Ботаніка 2
План
1. Будова пиляка та його розвиток
2. Характерні особливості грибних організмів, їх талому і клітин
3. Розмноження лишайників
4. Загальна характеристика відділу Зелені водорості
5. Характеристика, значення та основні представники Родини Губоцвіті
3. Розмноження лишайників
Лишайники розмножуються або спорами, які утворює мікобіонт статевим або безстатевим шляхом, або вегетативно – фрагментами слані.
Статеве розмноження. При статевому розмноженні на слані лишайників в результаті статевого процесу формуються статеві спороноси у вигляді плодових тіл.
Розвиток і дозрівання плодового тіла у лишайників - дуже повільний процес, який триває 4-10 років. Плодове тіло, що сформувалося, теж є багаторічним.
Безстатеві спороноси. Крім спор, що утворюються статевим шляхом, у лишайників відомі також безстатеві спороноси – конідії, пікноконідії і стілоспори, що формуються на поверхні конідієносців. При цьому конідії утворюються на конідієносцях, що розвиваються безпосередньо на поверхні слані, а пікноконідії і стілоспори в особливих вмістищах – пікнідіях.
Вегетативне розмноження.Якщо накипні лишайники, як правило, утворюють плодові тіла, то серед листових і кущових лишайників є немало представників, які розмножуються виключно вегетативним шляхом. У багатьох випадках вегетативне розмноження цих лишайників здійснюється просто шматочками слані, які відриваються вітром або відламуються в результаті дії тварин, людини та інших чинників зовнішнього середовища. Ці невеликі шматочки слані переносяться вітром на нові місця проживання.
4. Загальна характеристика відділу Зелені водорості
До синьо-зелених водоростей належать одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні нитчасті форми, що характеризуються низьким рівнем клітинної диференціації, синьо-зеленою пігментацією периферійного шару цитоплазми, сильним виділенням слизистих продуктів, утворенням чохлів, піхв, у які занурені клітини, відсутністю диференційованих органів розмноження, а також рухливих джгутикових стадій розвитку, утворенням у клітинах глікогену.
Основним елементом слані багатоклітинних форм є нитка. Ниткою називають комплекс клітин, вкритий слизуватою піхвою, а ряд клітин у піхві — трихомом. Трихоми бувають нерозгалужені й розгалужені. Є різні способи галуження трихом; найбільш поширене — несправжній.
Будова клітини. Найважливішою рисою синьо-зелених водоростей є відсутність у клітині оформлених ядра і хроматофорів, чітко виявлених мітохондрій. Протопласт у багатьох видів диференційований на два шари: периферійний забарвлений — кірковий шар, або хроматоплазму, і центральний — центральне тіло, або центроплазму. Хроматоплазма має дрібнозернисту гранулярну будову і містить фотосинтезуючі пігменти — хлорофіл в різних формах, каротин, ксантофіл, а також пігменти фікобілінового комплексу — синій фікоціан і червоний фікоеритрин. Залежно від співвідношення цих пігментів синьо-зелені водорості можуть мати синьо-зелений, оранжевий, оливково-зелений, жовто-зелений, фіалковий, рожевий або коричневий колір і ніколи не бувають зеленими.
За допомогою електронного мікроскопа виявлено складну, хоча відмінну в різних видів пластинчасту (ламелярну) будову гранул хроматоплазми.
Пластинки (ламели) гранул утворені подвійними мембранами і завжди розділені тонким шаром цитоплазми.
Систему ламел хроматоплазми називають парахроматофором. Місцями мембрани парахроматофора розширені в граноподібні утвори. В пластинках та їх розширенняхвиявлені упорядковані волокнисті й ситовидні структури, які, очевидно, є місцем локалізації фотосинтезуючих пігментів. Отже, пігменти в хроматоплазмі знаходяться не в розчинному дифузному стані, а зібрані на фотосинтезуючих пластинчастих утворах пара-хроматофора. У вищих форм (носток) структура гранул виражена більш чітко. Мембрани хроматофора синьо-зелених водоростей є виростами внутрішньої клітинної мембрани (в інших водоростей мембрани хлоропластів не зв’язані з клітинною мембраною).
У хроматоплазмі відкладаються деякі запасні поживні речовини — зерна білка ціанофіцину, іноді краплі олії, глікоген, кристали органічних і неорганічних речовин. Центроплазма безбарвна, містить ядерні (хроматинові) речовини — нуклеопротеїди у вигляді численних зерняток, паличок чи ніжної сітки. У ній виявлено також метахроматинові тільця, що складаються з фосфатів (без ДНК), ліпоїдів, білків, та ціанофіцинові гранули. Методом кольорового мікрохімічного аналізу в центроплазмі виявлені РНК і ДНК. Крохмалю в клітинах синьо-зелених водоростей не буває.
Центроплазма виконує функцію клітинного ядра, а хроматоплазма — функцію хроматофорів.
Клітинна оболонка пориста, переважно пектинова. Вона буває в одних випадках дуже тоненькою, а в інших — набухлою, товстою, ослизненою, дво-тришаровою, у вищих представників пронизана плазмодесмами. Крізь нори клітинної оболонки часто назовні виділяються слизуваті речовини, тому окремі клітини і нитки цих водоростей звичайно вкриті слизовими піхвами (чохлами). Товщина оболонки, кількість виділюваного слизу значною мірою залежать від умов існування. Піхви бувають тонкі й товсті, одно- і багатошарові; вони можуть обгортати один або кілька трихомів. Піхви являють собою трубчасті утвори різної консистенції (шкірясті, слизуваті). Деякі водорості в складі піхв містять целюлозу і геміцелюлозу. Іноді вони бувають інкрустовані вапняком, рідше — солями заліза. У піхвах деяких синьо-зелених водоростей виявлено переплетені мікрофібрили, занурені в аморфну слизову масу.
У деяких видів (осциляторія) клітинна оболонка має зовнішню клітинну мембрану, яка з’єднується з внутрішньою мембраною крізь пори оболонки. Отже, клітина синьо-зелених водоростей складається з різних спеціалізованих структурних елементів, містить серію паралельних мембран, які по-різному розташовані в протопласті — залежно від виду водорості, фізіологічного стану і стадії розвитку клітин. У клітинах цих водоростей типових вакуолей немає. Вони є тільки в клітинах волосків деяких представників. У багатьох видів є незвичайні газові вакуолі — псевдовакуолі. Їх утворення пов’язують з інтермолекулярним диханням, яке виникає через нестачу кисню. Газові вакуолі існують постійно або утворюються на певній стадії розвитку. Це циліндричні, зібрані в пакетики міхурці, розташовані між ламелами.
У деяких нитчастих представників серед вегетативних клітин бувають особливі клітини — гетероцисти, які утворюються з вегетативних клітин, трохи більші від них, безбарвні або жовто-зелені, з товстою оболонкою. Функція гетероцист ще не з’ясована. Очевидно, їм належить певна роль у розмноженні.
Розмноження. Розмножуються синьо-зелені водорості переважно вегетативно: одноклітинні форми — поділом клітин, а нитчасті — ділянками трихому, які називаються гормогоніями (від грецького «гормос» — нитка, «гонос» — народження). Гормогонії складаються з двох-трьох або більшої кількості клітин (до кількох сот). Вони утворюються на кінцях трихом і завдяки виділенню з клітин слизу вислизають з піхви і проростають у нові нитки. Якщо нитка не має слизової піхви, то вона просто розпадається на гормогонії. Деякі види (хамесифонові) розмножуються нестатево: ендо- і екзоспорами. Ендоспори утворюються внаслідок поділу вмісту материнських клітин і звільняються після руйнування їх оболонок. Екзоспори утворюються послідовним відокремленням по одній від верхнього кінця материнської клітини. У деяких нитчастих водоростей із вмісту вегетативних клітин утворюються спочиваючі спори. Вони вкриваються товстою оболонкою, в їх густій цитоплазмі нагромаджуються запасні поживні речовини у вигляді зерен ціанофіцину. Спочиваючі спори дуже стійкі. Вони є важливим пристосуванням водоростей до виживання в несприятливих умовах. Є відомості, що ці спори можуть зберігати життєздатність до 70 років. Багато видів синьо-зелених водоростей переносять вплив несприятливих умов без видимих морфологічних змін, завдяки добре виявленій фізіологічній стійкості, тобто певним внутрішнім особливостям живого вмісту клітин.