ЗМІСТ

1. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ГЕРБ МІСТА РІВНЕ

2. ПРО ПРАПОР МІСТА РОЗПОРЯДЖЕННЯ

3. ПЕРША ПИСЬМОВА ЗГАДКА ПРО МІСТO

4. УКРАЇНСЬКА НАЗВА РІВНОГО

5. ВУЛИЦІ МІСТА

6. ОКОЛИЦІ МІСТА

7. ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ

8. ТЕРИТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ СУЧАСНОГО РІВНОГО

9. РІВНЕ В АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ з XIII до XX ст.

10. КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ

11. ОСВІТА І КУЛЬТУРА

12. БІБЛІОГРАФІЯ ОСНОВНИХ ПРАЦЬ ПРО М.РІВНЕ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

СТОРІНКИ ТРАГІЧНИХ ЛІТ

Новочасне найтяжче випробування нашого міста — випробування кривавою та спустошливою Другою світовою війною — розпочалося вранці 22 червня 1941 року. На кілька літ Рівне опинилося в епіцентрі воєнних подій, зазнаючи в тому пеклі усіх мислимих жахів та людських трагедій.

Наступного дня війни центральна частина міста перетворилася в страшну руїну, зруйновані дощенту або частково будинки, пожарища на місці людських осель, вирви від бомб, повалені телеграфні стовпи, а подекуди і людські трупи — такими були наслідки бомбардування міста німецькою авіацією. Зруйновано майже всю головну вулицю, забудову в районі ринку. Серед руїн та згарищ наростали тривога, страх, паніка.

Мабуть, за планами Берліна, Рівне мало бути завойованим на другий день війни. Адже на рівненському напрямку агресори згрупували ударні сили: це був шлях на Київ, стратегічно важливий для вермахту. Проте на заваді цьому планові стала мужня і відчайдушна танкова обо­рона, організована радянськими військами по лінії Рівне-Дубно-Броди. Це змусило німців сповільнити темпи наступу і вести важкі бої з радянською бронетехнікою. Танкова битва в районі Рівне-Дубно стала чи не першою вдалою операцією при відступі радянських військ в Україні, вона засвідчила вміння Червоної армії успішно протистояти стрімкому просуванню ворога. Танкові бої розгорнулися під нашим містом і навіть на його околицях. Запекла сутичка сталася 28 червня, коли радянські війська покидали місто. Маневром німців кілька радянських танків були відрізані від основних сил у районі Грабника. Проте бійці не здалися, а продовжували опір до останнього снаряда. Танкісти П.Абрамов і О.Голіков, ведучи бої на вул. Островського, знищили 13 фашистів і самі загинули в нерівному бою. Тепер на місці їх загибелі — меморіальна стела.

Від початку окупації німецьке коман­дування надавало Рівному особливий статус. Гітлерівці провели облік житлового фонду та мешканців міста, згодом планомірно винищили всіх євреїв, вистежили і стратили звинувачених у прихильності до радянської влади, поспішно розгорталася діяльність різно­манітних служб — від військово-штабних та тилових до різноманітних цивільних фірм. Це був підготовчий етап щодо подальших подій. У серпні Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Насамперед він розчленував їх на кілька частин. Західна Україна, головно Галичина, відійшла до Генерального губернаторства Польщі. Південно-Західну Україну та Буковину Гітлер "подарував" Румунії. Найбільша ж частина України, що обіймала Правобережжя і більшу частину Ліво­бережжя, під назвою Райхскомісаріат Україна, була передана до рук Коха. Кох відмовився встановити свою "столицю" у традиційному центрі України Києві і вибрав невелике провінційне місто Рівне. Чому гітлерівці обрали на "столицю" саме наше місто? Як вважають історики, по-перше, Київ з мільйонним населенням був досить небезпечним для окупантів, вони побоювались у місті розгортання великих сил опору. Отже, вибирали тихе, малонаселене місто. По-друге, німецька розвідка справедливо вказувала на доцільність розмістити центр у Західній Україні: тут можна було сподіватися на підтримку антирадянських сил. По-третє, врахували вигідне географічне розташу­вання міста на київській трасі, можливості залізничного та автомобільного зв'язку.

Райхскомісаром України Гітлер призначив свого старого приятеля, гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха, про якого здавна ходила недобра слава. Зрештою, і сам він не заперечував таких оцінок. Ось як висловлювався Кох про свої наміри та політику в Україні: "Про мене знають як про оскаженілого собаку. Саме завдяки цьому мене призначено райхскомісаром України. Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо ніякої уваги на почуття українців чи на їхні права власності". Українці, як, власне, і інші народи окупованої території, розціню­валися райхскомісаріатом лише як буді­вельний матеріал для їх великого райху, і це мало підкреслюватися в жорстокому, брутальному поводженні з місцевим населенням.

Початком великої трагедії міста став день 6 листопада 1941 року. Зранку німецька адміністрація наказала зібратися на майдані Грабника усім євреям Рівного. Близько сімнадцяти з половиною тисяч людей німецький каральний загін вивів до урочища Сосонки, розташованого у З кілометрах від міста обіч київського шляху. "Підходячи до Сосонок, ми зрозуміли, — згадувала одна з учасниць тієї жахливої акції, — що ми прийшли на смерть. Моїм очам відкривалася кошмарна картина, від якої навіть тепер, коли загроза смерті давно минула, кров холоне в жилах. Рів довжиною метрів 100. Через рів переки­нуто колоди. На колодах, вишикувавшись один за одним, стоїть осіб 10-20. Довга черга із автомата — і люди, як скошене колосся, падають у яму"...

Лише на початку 1990-х років рівненські Сосонки були впорядковані як меморіальний комплекс. За радянського часу тут стояв лише скромний пам'ятний камінь, а могили жертв залишалися протягом 50 літ занедбаними. Сьогодні настав час говорити про трагедію Сосонок на повен голос. Адже про Бабин Яр у Києві знає майже весь світ (восени 1941 року в Бабиному Яру розстріляно 33 тисячі євреїв). Сосонки у нашому провінційному місті того часу були трагедією не меншого масштабу.

Другий акт трагедії Рівного був пов'язаний із влаштованими тут концтаборами, які гітлерівці перетворили у табори смерті, їх було організовано у місті аж три, у передмістях Грабник та Воля. Найбільшим був концтабір у районі Кошари, на вулиці Білій. Табори щоразу поповнювалися великими групами військо­вополонених, яких переводили сюди із тимчасових таборів Київщини, Холмщини, Полтавщини та інших країв. Фашисти практикували із в'язнями жорстоке поводження. "За дротами під голим небом німці тримали мільйони людей. Не давали їм ні харчів, ні води. Влітку полонені тисячами гинули від голоду та спраги, а взимку — від сльоти, холоду та голоду. По цих таборах зимою 1941-1942 років лежали цілі купи замерзлих людських трупів, їх закопували тільки більшими партіями. Ці факти наставили буквально все населення проти німців як найгірших варварів", — писав у спогадах один із українських військових діячів того часу Тарас Бульба-Боровець. Таким був стан і в рівненських концтаборах. Восени та взимку радянські військовополонені почали масово гинути від голоду та холоду; допомога місцевого населення та Червоного Хреста була надто мізерною, аби врятувати усіх, до того ж фашисти далеко не завжди таку допомогу дозволяли.

Табір поблизу вулиці Білої став най­більшою "фабрикою смерті" у Рівному. Восени 1941 року тут почалися масові розстріли населення. Українців, росіян, поляків нерідко арештовували цілими сім'ями, без винятку дітей чи стариків. Щодня окупанти розстрілювали по кілька тисяч осіб. У 1942 році "урізноманітнили" форми геноциду, стали застосовувати машини-душогубки із отруйним газом. Моторошно читати свідчення очевидців тієї трагедії. За кілька літ війни землю колишнього пустиря густо просочено людською кров'ю і начинено людськими кістками. В'язнів змушували копати широкі, в кількадесят метрів довжиною ями, які ставали могилами нещасним. Коли яма була наповнена трупами до самого верху, наступна партія приречених засипала їх землею, а потім лягали в наступну яму. У концтаборі на вулиці Білій було страчено понад 81 тисячу людей. Тепер тут величний монумент скорботи і пам'яті, коло якого рівняни вшановують загиблих, що знайшли вічний спочинок у рівненській землі.

Діяльність українських громадсько-культурних органів допомагала не тільки зорганізувати українське життя в Рівному та повіті. Ці органи, як могли, відстоювали інтереси українського населення щодо освіти, праці. Безумовно, траплялися і звичайні запроданці, але організований український рух керувався патріотичними ідеями: це підтверджує той факт, що з другої половини 1942 року він перейшов у нелегальні форми і породив партизанську боротьбу, тобто однозначно увійшов у конфлікт із німцями, не бажаючи їм пособляти у здійсненні геноциду українців. Певна річ, українські організації, які діяли в Рівному за німецько-фашистської окупації, публічно солідаризувались із діями окупантів (що не робило їм честі), але при цьому не відмовлялися від власних програмних цілей. Вони жили ілюзіями недалекого визволення України. Звідти і патріотичне піднесення початку війни, зокрема в рядах ОУН. Після червневого Акту проголошення самостійності України у Львові (який, до речі, одразу ж був знівельований німцями) діячі ОУН мріяли про реальну владу в найближчому майбутньому. У Рівному вони проводили збори та маніфестації, пожвавили діяльність і в цілій області.

Восени та взимку 1941-42 років поступово налагоджується українське культурне життя краю. І це — на тлі винятково загрозливих обставин війни. Масово відроджується "Просвіта", заборонена за Польщі, з'являються інші громадські організації, відновлюються сільські бібліотеки, хори та драмгуртки, поширюється українська преса і книга, відновлюється початкова школа рідною мовою... Хоча усі заходи були коротко­тривалими, — уже влітку-восени 1942 року німці круто змінили свою політику і грубо зліквідували паростки українського самоврядування та культурництва — усе ж вони мали певні наслідки.

Від вересня 1941 року Рівне стає визначним центром української преси та книговидання того часу. Саме першого вересня вийшла у світ газета "Волинь", що стала громадським голосом україн­ського руху в окупованій німцями Україні. Газета вважалася легальною і ретельно контролювалася німецькими службами. Проте завдяки мудрому провідництву вона швидко набула авторитету в краї та й у інших регіонах України. Головним редактором "Волині" став уже знаменитий на той час письменник Улас Самчук, який щойно повернувся з еміграції до рідного краю (він — уродженець села Дерманя на Рівненщині). Самчук був досвідченим літератором. Допомогло йому й те, що в молоді роки деякий час жив і навчався в Німеччині та непогано знав німецьку мову. Засновником часопису став Степан Скрипник. Навколо редакції гуртувалися кращі інтелектуально-мистецькі кадри рівненського середовища, а нерідко також і з середовища гостей міста. У Рівному восени побували і співпрацювали із "Волинню" Олена Теліга та Олег Ольжич, відчайдушні молоді лицарі українського відродження, яким судилося невдовзі героїчно загинути. Графіку газети забезпечив випускник Варшавської академії мистецтв, уже знаний художник Ніл Хасевич, родом із Дюксина на Костопільщині. Він же подавав цікаві статті на теми українського малярства. Змістовність мистецьких рубрик газети забезпечував також Анатоль Демо-Довгопільський, митець унікальної біографії, котрий перед війною працював у Парижі, а в 1940 році зорганізував український агіттеатр на Закарпатті.

Розгорнуло діяльність також україн­ське видавництво "Волинь". У ньому співпрацювали ті ж діячі, які об'єдналися навколо газети. У Рівному стали виходити ще два періодичні видання. Це журнал "Український хлібороб" та дитячий часопис "Орленя". Зусиллями видав­ництва з'явився новим тиражем роман У.Самчука "Марія" (Рівне, 1942). Видавалося також кілька серій популярних брошур для загалу. Одна з них, наприк­лад, містила репертуар для аматорських театрів, інша була пропагандивно-антикомуністичною. Окремими книгами на початку 1942 року вийшли "Новий український колядник", "Новий україн­ський вертеп", "Стінний календар на 1942 рік" та деякі інші. Розвитку видавничої справи сприяло те, що в 1942 році її очолив знаний ще з 1930-х років галицький видавець української книги Іван Тиктор.

Яскравим і самобутнім мистецьким явищем був міський український театр Рівного. Театральна трупа складалася частково із акторів колишнього радян­ського театру, частково із приїжджих акторів та аматорів. Мистецький рівень театру був надзвичайно високим. Колектив очолив невтомний Анатоль Демо-Довгопільський, визнаний митець-віртуоз і патріот із багатолітнім стажем діяльності (активно виступав у політиці й мистецтві ще за Польщі). У вересні 1941 року театр здійснив першу виставу — "Мартин Боруля" І.Карпенка-Карого. Пізніше були чудово поставлені п'єси І.Котляревського, М.Кропивницького, Б.Грінченка, С.Васильченка, М.Куліша та ін. Театральні вистави, як згадують очевидці, сприймалися як щось неймовірне у тих умовах, гартували волю і свідомість глядача. Успіх театру змушені були визнати навіть німці, котрі також приходили до затишної зали Зафрана. Щоправда, трагічної долі не вдалося уникнути керівництву театру, зокрема його керманичу Демо-Довгопільському, заарештованому і страченому гітлерівцями. Рівне того часу являло собою місто різких і жахливих контрастів. Тривога і невідомість щодня супроводжували людину на вулицях міста. Ось як цю атмосферу передав письменник:

"...Люди стали марксистами, фашис­тами, націонал-соціалістами. "Релігійно-фанатичними". З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе як "гомо сапієнс".

В такій атмосфері жили ми також у нашому Рівному. Вулицями ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок — небезпека".

У таких умовах продовжували активно діяти українські патріоти. Більше того, весна та літо 1942 року стали періодом найгучніших заходів рівненської "Про­світи". Провід окружної організації в Рівному у квітні 1942 року констатував, що "в наших "Просвітах" уже закипіло життя", маючи на увазі активну працю сільських філій. Лише в сусідніх із Рівним селах діяли просвітянські осередки в Городку, Глинках, Шубкові, Обарові, Великому Житині, при них існували аматорські хори та драмгуртки. Відмінний хор української пісні зорганізував у Рівному Юрій Цехміструк.

Водночас німці в 1942 році все частіше проводять каральні акції серед україн­ського населення. Конфлікт наростає з обох боків. Обурення українців, окрім репресій, викликають насильні вербування молоді на роботу до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжа­нами. Відтак український рух поступово перетікає в нелегальні форми діяльності. Навесні 1942 року в поліських лісах Рівненщини з'являються перші збройні формування українців, які з часом вис­туплять як УПА (Українська Повстан­ська Армія), їх учасниками ставали активісти українського руху, молодь, якій загрожував примусовий вивіз до Німеччини, навіть учорашні поліцаї, розчаровані гітлерівською репресивною політикою. 16 квітня 1942 року головне командування УПА видає наказ, згідно з яким починається збройна боротьба із гітлерівцями. Невдовзі пролунали перші вибухи та постріли цієї неоголошеної війни: знищувалися автомашини з фашистськими офіцерами та солдатами, невеликі військові залоги, відбиралися склади продовольства тощо. В селах Волині та Полісся стали розповсюджуватись листівки, в яких селян закликали підтримати антигітлерівську боротьбу та пояснювались її мотиви. Перші акції УПА всерйоз стривожили німців, які доти сподівалися на спокійний тил. «Ці сміливі та невловні операції партизанів УПА зігнали спокійний сон з очей всім гестапівцям, вахмістрам, ландвіртам, районовим шефам, гебітс-комісарам, генерал-комісарам та самому райхскомісарові Кохові... — згадував отаман повстанського війська «Поліська січ» Тарас Бульба-Боровець. — 3 усіх районів наших операцій попливли до Києва та Рівного звіти про несподіваний новий "бандитизм" та що всюди "бандою" керує якийсь "бандит Пульпа". Всіх німців огортає психоз жаху перед українським «лісом». Уміле ведення партизанської боротьби невеликими, добре підготовленими завчасно групами, невеликі, локального значення бої, підтримка місцевого населення, лісова місцевість, яка служила добрим сховком від переслідувань, — усе це сприяє розгортанню українського партизанського руху та залученню нових сил у його лави.

Одна з підпільних груп виникла серед робітників-рівнян. Очолив її відомий борець-комуніст Терентій Новак. Він ще за Польщі був переслідуваний за свої переконання, три роки провів у польській в'язниці. Після 1939 року Терентій Новак навчався в Рівненському вчительському інституті. А з початком війни залишився у Рівному. Згодом, працюючи на одній з дрібних фабрик міста, Новак згуртував навколо себе невелику організацію, її учасники намагалися шкодити німцям дрібними диверсіями. У 1943 році робота групи активізувалася у зв'язку з налагод­женням контактів із чекістським загоном Дмитра Медведева, інструкції якого стала виконувати організація Новака. А восени більшість членів групи перейшла до партизанського лісу. Гестапо, проте, вистежило частину групи. 4 січня 1944 року гітлерівці влаштували на централь­ному майдані міста показову страту підпільників М.Жарської, І.Луця, М.Поцелуєва, М.Самойлова, Ф.Шкурка. Нині на цьому місці, на будинку поруч із центральним гастрономом (Театральна площа), є меморіальна дошка пам'яті загиблих радянських підпільників. Керівник групи Т.Новак залишився живий і пізніше був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Підпільна організація Павла Мирющенка, очевидно, більше зосереджувала увагу на пропагандистській та розвідувальній діяльності. Мирющенко був кадровим партійним працівником, до війни він обіймав посаду секретаря райкому комсомолу у Львові. Як свідчать офіційні радянські джерела, у липні 1941 року він був спеціально закинутий у тил ворога у складі опергрупп із завданням створити у Рівному підпільний райком комсомолу та групу опору. Мирющенкові справді вдалося зібрати групу спільників. Проте активної діяльності у Рівному, нашпи­гованому офіцерами німецької розвідки та контррозвідки, він, звичайно, розвинути не міг. До заслуг організації належали окремі диверсії проти ворога, звільнення в'язнів концтаборів, поширення листівок з інформацією про перемоги Червоної Армії тощо. Проте спроба перейти до більш активної тактики боротьби навесні 1943 року одразу ж привернула увагу гестапо, в результаті чого організацію викрили, а Павло Мирющенко був розстріляний гітлерівцями.

Трагічно склалася доля ще однієї підпільної групи, що складалася, головним чином, із визволених з полону військо­вополонених. Очолив цю групу профе­сійний партпрацівник Микола Остафов.

У січні наближення фронту стало оче­видним і невідворотним. Усе, що могли, — устаткування підприємств, локомо­тивно-вагонний парк залізниці, облад­нання пошти й телеграфу, культурні цінності, — фашисти вивозили на захід. Решту вони готувалися висадити в повітря або спалити при відступі, щоб перетворити місто в суцільну руїну. Спеціальні гітлерівські команди спішно влаштовували тут надійний оборонний вузол, споді­ваючись на певний час затримати наступ радянських військ.

1 лютого 1944 року на підступах до Рівного зупинились передові частини Червоної Армії. "З високого пагорба ясно були видні черепичні дахи будинків, куполи собору і гостроверхий шпиль костьолу», — згадував учасник тих подій І.Наумов. На виїздах із міста та пере­хрестях доріг німці створили міцні оборонні точки. Тому наступ радянських військ, який почався наступного дня, 2 лютого, виявився дуже нелегким.

5 лютого 1944 року на честь звільнення Рівного у вечірньому небі Москви спалахував артилерійський салют. Того ж дня було оприлюднено наказ Верховного Головнокомандувача про присвоєння кращим військовим частинам та з'єднанням звань Рівненських та Луцьких. Від цього дня Рівненськими стали іменуватися 13-а армія (генерал М.Пу­хов), 6-й гвардійський кавалерійський корпус (генерал С.Соколов), 24-й стрілецький корпус (генерал М.Кирюхін) та 7-й стрілецький корпус (генерал М.Глухов), деякі інші частини.

І хоч від цієї пори канонада у Рівному вщухла, кровопролиття не зупинилося. Повернення у край комуністичного режиму із його жахливим карально-репресивним апаратом цього разу не викликало великих ілюзій. Тим свавіль­ніше поводилися представники радянської влади в умовах воєнного часу. Взялися до звичної "чистки" підрозділи енкаведистів, які мали завданням зламати опір українських повстанців, усіх вороже настроєних щодо комуністичного режиму сил. Почався трагічний період репресій 1944-50-х років у Рівному та на Рівнен­щині. Період, який означився тисячами і тисячами жертв, зламаних людських доль та великих страждань наших краян.

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 70

Безкоштовна робота

Закрити

Місто Рівне

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.