План

1. Досвід європейської соціальної психології та педагогіки

2. Причини порушень поведінки дітей

3. Принципи комплексного корекційно-розвивального впливу

Список використанних джерел

1. Досвід європейської соціальної психології та педагогіки

Досвід європейської соціальної психології базується на принципах соціологічної соціальної психології й/або психологічної соціології. Західноєвропейська парадигма розуміння визнає і підкреслює специфіку людини і суспільства як об’єктів пізнання. І якщо метод пояснення (американська соціальна психологія) передбачає орієнтацію на „жорсткі” кількісні методи точних наук (фізика, математика та ін.), на індуктивний рух від емпіричного дослідження до теоретичного, визнання пріоритету методу перед теорією, то метод розуміння (західноєвропейська соціальна психологія) орієнтований на більш „м’які”, якісні методи наук про культуру (лінгвістика, культурологія, етнографія та ін.) і віддає перевагу теорії перед методом, рухаючись у пізнанні дедуктивно – від теорії до методу [20].

В 1970-х роках американська парадигма перестала задовольняти західноєвропейських соціальних психологів, і вони висувають конструктивну альтернативу. Це обумовлювалося економічними, політичними, етнічними конфліктами між соціальними групами, загостренням ідеологічної і політичної боротьби в країнах Європи, загостренням етнічних проблем, студентським рухом тощо. З усім цим ні європейське суспільство загалом, ні соціальні психологи зокрема не могли не рахуватися. Предметом критики європейських вчених (Г. Теджфел, С. Московічі та ін.) стали: загальна парадигма соціальної психології – соціальна психологія з її методом лабораторного експерименту не відповідає основним критеріям науки (наявність власного предмета, системи понять, знань і завдань); розрив між теоретичними і прикладними дослідженнями в галузі соціальної психології; вплив на соціальну психологію ідеології американського суспільства (проявляється у прийнятих моделях людини, суспільства і взаємодії між ними). Г. Теджфел вважав, що соціальна психологія має стати точною наукою про соціальну поведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв’язок людини з соціальним оточенням, а соціальні психологи мають прямувати до чіткішого усвідомлення суспільної ролі своєї діяльності. При цьому смисловий і знаковий аспекти спілкування між людьми можуть бути вилучені із соціальної психології тільки ціною втрати смислу всього дослідження. В такій соціальній психології виокремлено три основні постулати: 1) не методи, а теорія диктують хід дослідження; 2) соціальна психологія, досліджуючи поведінку людини в соціальному середовищі, має своїм предметом смисловий, знаковий аспект спілкування; 3) соціальна психологія як наука залежить від світоглядних посилок соціальних психологів, які мають усвідомлювати соціальну значущість своєї діяльності.

Суттєвим пунктом розбіжності між американською і західноєвропейською соціальною психологією є ставлення до теорії і практики. Відомо, що в американській науці розвиток теорії виявився заблокованим послідовним проведенням принципів позитивізму. Згідно з ним, теорія – це необов’язковий інтелектуальний інструмент. Вона потрібна лише для систематизації емпіричних даних. Наприкінці ХХ століття теза про другорядну роль теорії стала слабшати. Очевидною виявилася помилковість позитивістського уявлення про хід наукового пізнання як переважно індуктивний рух від одного рівня абстракції до другого по мірі нагромадження емпіричних даних. Саме тому європейська критика висунула тезу, що не метод визначає теорію, а теорія – метод. В самих США також стали лунати голоси на користь створення теорії, яка б дозволила інтегрувати фрагменти соціально-психологічного знання, окреслити перспективи розвитку соціальної психології як науки в цілому. За словами Г. Теджфела, будь-які методи в соціальній психології не повинні диктувати хід емпіричного і теоретичного дослідження, позаяк обов’язковою умовою справжнього руху в пізнанні є саме зворотна залежність. Тобто, нові методи повинні були відповідати моделі людини як активного суб’єкта дії, творця й інтерпретатора свого світу, логічно виходити із соціально-психологічної теорії. Вони мали бути її наслідком і адекватним засобом отримання об’єктивних даних.

Однак, як зазначає П. Шихірєв, те, що пропонують сучасні європейські соціальні психологи стосовно методів, можна розцінювати як корекцію і доповнення традиційних методів (у тому числі й лабораторного експерименту, який залишається володарювати в соціальній психології), аніж створення радикально нових.

Точка зору Г. Теджфела стосовно методів соціальної психології вважається компромісною. На противагу іншим вченим, він не поділяє думку, що лабораторний експеримент взагалі не має майбутнього. Потрібно тільки знайти йому місце в системі експериментальних методів. За Г. Теджфелом, дослідник, обираючи той чи інший метод, має постійно шукати оптимальний компроміс між жорсткістю методу та його зовнішньою валідністю. Оскільки жорсткість методу визначається ступенем контролю за умовами досліджуваної ситуації, то всі емпіричні методи мають розташовуватися в такій послідовності: лабораторний експеримент (ступінь контролю найвищий), польовий експеримент, природний експеримент, опитування, контрольоване спостереження, включене спостереження (ступінь контролю мінімальний). Щодо зовнішньої валідності, то методи вишиковуються у зворотному порядку і, отже, жоден з них не може претендувати на роль універсального. Загалом, сутність проблеми методу у соціальній психології, за твердженням Г. Теджфела, полягає у визначенні того, що може і що не може підлягати експериментальній перевірці, а також у з’ясуванні можливості екстраполяції дослідних даних на поведінку людини у звичному соціумі. Вчений вважає, що експерименти не можуть проводитися в соціальному вакуумі: варто аналізувати соціальний контекст експерименту і соціальну ситуацію, яку він моделює. Він також наголошує, що потрібні спеціальні дослідження для з’ясування того, як ті чи інші характеристики соціального контексту експерименту впливають на перебіг психічних процесів.

Виходячи з цього, вчений формулює „закон заповнення порожнечі соціально-психологічних експериментів”, сутність якого в наступному: чим більш незвичною, незнайомою чи дивною уявляється піддослідному ситуація експерименту, тим більше він схильний виходити із положення, спираючись на власні уявлення, як потрібно поводитися у певній ситуації. При цьому „ефект експериментатора” не може розглядатися у відриві від „ефекту піддослідного”. Тобто, за Г. Теджфелом, очікування і гіпотези експериментатора впливають на відбір ним самим експериментальних процедур і на поведінку піддослідних. Вчений зауважує, що експеримент не має бути останньою ланкою в процесі перевірки соціально-психологічної гіпотези; одержані дані слід інтерпретувати з точки зору культурологічного аналізу норм і цінностей, які регулюють поведінку експериментатора і піддослідних].

У практиці західноєвропейської соціальної психології використовуються, окрім експерименту, й інші методи, грунтовані на принципі невтручання у поведінку піддослідного, на уявленні про людину як активного суб’єкта, що є ініціатором соціальної дії та сам обирає стратегію і модель своєї поведінки: польове дослідження, спостереження, статистичний підрахунок, контент-аналіз різних документів, соціометрія, інсценування соціальних ситуацій тощо. Є прагнення створити метод, повністю продиктований теорією. Йдеться про етогенічний метод норвежця Р. Харре, якому автори різних аналітичних оглядів пророкують неабияке майбутнє, і який застосовується для вияву шаблонів, що регулюють соціальну взаємодію. Н. Армістед вважає, що альтернативою лабораторному експерименту можуть стати менш структуровані методи, такі як анкети з відкритими запитаннями, інтерв’ю, обговорення ситуації з її учасниками.

У 1970-ті роки соціальну психологію критикували як за практичну безпомічність, втечу в чисто академічні проблеми, так і за перетворення науки на інструмент соціального маніпулювання. У тодішніх дискусіях було остаточно розвіяно міф про нейтральність соціальних наук стосовно соціуму та його проблем. Послідовним критиком домінуючої моделі соціальної психології у ті роки був Р. Харре, якого ряд дослідників вважає другим після К. Гергена ідеологом соціального конструктивізму. Йому, як вже зазначалося, належить намагання створити нетрадиційну модель соціальної психології, котра, за його твердженням, покладе кінець штучному поділу власне соціальної психології і мікросоціології (під нею дослідник розуміє теорію і практику етнометодології, доповнену ідеями лінгвістичної філософії). Нову модель автор назвав етогенічною. Передумовою для її вироблення слугувала критика традиційної парадигми соціальної психології – позитивізму. Дослідники (А. Сухов та ін.) виокремлюють наявність кількох концептуальних принципів, спільних для теорії „соціальної психології як історії” К. Гергена, моделі Р. Харре і нової парадигми соціального конструктивізму: 1) яскраво виражений антисцієнтизм і відмова від експериментальних методів вивчення соціальної поведінки; 2) заперечення каузальності природи соціально-психологічної реальності і можливості побудови узагальнених, константних соціально-психологічних теорій; 3) настановлення на вивчення поточної локальної соціопсихологічної практики та її мовного виміру.

В цей період з’являється низка рекомендацій щодо використання соціально-психологічної теорії на практиці. Відомими, зокрема, є положення Г. Брейкуелл (1982 р.), які допоможуть практикам раціонально обирати і плідно застосовувати різні теоретичні моделі: моделі не повністю описують явища, які покликані пояснити чи передбачити; моделі соціальних явищ існують у соціальному світі і вони можуть змінити його так, що самі втратять пояснювальну силу; практикам варто обирати з наявних моделей ту, яка найбільш відповідає актуальним практичним цілям; кожен практик, ідучи від практичного рішення, може побудувати власну модель і, отже, стати теоретиком тощо.

Одним з головних способів ліквідації розриву між теорією і практикою учасники дискусії про соціальну релевантність соціальної психології пропонували стимуляцію інтересу академічної науки до реальних соціальних проблем. Є підстави вважати, що представники теоретичної соціальної психології відгукнулися на цю пропозицію. Про це свідчить хоча б те, що зростає кількість досліджень, автори яких називають їх прикладними.

С. Московічі вбачає відмінність своєї школи від інших напрямів когнітивізму в тому, що вона зосереджена не на тому, як люди думають, не на процесі мислення, а на тому, що вони думають, на змісті уявлень. Він сформулював п’ять принципів (вимог) до соціальної психології: дослідження конкретних явищ не повинно обмежуватися рівнем міжособистісних стосунків; центральну увагу варто зосереджувати не на проблемах стабільності й рівноваги „реальності”, а на процесах її зміни; слід поповнити соціальну психологію дослідженнями когнітивних аспектів комунікації, семантики символічних обмінів між людьми, мови; варто досліджувати соціальні уявлення як результат погодженого вибору між їх численними значеннями; не потрібно представляти лабораторний експеримент, який вважається винятково науковим, як цапа відпущення за всі гріхи соціальної психології. С. Московічі пропонує і своє трактування міждисциплінарної природи соціальної психології, зазначаючи, що соціальна психологія покликана виступати в якості головної дисципліни, котра осмислюватиме зв’язок між культурою і природою, так само, як між соціальними і фізичними явищами.

П. Шихірєв, аналізуючи західноєвропейський підхід стосовно прикладного соціально-психологічного дослідження, звертає увагу на основні пропозиції, які вносять західноєвропейські соціальні психологи [20]:

змінити роль тих, на кому і заради чиїх інтересів проводиться прикладне дослідження. Зробити їх участь в дослідженні обов’язковою умовою і тим самим забезпечити активність піддослідних у практичному перетворенні дійсності. Здійснити системний аналіз інтересів, думок і цінностей всіх соціальних груп, у тому числі й тих, що стоять на нижчих ступенях соціальної ієрархії (у зв’язку з цим соціальні психологи повинні в прикладному дослідженні вивчати запити людей, життя яких прагнуть змінити; вислуховувати їх думку; залучати до оцінки результатів; вивчати моделі людини, які регулюють її уявлення про бажане, дійсне і належне);

поміняти напрям потоку знань у взаємообміні між теоретичною і прикладною наукою. Практичне дослідження має будуватися за логікою так званого регулятивного циклу: визначення проблеми – діагноз її стану – аналіз – план втручання – втручання (практична дія) – оцінка результатів;

переосмислити роль самого дослідника. Якщо в американському суспільстві соціальний психолог виконував дві основні ролі – академічного вченого, який добуває наукові істини, і соціального технолога (маніпулятора), який вирішує практичні завдання (як правило, на замовлення бізнесу і держави), то в західноєвропейському соціальному контексті став формуватися ще один тип соціальних психологів – вчений-громадянин як суб’єкт соціальних перетворень (соціальний психолог-критик і емансипатор);

накреслити нові підходи до методів прикладної соціальної психології. Зниження жорсткості методів сприяло переглядові ролі лабораторного експерименту, підвищенню значення спостереження (особливо – включеного), описового аналізу, інтерв’ю, зверненню до досвіду повсякденного життя, у тому числі й до відтвореного в художній і публіцистичній літературі;

збалансувати джерела нових гіпотез і знань. Йдеться про міждисциплінарну співпрацю, запозичення методів з інших наук – культурантропології, лінгвістики тощо. 

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 21

Бесплатная работа

Закрыть

Социальная психология 2

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.