Володимир Мономах - великий князь Київський

Зате "старого Володимира", миротворця Руської землі, її захисника і порадника, співець "Слова" згадує з любов'ю і шаною. На тогочасній Русі вищою князівською доброчесністю вважався захист рідної землі від половецьких набігів, що не давали людям можливості жити й працювати, а часом загрожували навіть державному існуванню східних слов'ян. Мономах був зразком такого князя, недосяжним для його колег. Так само високо цінували Володимира сучасні йому літописці. В другій половині 90-х років XIст. він, здавалось би, другорядний, удільний переяславський князь, висувається на перше місце в державі, відсунувши на другий план, затьмаривши її офіційного голову — великого князя київського Святополка Ізяславича. Слід віддати належне великому князеві — він тверезо поставився до верховенства Володимира на Русі, певно, розуміючи, що йому далеко до воїнських і державних талантів переяславського брата в перших.

На Русі, незабаром після того як Мономах перебрався до Переяслава, виник своєрідний дуумвірат, що купно правив державою. Його рушійною силою був Володимир Всеволодич, Ізяслав здебільшого погоджувався з діями і задумами Мономаха. З середини 90-х років XIст. вони починають спільно влаштовувати походи до Половецького степу. Тільки-но отаборившись у Переяславі 1094 p., Володимир стрімким маршем з кінною дружиною заглибився у степ і за річкою Сулою розтрощив половецьку орду. Наступного року до Мономаха пристав Святополк, бажаючи, зрозуміла річ, розділити не лише славу переможця, а й захоплені трофеї. Нестор з гордістю нотує: "Пішли на вежі (центри половецьких кочовищ. — Авт.) й узяли вежі, й захопили худобу та коней, верблюдів і людей, і привели їх до землі своєї. И обурилися на Олега (Святославича. — Авт.) за те, що не пішов з ними на поганих" . Ще через рік Володимир із Святополком знову кинулися у степ й розбили наймогутнішого серед половецьких ханів — Тугоркана. Хан був забитий, і Святополкові довелося промовчати, хоча він був одружений з дочкою Тугоркана.

Єдиний серед руських князів кінця XI — першої чверті XIIст. Володимир Всеволодич Мономах постійно перемагав половців. Літописець-християнин дещо наївно тлумачить його славні перемоги "божим промислом". А князь завдячував перемогами своєму полководницькому талантові, дбайливо зібраній і виплеканій ним дружині, лицарській кінноті, що долала, зминала й кидала на землю легкоозброєних, без захисного обладунку, малодисцип-лінованих половців, що сиділи на малих і слабосилих конях. Одним з перших на Русі Володимир зрозумів стратегічні вигоди, які давали йому блискавичність рейду, удар у вразливе місце зібраної в сталевий кулак важкоозброєної кінноти і, особливо, несподіваність обхідного маневру. Як і всі кочівники, половці панічно боялися ворога, що тільки-но збирався зайти їм у тил, і кидалися бігти при найменшій небезпеці такого маневру.

Кінець 90-х років XIст. пройшов у майже безперервних воєнних експедиціях руських князів проти половецьких ханів. Ті відповідали окремими набігами. 1096 р. сильний половецький хан, "безбожний і шолудивий" Боняк, як презирливо й ненависно називає його літописець Нестор, зненацька напав на Київ. Мономаха із Святополком не було тоді в місті, вони облягли у Стародубі половецького поплічника Олега Святославича і врешті-решт примусили його покоритися. Скориставшись із відсутності князів, Боняк розграбував київські передмістя і розорив Печерський монастир. Мономахові зробилося ясно, що настала пора великих походів проти степовиків — походів, у яких об'єднувалися б дружини багатьох князів Південно-Західної Русі. Вони могли ліквідувати половецьку загрозу.

1103 р. такий час настав. Літопис Нестора докладно розповідає, як під Києвом, в урочищі Довбичка, зібрались на раду Святополк з Володимиром. "І сів Святополк з дружиною своєю, а Володимир із своєю в одному наметі" — у раді взяла участь лише верхівка тієї й іншої дружини. "І почала розумувати і говорити дружина Святополка, що "не годиться тепер, навесні, йти в похід, погубимо смердів (селян-хліборобів. — Авт.) і ниви їхні". У відповідь Володимир Всеволодич виступив із палкою й гнівною промовою, якою і присоромив Святополкових дружинників, і спонукав їх до виступу проти ворога: "Дивуюсь я, дру.хино, що коней шкодуєте, на яких орють! А чому не помислите про те, що ось почне орати смерд, і, приїхавши, половчанин застрелить його з лука, а коня забере, а до села його приїхавши, забере жінку його і дітей його, і все майно його?! Так коня вам шкода, а самого смерда хіба не жаль?! І не змогла нічого відповісти дружина Святополкова".

Повністю на рахунок Володимира слід віднести той факт, що до участі в поході зголосилося багато південноруських князів. "І пішли на конях і в ладдях, і зайшли нижче порогів, і стали на бистрині біля Хортицького острова... І рушили полки половецькі, мов ліс, кінця їм не було видно. Русь пішла їм назустріч"1 . У короткій і запеклій січі загинуло 20 половецьких ханів і безліч кіннотників. Русь захопила силу полонених.

Походи об'єднаних дружин руських князів під проводом Мономаха на хижих половецьких ханів слідували один за одним.

Мабуть, вони відбувалися щороку. Однак Нестор зосередився на трьох, особливо масштабних, які принесли руським полкам тріумфальні успіхи: 1107, 1109 і 1111 pp. Завдяки їм половецькі вежі були знищені на півдні і сході, половців вигнали навіть з Дону. Більшість загубилася в приазовських степах, а син хана Шаруканя Атрак змушений був із 40-тисячною ордою емігрувати до Грузії й стати там на службу знаменитому цареві Давидові. Неперевершеною заслугою Володимира Всеволодича було те, що він позбавив свій народ на цілих чверть століття — поки був живий сам і жив його старший син Мстислав — від ще недавно постійної загрози з боку степовиків. Тому-то давньоруський книжник мав право сказати про Мономаха: "Ним половці лякали дітей у колисці".

В очах давньоруського суспільства саме Мономах, а не київський великий князь Святополк Ізяславич, був справжнім головою держави. Як писав славетний російський історик M. M. Карамзін, Святополк "мав усі пороки малодушних: віроломство, невдячність, підозрілість, пихатість у щасті й полохливість у бідах. За нього принизилась гідність великого князя, і лише сильна рука Мономаха тримала його 20 літ на престолі, даруючи перемоги вітчизні".

Кияни не любили Святополка. Він виявляв прихильність до лихварів і багатіїв, сам спекулював сіллю, яку привозили з Галича, не тримав даного ним слова. Тому вони не плакали за князем, коли той помер 1113 р. Нестор записав у своєму літописі належні у таких випадках слова: помер благовірний князь Святополк, поховали його в Михайлівському Золотоверхому соборі, плакали за ним бояри і дружина. Хоча від звичайного, просто обов'язкового, коли вмирав великий князь, панегірика утримався: адже добре знав, що являв собою в дійсності той Святополк.

Кончина немилого князя збурила міську людність Києва. Навряд чи покірний владі літописець написав би про це, якби йому не довелося пояснити, чому раптом зібралося віче із знатних городян і почало благати Мономаха прийти й володіти ними. Коли Володимир одразу не дав відповіді на заклик: "Піди, княже, на стіл (престол, —Авт.) батьківський та дідівський", віче зібралося вдруге й благало його погодитися, інакше буде лихо: кияни вже розграбували двір тисяцького Путяти й майно лихварів, якими опікувався Святополк. "Якщо не підеш, — відверто заявили йому учасники віча, — ще нападуть на невістку твою, і на бояр, і на монастирі, й будеш ти відповідати, княже, якщо розграбують і монастирі". Почувши це, Володимир попрямував до Києва" .

Сівши на великокнязівський престол, Володимир утихомирив повсталих. Він обмежив апетити лихварів, полегшив становище тих, хто потрапив у залежність від "грошових мішків". Головне ж — князь продовжив свою політику боротьби проти Половецького степу. Нестор повідомляє, що, як тільки половецькі хани дізналися про смерть Святополка, вони вирішили скористатися з безладдя, яке, звичайно, настало в Києві під час зміни князя, й пішли на Русь. Володимир рвучко кинувся їм назустріч, і ворог відступив.

1116 р. Володимир Всеволодич уже в ролі великого князя київського послав велике військо під проводом свого сина Ярополка второваними шляхами вглиб Половецького степу, аж на Дон. Молодий князь заволодів трьома великими містами кочовиків, серед них Шаруканем, Розгромлені й деморалізовані під час походів Моиомаха 1107, 1109 й 1111 pp., половецькі хани чинили русичам слабкий опір. Коли ж 1120 р. Ярополк Мономашич знову опинився з військом на Дону, він не зміг навіть розшукати половців, ще недавно повновладних господарів Донецьких степів. Так була закінчена Володимиром більш ніж півстолітня боротьба проти хижих кочовиків, яку він розпочав 15-річним юнаком у південноруському місті Переяславі.

Володимир був сильним і розумним правителем. Він відновив єдиновладну монархію Володимира та Ярослава Мудрою. Всюди на Русі князі корилися київському сюзеренові, що мав важку руку, але справедливу вдачу. Тому в 12-річне князювання Мономаха в Києві у Давньоруській державі припинилися міжкнязівські чвари, на які так було багате правління його попередника Святополка.

В останні роки життя Мономах усе частіше став задумуватися над його сенсом, міркувати про долі суспільства, в якому він був головою. Він дбав про Русь, її добробут, захист від ворогів. Князь накопичив величезний життєвий досвід і хотів, щоб його наступники скористалися з того досвіду, взяли з нього все краще й не повторювали помилок. Так народилося його уславлене "Повчання дітям". Сталося це, як гадають учені виходячи із змісту твору, близько 1117 р.

Так само, як інша велика пам'ятка давньоруського красного письменства "Слово про Ігорів похід", "Повчання" дійшло до нас випадково, подібно до "Слова", в єдиному примірнику. "Повчання" виявилось вписаним до Лаврентіївського списка "Повісті минулих літ", що датується 1377 р. В інших списках "Повісті" (Іпатіївському, Хлєбниковському, Погодінському та ін.) Мономахового твору немає.

Як зауважив Д. С. Лихачов, ЛаврентІївський список "ризикував згоріти разом із списком "Слова про Ігорів похід" у московській пожежі 1812 р. у зібранні рукописів Мусіна-Пушкіна, але не згорів тільки тому, що був узятий з бібліотеки M. M. Карамзіним. Можна бути цілком впевненим, — веде далі вчений, — що якби Лаврентіївський літопис згорів, то "Повчання Володимира Моно-маха" було б оголошено підробкою" — дослідник має на увазі історію із "Словом про Ігорів похід", єдиний список якого згорів у тій московській пожежі, що дало привід рядові вчених сумніватися в його автентичності.

У "Повчанні" старий вже Мономах згадує своє життя, описує походи й війни, в яких брав участь, не промовчує про помилки, яких припустився у політичній та військовій діяльності. "На "Повчанні" лежить наліт трагізму, що виявилось у його дещо скорботному тоні, й викликаного недосяжністю того політичного ідеалу, до якого прагнув Мономах навіть в його особистому поводженні: Мономах, всупереч власним настановам, був втягнений в усобиці князів, порушував клятви й зобов'язання, діючи під впливом реальної необхідності".

Однак Володимир Всеволодич умів визнавати помилки, віддавати те, що дісталось йому не по праву (згадаймо історію з чернігівським княжим престолом, яким він добровільно поступився законному претендентові Олегу), головне ж — прощати переможеного ворога. Тут він був істинним християнином. Не випадково всі дослідники "Повчання" в один голос відзначають, що воно пронизане високими етичними засадами, яких Володимир прагнув дотримуватися у державній діяльності. Він мав мужність публічно дати оцінку власним вчинкам з морально-етичного погляду, визнавав свої помилки, до чого його ніщо і ніхто не спонукували, — ніщо, окрім однієї тільки правди.

Через вісім років по написанні "Повчання дітям" Володимир Всеволодич помер у зеніті могутності й слави, поважаний у всіх верствах давньоруського суспільства і в іноземних країнах. Київський літописець відзначив його кончину зворушливими, урочистими й щирими словами: "Преставився благовірний князь, христолюбивий і великий князь всієї Русі Володимир Мономах, що просвітив Руську землю, мов сонце, проміння пускаючи; слава про нього пройшла по всіх землях, найбільше ж він був страшний поганим (половцям. — Авт.), братолюбець, і старцелюбець, і добрий страдник за Руську землю". Пізній Никонівський літопис (XVIст.) наголосив на вікопомних перемогах нашого героя над Половецьким степом: "Преставився благовірний великий князь Володимир Мономах, сип Всеволода, онук Ярослава, правнук великого Володимира; княжив у Києві 13 літ, а жив всіх років від народження свого 73; прикрашений був добрим норовом і прославився в перемогах за Руську землю з поганими половцями, від його ім'я всі країни тремтіли, і по всіх землях пройшла слава про нього".

Кончина Володимира Мономаха ознаменувала закінчення цілої доби в історії Давньої Русі. Ранньофеодальна єдиновладна монархія втратила цілісність і розділиласяна півтора десятка земель і князівств. Закінчилася й епоха переможних походів до Половецького степу. Скориставшись міжкнязівськими чварами, що розгорілись на Русі по смерті Мономаха, половецькі хани перехоплюють ініціативу, і вже ніколи Русь не здобуде таких славних перемог над ними, як тоді, коли на чолі полків стояв цей великий воїн і діяч Київської Русі.

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 21

Безкоштовна робота

Закрити

Володимир Мономах - великий князь Київський

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.