План

1. Історіографія – проблеми становлення

2. Конструктивна класифікація еволюція древніх артефактів         

1. Історіографія – проблеми становлення

Будь-яка наука - філософія, правознавство, кібернетика чи мікробіологія - має свою історію. Власну історію має й історич­на наука. Галузь знань, яка вивчає історію історичної науки, на­зивають історіографією. Сам термін має грецьке походження: власне історія - розповідь про минуле і графо - писати. В давні та середні віки істориків називали історіографами, тобто особа­ми, що описують історію. Панували посади історіографів при дворах фараонів, імператорів, королів, князів, царів, які мали доступ до владних архівів, викладали офіційну точку зору на історичні події. У XVIст. стали появлятися історіографи знат­них родів, династій, окремих сімей. З XVIII ст., коли історія остаточно утвердилася як наука, як система наукових знань, відбувся своєрідний її поділ.на історію людського суспільства та історію самої історичної науки. Згодом виокремились до­поміжні (спеціальні) історичні дисципліни: джерелознавство, дипломатика, палеографія, хронологія, сфрагістика і т. д. Історична наука стала інтегрованою системою знань, у якій одне з чільних місць посіла історіографія. Поняття «історіогра­фія» поступово набуло сучасного змісту і стало застосовуватись у трьох основних значеннях: а) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; б) як сукупність досліджень, наукової літе­ратури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; в) науковий аналіз повноти і достовірності. дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських універ­ситетів щодо викладання історіографії. У 1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историогра­фии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович. Зокрема, В. Іконникову належить ґрунтовна праця «Опыт русской историографии» у двох томах. У ній висвітлювався також розвиток знань про Україну, яку офіційно називали Південно-Західною Руссю. У вислідах В. Ан­тоновича аналізувалась історіографія литовської доби українсь­кої історії та української культури. І. Франко в 1904 р. опубліку­вав у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю про південноруську літературу, в т. ч. й історичну, а та­кож про усну творчість, народну пісню, окресливши самобутність української етноісторії. Д. Баталій у 1911 р. опублікував виклад своїх лекцій у Харківському університеті під назвою «Русская историография». У цих лекціях велика увага приділялась пра­цям з історії України. Власне з часів В. Антоновича, М. Гру-шевського, Д. Баталія, І. Франка, М. Драгоманова бере свій початок українська історіографія як галузь знань про історію української історичної думки або про сукупність праць з ук­раїнської історії. Сам термін «українська історіографія» одним з перших запровадив у науці професор Київського університету М. Василенко («малоруська історіографія»). І. Джеджора, М. Грушевський та О. Грушевський вживали поняття «ук­раїнська історіографія» для означення всієї наявної на той час літератури з історії України-Руси. У 1914 p. M. Грушевський оприлюднив дискурс про розвиток українських досліджень у XIX ст., яким відкривалось двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем». Він розглядав генезу української історичної думки як ідейне ядро розвитку ук­раїнознавства, а літературу козацької доби - як вихідний пункт української історіографії. Весь подальший розвиток історичних досліджень учений аналізував у контексті суспільно-політичної думки та громадсько-політичних рухів на підавстрійських та підросійських землях українців. У тому ж 1914 р. О. Грушев­ський виступив у часописі «Україна» зі статтею, в якій безпосе­редньо аналізував витоки нової української історіографії.

На розвиток досліджень з української історіографії позитив­ний вплив справила Українська революція 1917-1920 pp. В. Біднов видав у Катеринославі в 1920 р. брошуру «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)», якавідкривала нову сторінку в утвердженні поняття «українська історіографія».

Найбільш повне визначення української історіографії опрацював Д. Дорошенко, виклавши його в 1922-1925 pp. в «Огляді української історіографії». Під українською історіогра­фією він розумів історію розвитку «української історичної дум­ки». Як зазначав згодом О. Оглоблин, «Огляд...» Д. Дорошенка він поклав в основу курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті у 1920-х pp. У Харківському універси­теті лекції з української історіографії читав Д. Баталій і на їх базі підготував «Нарис української історіографії» (1923).

У1929 р. київський історик О. Гермайзе підсумував розвиток української історичної науки за період з 1919 p., і це була одна з останніх радянських наукових розвідок міжвоєнного періоду, в якій фігурувало поняття «українська історіографія». Воно про­довжувало застосовуватись лише у працях, що виходили у Львові (до 1939 р.) та в українській діаспорі. Тільки в часи хрущовської «відлиги» стараннями М. Марченка на короткий час термін «ук­раїнська історіографія» відновився, хоча й застосовувався з влас­тивим для радянської науки ідеологічним трактуванням.

Погоджуючись з думкою Л. Винара про те, що заслуга Д. Дорошенка полягає у розгляді української історіографії як окремої історичної дисципліни, у виявленні її залежності від польської і російської історіографій, в обґрунтуванні періоди­зації і державницької орієнтації української національної історіографії, вважаємо за можливе приєднатися до Дорошен-кового визначення історіографії, з якого концептуально ви­будовується і пропонований курс лекцій як системний виклад у хронологічній послідовності основних етапів зародження і розвитку української історичної науки.

Українська історіографія- спеціальна галузь істо­ричної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії Ук­раїни, але й світової історії.З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «україн­ська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань ли­ше з історії України, її окремих періодів або конкретних подійукраїнської історії. Не слід також ототожнювати поняття «ук­раїнська історіографія» та «історіографія в Україні», адже на теренах України у різні періоди історії працювали історики, наукові осередки, що представляли собою польську, російську, австрійську, угорську, німецьку, румунську, кримськотатар­ську та інші національні історіографії. Водночас українську історіографію розвивали і збагачували історики не лише мате­рикової України, а й ті, що емігрували в інші країни.

У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну,Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язані з історіографією України. Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).

У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. До­рошенко аналізував такі компоненти історіографії, як форму­вання загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так і за її межа­ми, видання і поширення історичних праць.

До зачинателів української історіографії як навчальної дис­ципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з най-обдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х pp. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу нау­кового синтезу всієї української історії.

У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або -розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «ук­раїнська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній сис­темі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу в 1959 р, навчального посібника під назвою «Українська історіо­графія» професора М. Марченка. Влада і партократія не могли простити вченому його твердження про те, що національні особ-

ливості країни, своєрідність історичного життя народу позна­чаються на її історіографії, що «українська історіографія своєрідна особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави».

Реанімація сталінізму в часи Брежнєва супроводжувалась посиленою атакою на будь-які вияви національної само­бутності України. З наукового вжитку знову вилучили термін «українська історіографія», його не було включено навіть до словника «Радянської енциклопедії історії України», а видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні досліджен­ня в УРСР» було заборонене. Українська радянська історіо­графія розглядалася як невід'ємна, хоча й периферійна, части­на радянської історичної науки. Книги, що присвячувались історіографії з історії УРСР, були віднесені до історіографії СРСР і, за оцінкою Л. Винара, не мали «нічого спільного зі справжньою українською історичною наукою», були служан­кою російсько-радянського режиму.

Водночас не слід перекреслювати історіографічні публікації 1960-1980-х pp. в УРСР, оскільки, попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони давали загальне, хоч і далеке від істини і об'єктивності, уявлення про тенденції суперечливого, часом спотвореного, розвитку історичних знань, висвітлювали діяльність конкретних істориків, наукових установ, зокрема інститутів історії, археології, суспільних наук АН УРСР, вузівських кафедр, інших осередків історичних досліджень.

Для утвердження наукового розуміння української історіо­графії важливе значення мали праці провідних істориків української діаспори. В умовах ідеологічного протистояння СРСР і західних держав, «холодної війни» вони зберігали і примножували національні традиції української історіографії, відстоювали самобутність і окремішність наукової схеми історії українського народу, опрацьованої М. Грушевським і модернізованої О. Оглоблиним, створили наукову школу ук­раїнської історіографії в діаспорі, Українське історичне това­риство, заснували часопис «Український історик».

Особливо плодотворно працює в царині теоретико-методо-логічних проблем української історіографії Любомир Винар. Розглядаючи історіографію як спеціальну історичну дисцип­ліну, що вивчає історію розвитку історичної науки, він водночас ув'язує її з історіософією, яка дає філософську інтерпретацію не тільки історичного, але й історіографічного процесу.

Відновлення суверенітету, а згодом державної незалежності України заклало надійні підвалини для відродження націо­нальних ознак української історіографії, для повернення істо­ричній науці в Україні її природних функцій, очищення від ідео­логічних догм і більшовицьких стереотипів, для соборності ук­раїнських істориків. У 90-х pp. XX ст., на початку нинішнього XXI ст. відбувся ряд наукових конференцій, вийшла в світ низ­ка досліджень, що дозволило значно просунутись уперед щодо розуміння і трактування поняття «українська історіографія», її витоків і основних етапів розвитку.

До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропет­ровського національного університету Ірини Колесник «Ук­раїнська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії1. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. Коцур та А. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України, а також у серії статей та монографії професора Володимира Потульницького.

Отже, сучасне розуміння української історіографії зводить­ся до її трактування як спеціальної галузі української історич­ної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історич­них установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.

Як галузь науки українська історіографія склалася на ру­бежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумо­вувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи по­дальшого нарощування історичних знань. З другого боку, сти­мулом розвитку української історіографії були ріст національної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Ук­раїнська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 pp.

Складання української історіографії як галузі науки стиму­лювалось також потребами її вивчення, становлення її як нав­чальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного україн­ського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжува­лись запровадженням до навчальних планів курсів історіо­графічної «проблематики. Стимулом до виокремлення україн­ської історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 p. M. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчаль­ної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебу­вав у 1920-х pp. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його ли­цемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було корот­кочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділе­но українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.

Таким чином, українська історіографія як спеціальна га­лузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історич­ної думки.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 13

Безкоштовна робота

Закрити

Історична інформатика 3

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (067) 380–84–93, (097) 844–69–22 та (050) 297–73–76
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.