Володимир Мономах - великий князь Київський

Володимир Мономах - великий князь Київський

На початку літа 1043 р. спалахнула війна між Візантією й Руссю — остання війна між цими двома великими державами середньовіччя взагалі. Не раз цитований нами літопис Нестора, "Повість минулих літ", під тим роком емоційно розповідає: "Послав Ярослав сина свого Володимира на греків і дав йому воїнів багато, а воєводство доручив Вишаті, батькові Яня . І пішов Володимир в ладдях і дійшов до Дунаю, й попрямував до Царгорода. І здійнялася буря сильна, і розбила кораблі руські, й князівський корабель розбило вітром, і взяв князя до себе на корабель Іван Творимирич, воєвода Ярославів. Інші ж воїни Володимирові, числом до 6 тисяч, були викинуті на берег...". Однак візантійські джерела інакше — й, гадаю, реальніше, — висвітлюють події тієї кривавої й блискавичної війни.

У червні 1043 р. руський флот на чолі з одним із синів Ярослава з'явився біля Константинополя. Безпосереднім приводом до війни стали вбивство знатного киянина у візантійській столиці та розграбування візантійцями руського монастиря на Афоні. Як гадають історики, причиною конфлікту, що назрівав уже кілька років, була зміна політики імперії щодо Київської Русі, зокрема обмеження привілеїв руських дипломатів і купців у Візантії. Імператор Константин IXМономах силкувався зав'язати переговори з Володимиром Ярославичем, обіцяючи відшкодувати збитки й закликаючи "не порушувати здавна утвердженого миру". Та Володимир був невблаганним. Але у морській битві поблизу Візантійського узбережжя руські ладді зазнали поразки. І не сильний вітер був тому причиною, як прагне переконати нас Нестор. Візантійські судна палили руські ладді-однодеревки страшним "грецьким вогнем" і топили їх. А вже потім вітер, що розгулявся під час битви, викинув частину вцілілих суден на прибережні скелі. Тих руських ратників, що змогли врятуватися, на березі зустрічало візантійське військо. Частина руських кораблів, що схоронилася від "грецького вогню", відступила, але не втратила бойової міці: надіслані навздогін візантійські судна були оточені ними в одній з бухт і зазнали важких втрат.

І все ж таки значна частина руських людей загинула, і їхнім екіпажам на чолі з воєводою Вишатою довелось повертатися додому суходолом. Як свідчить Не-стор, "коли вони (Володимирові воїни. — Авт.) захотіли були піти на Русь, ніхто не пішов з ними. І мовив Вишата: "Я піду з ними". І зійшов з корабля до них і сказав: "Якщо залишусь живий, то з ними, якщо загину, то з дружиною" . Та поблизу болгарського міста Варни нечисленна рать Вишати була перейнята сильним військом візантійського полководця Кікавмена. 800 руських воїнів разом з Вишатою потрапили до полону.

Візантія здобула, здавалося, повну перемогу над Руссю. Та ця перемога виявилася Пірровою. Ображений Ярослав Мудрий розгорнув активну дипломатичну діяльність у Західній Європі, зав'язавши союзницькі стосунки з Германією, Францією та Англією. Візантії загрожувала, отже, коаліція Київської держави з найсильнішими європейськими монархіями. Водночас Ярослав нацькував незліченні орди печенігів на дунайські землі Візантії, й вони страшенно спустошили їх. Так перемога Константина IX Мономаха обернулась для нього поразкою, і він сам почав шукати миру з Руссю — під загрозою війни вже не з нею однією, а з гуртом найсильніших європейських держав.

Тому незабаром після війни 1043 р. за ініціативою грецької сторони розпочалися перетрактації. Взагалі-то і Візантія і Русь бажали миру. Все ж таки імперії довелося піти на більші поступки. Через три роки Вишату й інших полонених відпустили на Русь, а заподіяні руському монастиреві на Афоні збитки були відшкодовані. Головне ж — щоб задобрити гордого великого князя київського, візантійський імператор видав свою доньку за улюбленого сина Ярослава Всеволода, що, подібно до батька, кохався у книжках і, за свідоцтвом його сина, "сидячи вдома, знав п'ять іноземних мов". Здається, дочку Константина IX Мономаха звали Марією . Від цього шлюбу й з'явився на світ герой нашого нарису Володимир. Під 1053 р. "Повість минулих літ" коротко і з гордістю повідомила: "У Всеволода народився син від дочки царської, грекині, й назвав його батько Володимиром" . Сталося це, найімовірніше, в Києві, бо Ярослав тримав біля себе улюбленця-сина. А дружні русько-візантійські відносини були відновлені.

Отже, вперше в давньоруській історії майбутній київський князь народився від візантійської принцеси (як відомо, Володимир Святославич також був одружений з грецькою царівною, але від неї в нього була лише дочка). Імператорське походження дуже прийшлося до смаку київським і взагалі давньоруським книжникам. У творах вітчизняного красного письменства XIII—XVIIст. знаходимо чимало легенд, героєм яких виступає Володимир, котрого давньоруські книжники воліють називати за родовим ім'ям його матері Мономахом. Існують і матеріальні свідоцтва на цей предмет.

Серед найкоштовніших і найбільш рідкісних експонатів Оружейної палати московського Кремля одне з головних місць посідає уславлена у віках "шапка Мономаха". Півкулястий золотий її верх оздоблений тонким золотим же мереживом, перлами та великими дорогоцінними каменями. Опушка виготовлена з хутра рідкісного сибірського чорного соболя. Мало хто з відвідувачів того чудового музею знає, що перед ним — державна корона, якою з кінця XVст. вінчали на царство спочатку великих князів московських, а потім і всіх російських царів, аж до останнього, Миколи II. Старовинні гравюри свідчать, що "шапку Мономаха" надягали Іван IVГрозний та Борис Годунов.

Однак київський великий князь Володимир Всеволодич Мономах, що сидів на престолі з 1113 по 1125 p., ніколи не надягав тієї шапки. Вченими доведено, що вона була виготовлена через багато десятиліть по його смерті, аж у кінці XIII — на початку XIVст. середньоазіатськими ювелірами. А вже давня традиція — народна, усна, й вчена, книжна, — пов'язала її з ім'ям знаменитого київського князя. Бо Володимир був славою та гордістю руського народу й за життя і після кончини. "Слово про Ігорів похід", чудова пам'ятка давньоруської літератури кінця 80-х років XII ст., Щиро жалкує, що "не можна .ж було прикути того старого Володимира до гір київських", отоді на Русі збереглося б єднання.

А прекрасний витвір давньоруського письменства XIIIст. "Слово про загибель Руської землі" з гордістю згадує про Володимира Мономаха, "яким половці лякали своїх дітей у колисці, а Литва з болота на світ не визирала, а угри зміцнювали свої кам'яні міста залізними ворітьми, щоб на них великий Володимир не наїхав".

У пам'ятці північноруської літератури XVст. "Казання про князів Владимирських" йдеться про те, коли і чому великі російські князі почали вінчатися на царство "святими бармами і царським вінцем". Там розповідається, як Володимир Всеволодич начебто з успіхом повоював землі Візантії. Щоб задобрити його, грецький імператор Константин Мономах зняв зі своєї голови царський вінець та інші знаки влади й послав переможцеві. "Із тієї пори, — підсумовує свою розповідь автор "Казання", — князь великий Володимир Всеволодич нарікся Мономахом... Відтоді й донині тим царським вінцем вінчаються (на царство.— Авт.) великі князі владимирські, його ж прислав грецький цар Константин Мономах, коли ставляться на велике княжіння Російське"6. Зрозуміло, що в цій дещо наївній легенді переплутано двох Володимирів — Ярославича і його племінника Всеволодича. Слід гадати, що саме в XVст. остаточно оформилася легенда про "шапку Мономаха" і тоді її припасували до своєрідної золотої корони роботи східних майстрів. А ми повернемося до життєпису нашого героя.

Володимирові ледве минув рік, коли його батькові довелося забиратися з Києва. 1054 року помер Ярослав Мудрий, і Київська Русь фактично виявилась розділеною між трьома його синами. Згідно із заповітом (вписаним до "Повісті минулих літ"), Ярослав повелів: "Доручаю замістити мене на столі (престолі. — Авт.) моєму в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухались мене, хай він замінить вам мене. А Святославу даю Чернігів, а Всеволоду Переяслав"7. Покірний волі батька й шануючи звичай розподілу княжих престолів між братами згідно з їх старшинством, Всеволод перебрався із безпечного Києва до висунутого в страшний, наповнений безжальними кочовиками південноруський степ Переяслава. У цьому невеликому, перетвореному на міцну фортецю місті й спливли дитячі роки Володимира.

У південних степах тоді якраз проходила зміна ворогів Русі. Половецькі незліченні орди відтиснули печенігів до Чорного моря, ті відійшли до Дунаю. Частина печенізьких племен (торки, берендеї, узи тощо) зуміла втриматися в степу, перейшовши служити київським князям, їх служба стала в пригоді Русі, на яку сунув з півдня й сходу новий, нечуваний раніше ворог, набагато сильніший від печенігів, — орди половецьких ханів. Найпівденніше давньоруське князівство, Переяславське, було змушене прийняти на себе удар могутнього ворога. В юнацькі роки Володимирові довелося сісти на бойового коня й помірятися силою з половецькими витязями.

Уже перший відомий з літописів похід половецьких ханів на Русь був спрямований проти Переяславського князівства. Назустріч ворогові вийшли старші брати — Ярославичі з бойовими дружинами й народним ополченням — і зазнали поразки від хана Шаруканя на річці Альті. Літопис розповідає про це коротко й сухувато. Певно, Несторові та його колегам було неприємно згадувати прикру невдачу руських ратей. В одній з давньоруських билин схвильовано-емоційно описується сильне враження суспільства від "тьмочисленних" (незліченних) ворогів:

Да числа-сметы нет!

А закрыло луну до солнышка красного,

А не видно ведь злата-светла месяца,

А от того же от духу да татарского ,

От того же от пару лошадиного…

Ко святой Руси Шарк-великан

Широку дорожку прокладывает,

Жгучим огнем уравнивает,

Людом христианским речки-озера запруживает.

Свого часу висловлювалося припущення, ніби 15-річний Володимир брав участь у першій битві Русі з половцями 1068 р. Може бути. Адже із створеного ним самим на схилі літ опису свого життя відомо, що з 12—13 років княжич виконував доручення батька. Таке раннє змужніння було незвичним навіть для XI ст., коли юнак князівського походження міг одружитися в 15—16 років і навіть — посісти престол. З юних літ Володимир став мечем у руках свого вайлуватого батька. Всеволод страшенно не любив воювати і взагалі ходити у походи, віддаючи перевагу читанню книжок і бесідам з освіченими людьми у своїх затишних покоях. Тому, коли син трохи підріс, батько залюбки посилав його замість себе всюди, куди тільки міг.

Для кращої характеристики Володимира Мономаха нам ще не раз доведеться звертатися до головного літературного твору його життя — "Повчання дітям", що малює його як видатного державного діяча, письменника і філософа Київської Русі початку XIIст. Тут же наведемо кілька рядків з його життєпису: "А тепер повідаю вам, діти мої, про труд свій, що ніс я, в роз'їздах і на ловах з 13 років. Спочатку до Ростова (у Суздальській землі. —Авт.) ходив через землю в'ятичів; послав мене туди батько, а сам він ходив до Курська. І ще другого разу ходив я до Смоленська...".

Певно, часом моторошно бувало ще малому, по суті, 13-річному хлопчикові, коли він їхав попереду нечисленної дружини на баскому коні через дрімучі ліси межиріччя Оки й Волги, де, як розповідали співці билин його часу, на деревах ховався Соловей-розбійник, у пущах бовваніли моторошні на вигляд язичницькі "болвани", а на переїзжих чатували загони непокірних Києву в'ятичів. Так проходили дитячі й юнацькі роки княжича, так він учився нелегкій науці воювати. І перемагати ворогів.

Володимирові Мономаху виповнилося вже 25 років, коли сталася подія, що круто повернула не лише життя Руської землі— його життя також. У жовтні 1078 року сталася кривава битва між руськими князями, що набула гучного розголосу в середньовічному світі. В урочищі Нежатина Нива недалеко від Чернігова Ізяслав і Всеволод Ярославичі дали бій тмутараканському князеві Олегові Святославичу, що намагався порушити спокій у Руській землі й вимагав для себе престолу в Чернігові. У запеклій битві Олег зазнав нищівної поразки, його люди побігли з ратного поля. Сам той князь повернувся до Тмутаракані. А в Давньоруській державі настали великі зміни, оскільки один з переможців князь Ізяслав Ярославич наклав головою вже при закінченні тієї битви, і на його місце в Києві сів молодший брат Всеволод (середульшого Святослава чернігівського вже не було серед живих, він помер за рік до Нежатиної битви).

Коли мінявся великий князь у Києві, починався коловорот серед членів княжого роду. Згідно із законами тогочасного престолонаслідування, так званого "лествичного восхождения", князі переміщувалися з нижчого щабля династичної драбини на вищий, з одного князівства на інше, за так званим горизонтальним принципом: старшого брата змінював наступний за віком, а того, в свою чергу, ще молодший. Коли вичерпувалися представники старшого покоління, наставала черга їхніх синів. При цьому син старшого брата мав переважні права престолонаслідування перед сином брата молодшого. Будемо пам'ятати про це, тому що нашому героєві в майбутньому доведеться на собі випробувати дію того династичного порядку.

Характеристика роботи

Реферат

Кількість сторінок: 21

Безкоштовна робота

Закрити

Володимир Мономах - великий князь Київський

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.