Аналіз колоніальної політики Франції після Другої світової війни

Характеристика роботи

Диплом

Кількість сторінок: 92

Платна робота

Ціна: 350.00грн.

Замовити роботу

Зміст

Вступ. 3

І. Вплив другої світової війни на колоніальні володіння франції. 8

1.1. Участь Франції і її колоній у Другій світовій війні. 8

1.2 Політика Французького уряду щодо колоніальних володінь до приходу Шарль де Голля. Рух опору. 17

II. Становище колоніальних володінь в кінці 40-х p.p. на початку 50-х p.p. 33

2.1. Причини, перебіг та наслідки франко-алжирської війни. 33

2.2. Входження французьких колоніальних володінь у Співдружність Французької Республіки. 51

III. Особливості колоніальної політики Французької республіки в 60-х роках XX ст. "Рік Африки". 60

3.1. Політичний курс розвитку французьких колоній Шарль де Голля. 60

3.2. Деколонізація Французької Африки. „Рік Африки". 80

Висновок. 89

Список використаних джерел. 91

Вступ

Поняття колонізації (або колоніалізму) можна формулювати в залежності від загального замислу вишукування і його мети, з різних позицій - широкої і вузької.

Відповідно до широкого трактування, за початок колоніалізму береться час появи нових колоній на Землі, які відомі з найдавніших часів - задовго до Християнської ери, а саме виникнення пов'язують з появою держави як форми організації суспільства. З самого зародження держава відчувала потребу у зовнішній експансії, у завоюванні і підкоренні чужих країн, народів територій. і в ті далекі часи в різних куточках світу з'являлися колоніальні імперії, які існували сторіччями, але обов'язково розпадалися і зникали, щоб у кінцевому результаті звільнити місце для більш „освіченому", хоча і не менш звірячому колоніальному явищу - європейської колонізації, до якої пізніше приєдналися американський та японський колоніалізм.

Що стосується вузького трактування, яке вводиться у дослідження для визначення його історичних і концептуальних рамок, становлення колоніалізму як особистої системи міжнародних відносин ми відносимо до більш пізнього періоду, ніж виникнення перших колоній, - до капіталістичної епохи у розвитку людства, коли всюди на всіх континентах великі території стали об'єктом безутримної експансії. В попередні епохи колонії і колоніальні імперії не перетворилися і не могли перетворитися в особисту, взаємопов'язану, хоча і проти річну світову систему, колоніалізм не прийняв тоді всеохоплюючого масштабу, не прийшов ще до своєї кінцевої форми -єдиній колоніальній системі імперіалізму. Тепер же в світі виникли принципово нові умови, колоніалізм всією своєю сутністю, протиріччям. судьбою опинився пов'язаним з капіталізмом, який стверджувався як новий світовий суспільний порядок, як домінуючий фактор суспільного процесу. [23, 40]

У встановленні і розширенні колоніалізму у вузькому значенні цього поняття ініціаторами були насамперед морські держави Західної Європи. По зрозумілим причинам колоніалізм розбухав не в межах самої Європи, орієнтований на формування національних держав, завоювання і перетворення яких у володіннях колоніального і напівколоніального типу представлялось справою достатньо важкою и ризикованою. Колоніальні авантюри європейців направлялися в сторону заморських країн і територій, хоча і там це не походило на легку воєнну прогулянку. Тим не менше стародавні, неєвропейські цивілізації і держави опинилися не в змозі устояти перед динамічним і агресивним європейським колоніальним натиском, не говорячи вже про те, що багато із заморських територій були слабкими утвореннями, які знаходились на низьких сходинах суспільного прогресу і нездатними організувати опору чужинцям.

Дана робота присвячена, по-перше, не стародавнім колоніальним завоюванням і імперіям, а європейському, світовому колоніальному тайфуну, який лютував над світом на протязі чотирьох з половиною сторіч, починаючи з XVIст. і особливо з другої половини XVIII ст., і по-друге, закінченню цього лиха, початок якого приходиться на середину XX ст., що ознаменував нову еру - деколонізації і незалежності народів колоній.

Таким чином, історія світу, що розвивається, який ми тепер найчастіше називаємо Півднем, поділяється на два етапи - Колонізацію, включаючи підпорядкування залежних і напівколоніальних країн, які формально мали статус самостійних, і Деколонізацію. Як і в давні часи, колоніальні імперії закономірно зникали з тією тільки фундаментальною різницею, що тепер на етапі деколонізації, на їх місці виникли незалежні держави, які увійшли в світове співтовариство народів в своїй новій іпостасі. Треба, однак, уточнити що в значній мірі незалежний Південь є поки що не чим іншим, як здоровенним резервуаром не придатним для сотень мільйонів його жителів, життєвим умовам, які накопичились за сторіччя колоніалізму. [34, 52]

Розглядаючи питання політики Франції, щодо своїх колоніальних володінь потрібно зазначити, що ця тема є досить актуальною.

Актуальною є тому, що показує період національної визвольної боротьби Французьких колоній, їх становлення, як самостійних держав, Актуальність теми визначається також і в тому, що порівняно з іншими колоніальними країнами світу Французькі колонії набагато пізніше отримали свою незалежність. Також це питання є проблематичне, оскільки є мало дослідженим. Подібні процеси відбувались в інших колоніальних володіннях Великобританії, Португалії, Бельгії та інших, проте мали схожий характер. Процес становлення Французьких колоніальних володінь складний і різноманітний. Вивчаючи питання колоніальної політики Франції не можемо не зупинитися на хронологічних і географічних межах.

Хронологічні межі приблизно припадають на 40-60 роки XX ст., тобто з початком Другої світової війни, та закінчуючи періодом становлення самостійних держав. Хоча зважаючи на те, що процес колонізації розпочався значно раніше хронологічні межі можуть не обмежуватись лише 40-60 роками. Щодо географічних меж, то вони припадають на територію так званої „Чорної Африки" та Індокитаю, проте слід зауважити, що географічні межі включають і територію Північної і Західної Африки. Також сюди можна включити і територію Франції, оскільки безпосередня політика, щодо колоніальних володінь проводилась Французькими політичними діячами.

У Франції, як і багатьох інших країнах, найновіша історія вивчається не стільки істориками, скільки спеціалістами в галузі так названих „політичних" наук: соціологами, юристами, економістами. Серйозний вплив на розвиток історіографії найновішого часу мають публіцистичні роботи політичних діячів і журналістів.

Головним дослідницьким і організаційним центром в галузі найновішої історії є заснований в 1945 році Національний фонд (інститут) політичних наук. Вклад його керівництва поряд з великими вченими входять директори провідних банків і видні державні чиновники. Спеціалісти, що групуються навколо інституту, займаються головним чином вивченням парламентської і партійно-політичної системи післявоєнної Франції. В їх працях докладно розглянуті питання виборчої географії, впливу різноманітних партій, їх зв'язки з соціальними класами. Історії Четвертої і П'ятої Республік присвячені книги найбільш відомих спеціалістів інституту: академіка А.Зігфріда, професора М.Дюверже, професора Ф.Гогель, відомого журналіста Ж.Фове. Більшість цих авторів розглядають історію післявоєнної Франції, як процес розвитку буржуазно-демократичних свобод. Вони різко критикують міністерську гру і інші слабкі сторони Четвертої Республіки, та часто не схвалюють систему особистої влади.

Широке розповсюдження отримали в останні роки теорії так названого „індустріального суспільства", що розвиваються, зокрема, в книгах видатного журналіста і соціолого Р.Арона. Р.Арон вважає, що „анархічний парламентаризм" Четвертої Республіки не відповідав потребам індустріального суспільства, тоді як режим П'ятої Республіки відкриває Франції „шлях до сучасної цивілізації".

Деякі політичні течії, що не знайшли достатнього відображення в історичній літературі, широко представлені публіцистиці. До них відноситься де голівська течія, ярким представником якої є один з прем'єр-міністрів Франції М.Дебре. Історія Четвертої Республіки після виходу де Голля у відставку в 1946 році постає в роботах цього напрямку як історія хаосу і безпорядку, які пов'язані з відсутністю твердої влади і ганебною боротьбою партій. Вважаючи, що голлізм з його ідеями „твердої влади" і „величі Франції"" втілює в собі кращі національні традиції, ці автори бачать в становленні П'ятої Республіки „єдиний шанс порятунку" для країни, що стоїть „на межі банкрутства і громадянської війни". [32, 342]

Різка критика політики генерала де Голля з права міститься в ультраколоніалістичній літературі, що утримала широке розповсюдження в кінці 50-х на початку 60-х років в зв'язку з розпадом французької колоніальної імперії.

Мета даної роботи скрупульозно та детально вивчити і проаналізувати політику Французької держави, щодо колоніальних володінь. На прикладі окремих держав дослідити період становлення колоніальних території та встановити які конфліктні ситуації виникали під час політичного втручання Франції.

Завдання дипломної роботи визначити особливі основні аспекти французької колоніальної політики, вияснити основні проблематичні питання щодо ведення політики, розкрити основний зміст політичних аспектів французьких діячів.

Закрити

Аналіз колоніальної політики Франції після Другої світової війни

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (067) 380–84–93, (097) 844–69–22 та (050) 297–73–76
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.