльність уповноважених органів і громадян держави, спрямована на формування конституційного якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Будучи нормативно врегульованим, цей процес відповідно впорядкований через систему спонукальних обставин (як певних юридичних обставин, що потребують певних юридичних дій) і юридичних фактів (як юридичних дій, що забезпечують початок відповідних процедур, які закріплюються в нормах матеріального і процесуального виборчого права).
Виходячи з того, що шляхом організації та проведення виборчого процесу відбувається формування конституційного складу представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування та заміщення виборних посад, слід відзначити одну важливу особливість саме виборчого юридичного процесу, пов'язану із суспільною, політичною природою саме виборів. Виборчий процес не тільки і не стільки переважно адміністративний технологічний процес, скільки публічний, конкурентний процес, у межах якого розгортається політична правосуб'єктність громадян-виборців і шляхом їх волевиявлення відтворюється і легітимізується діяльність представницьких інститутів влади та управління.
Виборчий процес завжди включає в себе встановлену законодавством сукупність процесуальних форм проведення виборів, які визначають кількість та зміст стадій виборчого процесу.
Кожний вид виборів, що проводяться в Україні, опосередковується власним виборчим процесом, строки та порядок організації і проведення якого визначаються відповідною системою виборчого законодавства України.
Разом з тим можна виділити основні стадії організації та проведення виборів, які властиві всім видам виборів в Україні: призначення або проголошення виборів; формування територіальних виборчих одиниць — виборчих округів та виборчих дільниць; формування виборчих комісій; передвиборна агітація; голосування; підрахунок голосів і встановлення результатів голосування, підсумків виборів. Іноді проводиться і альтернативна стадія виборів — повторне голосування.
Отже, виходячи з аналізу за суттю, змістом і формою здійснення, вибори можна розглядати як передбачену Конституцією та законами України форму прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Сучасні вимоги до проведення виборів в Україні об'єктивно вимагають їх належного законодавчого забезпечення й існування комплексного інституту виборчого законодавства України.
1.Гуггенберг Б. Теорія демократії. //Поліс, 1991, №4.
2.Шапиро И. Демократія та громадянське суспільство //Поліс, 1992, №4
3.Демократичне врядування як чинник зміцнення миру. //Політична думка, 1999, №1-2
4.Бабкіна О. Політологія. Посібник для студентів вузів. Київ, 1998.
5.Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. Київ, 1993.
6.Ковлер А. Демократия и участие в политике, Москва, 1990.
7.Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ, 1993.