Володимир Мономах - великий князь Київський

Як володар Руської землі, Всеволод посадив на своє колишнє місце чернігівського князя свого сина Володимира Мономаха. При цьому він зневажив права свого племінника, того самого Олега тмутараканського, котрий був сином старшого брата Всеволода — недавно померлого Святослава. Але поки Всеволод був усевладним київським великим князем, Олег помовчував і мирно (до часу) сидів у забутій богом Тмутаракані. А Володимир просидів у Чернігові більше 15 років. Життя його тих часів мало відоме. З "Повчання дітям" довідуємося, що він, певно за дорученням батька, дві зими ходив приборкувати князя в'ятицького союзу племен Ходоту, який, слід гадати, не бажав визнавати владу Києва. Майже щороку доводилося йому відбивати набіги половців. На якийсь час за наказом батька він навіть перейшов княжити до Переяслава, щоб бути ближче до Половецького степу. Але Чернігів залишив за собою.

Втім зберігся, здається, матеріальний свідок Володимирового князювання в Чернігові. 1821 р. поблизу того міста на березі згаданої в Київському літописі XII ст. річки Боловос (нині Білоус) було знайдено масивне, майже двохсотграмове кружало, виготовлене із щирого золота, на якому чудово виконані зображення й написи з обох боків. Це так звана чернігівська гривна, що не має аналогів ні в давньоруській, ні у світовій ювелірній справі. Історичне значення цього раритету незмірно зросте, якщо взяти до уваги, що здавна вчені вважають його особистою річчю самого Володимира Мономаха, його амулетом.

На лицевому боці товстого й широкого (діаметр його понад 7 см) кружала викарбувано зображення архангела Михаїла з великими крилами, оточене написом релігійного змісту, виконаним грецькою мовою, а на зворотньому — жіночий торс із двома зміїними тулубами замість рук, навколо якого напис уже давньоруською мовою: "Господи, допоможи рабу своєму Василію. Амінь". Це — змійовик, амулет-оберег, який за середньовіччя багато людей носило на грудях, забобонне вірячи, що він захистить їх від ворога, лихого ока, тяжкої хвороби. Подібні змійовики не раз знаходили вчені. Але всі вони виготовлені з міді або й заліза. Лише цей один — із високоякісного золота. Особливості техніки виконання й абриси літер написів дали підстави ученим встановити, що золотий амулет зроблено в другій половині XIст. — тобто тоді, коли у Чернігові княжив Мономах.

Змійовик з ім'ям того Василія не лише відзначається високим рівнем виконання. Величезна сама вартість його металу, за який можна було, певно, придбати кілька сіл, а то й невелике місто з усіма його мешканцями, валами, баштами, церквами, ринковою площею, будинками городян. Мовлене наводить на думку, що ця неймовірно коштовна річ мала належати комусь із давньоруських князів, одному з найбільш багатих серед них. Бо пересічному князеві не так-то легко було стягтися на річ, що становила відчутну частку його річного прибутку.

Викарбуване на змійовику ім'я "Василій" дозволило з чималою часткою впевненості припустити, що він належав Володимиру Мономаху: таким було його християнське ім'я. Як і всі руські князі того часу, він мав два імені: слов'янське Володимир і християнське Василій.

Як писав академік Б. О. Рибаков, "у середньовічній Русі, як і всюди в ту пору, князівське полювання було й улюбленою розвагою, й доброю школою мужності... Іноді "лови" перетворювались на небезпечний поєдинок з могутнім звіром". То були величезні дикі кабани-сікачі й особливо велетні-тури, що важили більше тонни й, немов бавлячись, піднімали на роги коня з вершником. Турів винищили кілька століть тому, про них довідуємось хіба що із середньовічних хронік та оповідей давніх мандрівників.

Мономах пишався своїми мисливськими звершеннями, мабуть, не менше, ніж воїнськими подвигами. Інакше навряд чи схотів би він намалювати в кінці життя в своєму "Повчанні дітям" яскраву й динамічну картину ловів, у яких брав активну участь: "Ось що в Чернігові я робив: коней диких власними руками в'язав у пущах... Два тури піднімали мене на роги разом з конем. Олень одного разу мене колов, а з двох лосів один мене ногами топтав, другий рогами бив. Вепр із стегна меч зірвав. Ведмідь вкусив мене за коліно, а лютий звір (певно, рись. — Авт.) скочив мені на стегна і коня разом зі мною повалив". У читача може створитися враження, ніби князь тільки й робив, що страждав од диких звірів. Насправді він скромно промовчує про свої мисливські здобутки, наголошуючи на ранах і збитках, заподіяних йому дичиною. Самокритичність, скромність, тверезе ставлення до самого себе й оточуючого світу — ці якості притаманні "Повчанню", а значить, і його авторові, князеві Володимиру Всеволодичу Мономаху.

Скоріш всього, саме там, у непролазних чернігівських пущах, у дні поєдинків з диким звіром Мономах і загубив свою золоту гривню. Коли авторові цих рядків пощастило взяти в руки змійовик-оберег (він зберігається в Російському музеї в Петербургу), то неважко було помітити, що в нижній частині зображення Михаїла є тріщина. Можливо, тур збив князя на землю разом з конем, ланцюжок, на якому висів амулет, розірвався, і страшний звір утоптав його в землю?! Звичайно, це припущення — здається, не гірше від інших, які можуть бути висловлені з цього приводу.

Певна річ, князь з насолодою полював у ті нечасті години, які залишались у нього від виконання державних справ і воєнних походів. Адже в історію він увійшов не як видатний мисливець свого часу, а як великий полководець і хоробрий лицар, що на чолі руських полків розтрощив і відігнав від південних і східних земель Давньоруської держави найлютіших її ворогів — жорстоких і захланних половецьких ханів.

Ми, мабуть, так ніколи й не дізнаємось, яким був на вигляд наш герой. В. М. Татищев умістив у своїй "Історії Російській" портрет Мономаха, та чи не є він апокрифічним, як більшість подібних описів людей у цього історика? Візьмемо до уваги, що давньоруським літописцям взагалі не був властивий жанр словесного портрета: жодного такого мовного зображення не знайти в жодному давньоруському літописі. І все ж таки наведемо той сумнівний портрет, виконаний В. М. Татищевим: "Він був гарний обличчям, очі в нього були великі, волосся рудувате й кучеряве, лоб високий, борода широка. На зріст він був не дуже високий, але міцний тілом і дуже сильний" .

Лише після смерті батька Мономах висувається в перший ряд дійових осіб давньоруської історичної сцени. Ні, він не став київським великим князем, хоча мав усі можливості так вчинити. Адже він пройшов добру науку в домі свого батька. Пройшов, та не прийняв її.

Високовчений і, по-сучасному кажучи, інтелігентний Всеволод Ярославич поводився на княжому престолі анітрохи не краще від своїх грубуватих братів, Ізяслава й Святослава. Будучи в порівнянні з батьком Ярославом слабеньким правителем, він намагався утримати стан політичної стабільності в Давньоруській державі за допомогою розпалювання незгод поміж тими князями, що загрожували його владі. Всеволод постійно провадив на Русі хитру, двозначну й підступну політику, підбурюючи своїх васалів то проти Олега чернігівського, то проти старшого серед його племінників Святополка Ізяславича, то проти сиріт-ізгоїв Ростиславичів, загнавши їх на захід руської ойкумени. Найгірше ж для Володимира було те, що всі ці непривабливі справи чинилися його руками. І його мечем. Мабуть, вже у ту пору Володимир зарікся піднімати меч проти руських князів, своїх родичів. Адже всі вони належали, як писав літописець, до "Володимирова племени".

1093 року, прохворівши кілька місяців, помер великий князь Всеволод. Володимир був тоді біля батька, отож міг досить легко посісти його князівське місце. Однак він не вчинив так, а добровільно поступився престолом на користь свого брата в перших Святополка Ізяславича, на той час князя Турова (на півночі тодішньої Київської землі). Суспільство не зрозуміло його. Навіть прихильна до Володимира "Повість минулих літ" пояснює таке дивне рішення князя небажанням починати нові усобиці. Щоправда, Нестор глухо згадав і про поважання Володимиром принципів престолонаслідування на Русі: адже Святополк тоді був старшим у роді.

Більшість істориків з недовір'ям поставилась до подібних пояснень джерела. Вони гадають: так сталося лише через те, що, мовляв, Володимир був занадто слабким, щоб утриматися в Києві. Важко сказати, скільки ратників тоді було під рукою у Мономаха.

Зате ми знаємо інше: все своє довге життя князь за всяку ціну уникав збройних конфліктів з руськими князями. Отож є всі підстави повірити в його повагу до "лествичного" принципу заміщення князівських престолів у Руській землі.

А далі Володимир зробив ще дивніший — з погляду звичайної логіки й братів по феодальному класові — крок: зрікся Чернігова на користь іншого старшого в роді кузена, брутального й жадібного Олега Святославича, Тмутараканського, й власною волею поїхав з дружиною, англійською принцесою Гітою, й дітьми до заповіданого йому батьком Переяслава.

Емоційно-схвильовано згадував через багато років по тому в своєму "Повчанні" Володимир Всеволодич виїзд князівського поїзда з обложеного військом Олега й приведеними тим половцями Чернігова 1094 p.: "Вийшли ми в Борисів день (24 липня. — Авт.) з Чернігова й їхали крізь полки половецькі, було нас близько ста чоловік, рахуючи жінок і дітей. І половці облизувались на нас, мов вовки, стоячи біля перевозу й на горах (горбах. — Авт.), та Господь і святий Борис не видали мене їм на поживу, неушкодженими дійшли ми до Переяслава". А Нестор у "Повісті минулих літ" робить картину ще сумнішою: "Половці ж почали воювати біля Чернігова, тому що Олег не забороняв їм, бо сам наказав їм воювати. Це вже третій раз він навів поганих (половців. —Авт.) на землю Руську".

Ось так воно було тоді. Один брат у перших, Володимир, усе життя боронив Русь від страшних половецьких ханів, а другий — Олег, запрошував ворогів грабувати разом з ним ту Русь.

Найвидатніший політичний і державний діяч тогочасної Русі, досвідчений полководець, гроза половців, Мономах на двадцять довгих літ виявився зачиненим у Переяславі, мало не з усіх боків оточеному кочівниками. Не раз і не два половецькі хани перерізали шляхи, що вели до Києва, перешкоджаючи постачанню міста-фор-теці (годуватися з праці місцевих селян не можна було, тому що половці, мов вовки, хапали в полі землеробів і скотарів). У "Повчанні" Мономах з гіркотою пригадував: "І сидів я у Переяславі три літа і три зими з дружиною (військовою. — Авт.) своєю, і багато біди натерпілись ми від війни і голоду" Та не варто думати, що у Переяславі Володимир займав пасивну оборону. Він майже щороку ходив проти половецьких ханів і завжди перемагав їх.

Великою була роль Мономаха і в політичному житті Давньоруської держави. На великокнязівському престолі Святополк Ізяславич виявився слабким і нещирим правителем, ще більшим інтриганом, ніж батько Володимира Всеволод. Але, на відміну від останнього, який політичними маневрами досягав-таки спокою, викрутаси Святополка тільки підливали олії у ватру, все сильніше роздмухуючи пожежі міжусобних князівських війн. Найбільше "відзначався" у тих війнах Олег Святославич чернігівський, зрадник загальноруських інтересів, якому у давньоруській історії належить сумнівний пріоритет наведення половецьких ханів як союзників на рідну землю.

Читаємо в "Повчанні": "До Стародуба ходили на Олега (Святославича. — Авт.), тому що перекинувся він до половців". На Русі слушно вважали Олега Каїном: як і біблійний персонаж, чернігівський князь убивав своїх братів. 1096 р. у битві з ним поблизу міста Мурома на Оці загинув улюблений син Володимира Ізяслав. Убитий горем Мономах виявив нечувані доти на Русі благородство й людяність. Він не став мститися нелюдові Олегу. Князь звелів своєму старшому синові Мстиславу запропонувати вбивці свого сина мир, аби тільки той відступився від загарбаних ним Володимирових міст Суздаля й Мурома.

Остаточно знахабнілий Олег, що в силу своєї глибокої аморальності й дурного розуму не зміг зрозуміти істинних мотивів вчинку Мономаха, з погордою відкинув його пропозицію, поліз війною на Мстислава й був упень розгромлений цим умілим і хоробрим воєначальником в урочищі Кулачка, після чого ганебно втік за межі Русі. І ось тут Володимир досягає, здавалося б, неможливого для середньовічної — та хіба лише для середньовічної? — людини злету душі: він пропонує вбивці свого сина повернутися на Русь, прощає його (!), обіцяє повернути князівство, що належало Олегові за правом народження, і навіть втішає (!) жорстокого злочинця! До наших днів дійшов сповнений дивовижного гуманізму й благородства лист Мономаха до Олега. Як зауважив академік Д. С. Лихачов, той "лист Мономаха вражає. Я не знаю в світовій історії нічого схожого".

Такими вони й увійшли у вітчизняну історію: благородний "страдник" за Руську землю, переможець половецьких ханів Мономах і користолюбивий, нерозбірливий у засобах вбивця своїх братів Олег, що запрошував половців на Русь, аби їхніми руками розправлятися з конкурентами. "Слово про Ігорів похід" яскраво характеризує діяльність названого ним із вбивчою іронією "Гориславичем" (бо сіє всюди горе) Олега:

Отоді за Олега Гориславовича

Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Даждьбогові ,

В княжих чварах віку позбавлялися.

Отоді в землі Руській

Нетак ратаї гукали-покликали,

Як ворони крякали-кричали,

За трупи перекір маючи,

Чорні галки одна одну кликали,

На поживу вилітаючи в поле...

(Переклад Максима Рильського).

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 21

Безкоштовна робота

Закрити

Володимир Мономах - великий князь Київський

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.