загрузка...
загрузка...

Особливості хорового викладу композиторів Західної України ХІХ ст.

Характеристика роботи

Курсова

Кількість сторінок: 44

Безкоштовна робота

План

1. Становлення композиторської школи на Західній Україні на початку ХІХ ст.

а) утворення перемишльської школи та її випускники;

б) особливості хорової музики західноукраїнських композиторів середини ХІХ ст. І. Лаврівський, М. Вербицький та І. Воробкевич.

в) характеристика творів М. Вербицького “Заповіти” та І. Воробкевича “Огні горять”.

2. Роль провідних композиторів Західної України у розвитку хорового мистецтва та утворення нових жанрових форм.

3. Роль товариства “Боян” у розвитку західноукраїнського хорового мистецтва.

1. Становлення композиторської школи на Західній Україні на початку ХІХ ст.

а) утворення перемишльської школи та її випускники

Становлення музичної освіти на Західній Україні у першій половині ХІХ століття проводилося при церквах, монастирях. Все ж у духовних учбових закладах музичні знання набувались головним чином при хорах, де, як правило, диригували старші вихованці, але інколи на цю посаду запрошувались і диригенти. З того, що ці хори часом досягали високого рівня виконавської майстерності, слід зробити висновки, що й науку співу там викладали добре.

При хорі кафедральної церкви в Перемишлі в 1829 році було організовано музичну школу. Там співали хорові твори українських композиторів (зокрема, Д. Бортнянського), а також – ансамблі – терцети, квартети й секстети для чоловічих голосів. Вивчали й теорію музики та основи диригування. Окремі учні брали уроки гри на інструментах, щоправда, поза школою, у місцевих музикантів військового оркестру.

Навчатись мали 24 учні. Термін навчання з одного року збільшено до двох (в дехто вчився й довше). Кращі учні, закінчивши школу, були здатні навчити співу в звичайних та парафіяльних школах.

Основним завданням стала підготовка співаків для церковного хору.

Спочатку в перемишльській школі практикувалося навчання на слух “під скрипку”. За спогадами А. Вахнянина, у перемишльській школі, наприклад, на так званих Singstundsax, що відбувалися двічі на тиждень, уроки сольфеджіо проводилися без нот. Вправи сприймались на слух: вчителі грали один голос на інструменті (як правило, скрипці), інший – співали. Пізніше намітилось прагнення оволодіти нотним співом. Поглиблення музичних знань відбувалось через самоосвіту або приватні уроки. Учителями були В. Курянський, Я. Неронович, чехи Алоїз Канке (керівник школи до 1834 року і талановитий диригент хору кафедральної церкви) та Вінкентій Серсавій.

Відбувався процес секуляризації духовної музики, коли храм починає подеколи виконувати функції концертного залу, а нові твори наближаються до концертних і своєю психологічною суттю виходять за межі богослужіння. Противлячись такій тенденції, видаючи різні ухвали й застереження, церква, проте, вже не могла відмовлятись від видатних, нерідко “мирських” за духом зразків літургічної літератури. З іншого боку це засвідчувало формування естетичних інтересів, які визначали перспективи розвитку світської творчості.

Для еволюції культурного процесу істотну роль відіграло те, що і Вербицький, і Лаврівський виховувалися в перемишльському хорі, який здійснив, по суті, реформаторську місію в справі реорганізації хорового виконавства Галичини. Вони брали участь в історичній великодній відправі 1829 р., коли виконувались твори Д. Бортнянського, які справили величезне значення на слухачів.

Одна з визначних заслуг покоління Вербицького і Лаврівського, вихованців перемишльської школи, та їхніх однодумців, зокрема диригентів П. Любовича, М. Рудковського та ін., полягала в закладанні традиції хорового концертування. В суспільно-історичних умовах Галичини середини ХІХ ст. вони використали єдину реальну можливість організації хорового концертного життя – виступи з концертними імпрезами семінарських та кращих церковних хорів.

Традиція концертування далі була поширена і переведена в суто світські вечорки, музично-декламаційні вечорниці, вокально-декламаційні концерти тощо. В цих концертах опробовувалися, дістали визнання й увійшли в життя перші оригінальні композиції, авторами яких були корифеї галицької музики – Вербицький і Лаврівський.

Принциповим моментом в їхніх творчих позиціях треба вважати прагнення поєднати українське поетичне слово з елементами фольклорно-пісенної стилістики, класичним хоровим викладом й формотворенням – синтез, що виявився плідним для розбудови національної музики. Пісні, гімни, балади, коломийки, оповідки, елегії та інші типи хорових творів Вербицького і Лаврівського засвоювалися найширшим співочим загалом Галичини.

Протягом часу деякі композиції Вербицького та Лаврівського втратили свій первісний блиск і аромат. Вони мають тепер лише історичне значення. Проте більшість їх творів – це справжні перлини української дожовтневої музики, які заслуговують на те, щоб посісти належне місце в програмах сучасних концертів.