План

1. Сім’я як джерело девіантної поведінки дітей і підлітків

2. Тютюн, алкоголь – звичка та залежність підлітків

Список використаної літератури

1. Сім’я як джерело девіантної поведінки дітей і підлітків

Підлітковий вік один із найскладніших періодів. У цей час на біологічному рівні йде глобальна перебудова організму. Це період бурхливого і нерівномірного росту: процес розвитку й окостеніння кісткового апарату відбувається швидше, ніж м’язовий розвиток організму.

У соціальному плані підліток залишається школярем, але з 4-го по 8-9 класи спостерігається емоційний вакуум, тобто старі мотиви молодшого школяра зруйновані, а нових, заснованих на професійному інтересі ще немає. Навчальна діяльність забирає велику частину доби, продовжує носити індивідуальний характер. Вона не узгоджується з потребою, що підсилилась у спілкуванні з однолітками.

Якісні і кількісні зміни відбуваються в інтелектуальній сфері, тобто з’являється здатність виконувати недоступні раніше розумові операції. Розвиток інтелектуальної сфери впливає на розвиток інших сторін психіки дитини. Відбувається переплетіння схильності до міркування та особливої емоційності, вразливості. Поєднання рис “розумового” і ”художнього” типу дитини характеризує неповторну своєрідність віку. Якщо в молодшому підлітковому віці найбільш інтенсивні зміни відбуваються в фізичному розвитку, то в старшому підлітковому та юнацькому віці найбільш високими темпами розвивається особистість дитини. Одна з них – це встановлення тісніших міжособистісних контактів, підсилення орієнтації на групу, а інша – зростає самостійність, ускладнюється внутрішній світ, формуються особистісні властивості.[29].

У підлітковому віці дитячі реакції змінюються на такі, що властиві підліткам. Р.С.Нємов виділяє декілька таких реакцій.

1. Реакція емансипації (незалежності). В основі реакції лежить характерна для підлітків потреба у звільненні від контролю й опіки дорослих, протест проти встановлених правил і порядків, прагнення до незалежності, самостійності і самоствердження себе як особистості. Підліток протестує проти дріб’язкової опіки, контролю, беззаперечної слухняності, несправедливого з його боку покарання. Складність взаємин підлітка і дорослого полягає ще в тому, що, з одного боку, підліток прагне до самостійності, протестує проти опіки і недовіри, а з іншого – стикаючись з новими життєвими труднощами, відчуває тривогу і побоювання, чекає від дорослого допомоги і підтримки.

2. Реакція групування з однолітками. Така потреба виникає вже в 4-5 років і досягає апогею вже у підлітковому віці. Спілкуючись з однолітками, підліток одержує необхідні знання про життя, які з тих чи інших причин не можуть дати дорослі. Група однолітків виробляє у підлітка навички соціальної взаємодії. Тільки тут він може виступати як ведучий і відомий, командир і підлеглий, учитель і учень. Важливою формою міжособистісних відносин виступає дружба. Її цінність полягає в тому, що вона служить школою саморозкриття для підлітка, і школою розуміння іншої людини.

3. Реакція захоплення (хоббі-реакція). Для багатьох підлітків захоплення –це засіб самовираження, комунікації та ідентифікації із собою, нарешті, засіб досягнення престижного статусу у своєму середовищі. Іноді підліток немов би ховається як за гратами своїми захопленнями від дійсності, яка травмує його, від конфліктних стосунків у родині й школі.

4. Реакції, обумовлені сексуальними потягами. Характерні сексуальні фантазії, що супроводжуються мастурбацією, міркування на сексуальні теми, захоплення літературою та кінофільмами в яких описуються еротичні теми.

5. Реакції, обумовлені формуванням самосвідомості. З підвищенням самостійності підлітку все більш необхідна інформація про самого себе. Тому рано чи пізно кожен з нас запитує себе: “ Хто я?”,” Що я?”. Ці питання передусім стосуються його зовнішнього вигляду і внутрішнього світу[4]

Дуже поширеним в підлітковому віці є агресивні реакції. Тому доцільно коротко з’ясувати характерологічні особливості особистості, які провокують агресію. В цьому питанні можна скористуватися ґрунтовною з цієї проблеми роботою К. Леонгарда “Акцентуйовані особистості”.[22]

1. Схильністю до агресії і аутоагресії відзначаються так звані “застрягаючі” особистості. Це чутливі, хворобливо образливі люди. Вони довго страждають від нанесених їм образ і ніколи їх не забувають. Очевидно, що таке довге переживання може призвести до нав’язливої ідеї про намагання всіх зробити їм боляче. Це “самоїдство” може призвести до неврозів, психопатології і тому дуже шкідливе. Особливо велика небезпека існує тоді, коли до такого стану додаються афекти, які мають здатність до стійкості. В цьому випадку прояви агресивності набувають великої сили.

2. Інший тип акцентуації характеру, якому властива агресивність –це “збудливі” особистості. Цей тип найбільш здатний до проявів агресивної поведінки. Такі люди дають волю роздратованості, відверто заявляючи про свої вимоги, їм незнайома терплячість. Вони вступають у сварку через дрібниці, грубіянять, кидаються речами тощо. Нерідко такі люди переходять до фізичної агресії. Тобто очевидним є комплексний прояв агресивності в поведінці.

3. Наступний тип, який виділив К.Леонгард є гіпертимний –люди, які схильні до підвищеного настрою, оптимісти, не доводять почату справу до кінця.

4. Емотивний – це люди, в яких надмірно проявляється емоційна чутливість, різко змінюється настрій з незначного для оточуючих приводу.

5. Педантичний – переважає риса педантизму та ригідності. Таким людям важко переключатися з однієї емоції на іншу.

6. Тривожний – такі люди невпевнені в собі, меланхолічного (або холеричного) складу з високим рівнем конституційної тривожності.

7. Циклотимний – характеризується різними перепадами настрою. Хороший настрій короткий, поганий тривалий.

8. Демонстративний – сильно виражений егоцентризм, прагне бути постійно в центрі уваги, патологічна брехливість, щоб прикрасити свою особистість.

9.Дистимічний – схильність до розладів настрою, який є пониженим, притаманний песимізм, втомлюваність, похмурий погляд на речі. Швидко виснажується в контактах і прагне до самостійності.

10. Екзальтований – схильність до адиктивної екзальтації ( близько до демонстрації, але це з-за характеру). Тут йдуть ті ж прояви, але на рівні емоцій (все йде від темпераменту).

Розпізнавання типу акцентуацій у підлітка являє собою немало важливу практичну задачу. Тип вказує на слабкі місця характеру і тим самим дозволяє передбачити фактори, які здатні викликати поняття декомпенсації або психогенні реакції, що ведуть до дезадаптації. З цього випливає багато проблем соціального плану, утворюються неформальні колективи, і як наслідок, проявляється девіантна (відхилення від визначеної норми) та деліквентна (провини і дрібні порушення, які не досягають злочину, що карається в судовому порядку) поведінка[6].

В сучасній педагогічній та психологічній науці незаперечним є той факт, що саме сприятлива сімейна ситуація є гарантом задоволення основних базових потреб, а саме у любові, підтримці та безпеці, а отже, є гарантом нормального психічного розвитку.

Хоча ми розглядаємо сім’ю в числі соціальних факторів агресивності, але за своєю сутністю сім’я поєднує в собі спадкові, генетичні, і, безумовно, психологічні фактори. Саме тому, що сім’я може поєднувати у собі всі три чинники агресивності (біологічний, соціальний, психологічний), вона і сприяє неабиякий вплив на виникнення агресивності дитини.

Саме в сім’ї накопичується багатий досвід міжособистісних стосунків. В залежності від того, як батьки ставляться до дитини, а саме уникають її чи ні, визнають чи ні її автономію, доброзичливо ставляться до дитини чи нехтують нею, - дитина починає осмислювати ставлення батьків до неї: люблять батьки її чи ні, наскільки вона потрібна їм і чи значуща вона для них.

Спрямованість особистості є однією з найважливіших її характеристик. Спрямованість виступає як системоутворююча властивість особистості, яка визначає її психічний склад. Саме у цій властивості виражаються цілі, заради яких проявляє активність особистість, її мотиви, її суб’єктивні відношення до різних сторін дійсності вся система їх характеристик.

Згідно теорій К.К.Платонова, Л.І.Божович, а також інших психологів-дослідників найсильніший вплив на розвиток сфери спрямованості особистості здійснює соціальне середовище.

Сім’я виступає у ролі соціального інституту, що здійснює первинну соціалізацію особистості, в процесі якої відбувається засвоєння нею цінностей, установок і норм поведінки в соціумі. Розвиток і набуття різноманітних соціальних орієнтацій, установок, емоційної культури людини знаходяться у прямій залежності від характеру внутрішньо сімейного спілкування, від прояву у процесі спілкування установок, перш за все дорослих членів сім’ї, від морально-психологічної атмосфери в родині.

Родина як основний інститут у структурі суспільства особливо чутлива до соціально-економічних, політичних, культурних змін. У сучасному світі на виховання духовних інтересів та ідеалів української сім’ї негативно впливають падіння життєвого рівня, міжнаціональні та конфесійні конфлікти, інші кризові явища. Значні зміни спостерігаються в ієрархії сучасної системи батьківських цінностей: на перше місце у вихованні дитини висувається прагматичність, раціоналізм та прагнення до успіху. Часто самі батьки подають дітям приклади агресивності, вважаючи її надзвичайно важливою якістю, яка допоможе утвердитися у майбутньому самостійному житті. Водночас такі особисті якості, як доброта, вміння співчувати й допомагати іншим, набувають у вихованні меншого значення.

Для сучасного сімейного виховання характерне також суттєве обмеження можливостей соціального оточення дитини. Значну роль у цьому відіграє урбанізований спосіб життя населення, телебачення, недооцінка “живого” спілкування у сім’ї. Сучасні діти рідко разом з батьками відвідують театри, виставки, ходять на екскурсії, виконують спільні справи.[13]

За останній час в нашій державі зросла кількість дисфункційних, соціально неадаптованих сімей. Дисфункційна сім’я – це сім’я, умови та особливості якої не сприяють повноцінній життєдіяльності членів родини, що проявляється у повному або частковому незадоволенні потреб членів сім’ї у змінах та внутрішньому рості. У спробах адаптуватися до важких соціально-економічних умов дорослі члени малозабезпечених родин виїжджають за кордон на заробітки, залишаючи на невизначений час своїх дітей під опікою одного з батьків або залучаючи старше покоління родичів. Відсутність одного або обох батьків неминуче впливає на особливості формування зростаючої особистості: спрямованості, характеру емоційно-вольової сфери. Якщо ж батьки намагаються покращити своє матеріальне становище у межах України, то часто жертвують своїм часом, спілкуванням з дітьми, оскільки робота забирає у них весь час, сили і здоров’я. Всі перелічені ситуації, які спостерігаються у більшості українських родин свідчать про кризу сім’ї, про порушення її функціонування. Щорічно в Україні розпадається понад 180 тис. сімей. У неповних сім’ях виховується 146 тис. дітей.[18]

За останніми статистичними даними природного руху населення у 2002 році було зареєстровано 274,5 тисяч шлюбів і 197,3 тисячі розлучень. Якщо порівняти ці дані з 2001 роком, в якому було зафіксовано 344,9 тисяч укладених шлюбів і 175,8 тисяч розлучень, то можна стверджувати, що відбувається тенденція до зменшення кількості новостворених шлюбів і збільшення числа розлучень, появи неповних сімей.[12]

Зазначена тенденція є наслідком нестабільності, конфліктності у міжособистісних стосунках у родині.

Станом на 1.10.2002 року у Львівській обл. було зафіксовано 195 дітей шкільного віку, які не відвідують школу через виїзд батьків на тривалий час на заробітки. За даними В.Оржеховської, у 2001 році в Україні нараховувалось приблизно 250 тисяч дітей вулиці.[31]

Джанет Войтіц, американський психолог, зазначає: “Дисфункційна сім’я – це сім’я в якій на першому плані є дорослі, а потреби дитини не є найважливішими. Часто причиною домінування потреб дорослих є хвороба родичів, зловживання алкоголем або іншими шкідливими речовинами, які мали досвід розлучення, смерті, важких економічних умов і т.п.

За С.В.Ковальовим, дисфункційні сім’ї характеризуються тим чи іншим ступенем дезорганізації сімейних зв’язків. Це першопочатково неповні сімейні групи (незаконнонароджуваність), де потенціальний “батько-чоловік” не може виконувати свої рольові функції по відношенню до матері та дитини; сім’ї, які розпалися, і “закинуті” сім’ї (часті відлучення одного з батьків).

В сім’ях, які щойно розпалися, до відсутності одного з батьків додається ще і психотравмуючий вплив розриву сімейних відносин ; сім’ї – “пусті оболонки”, де їх члени підтримують мінімальні контакти і зв’язки один з одним і нездатні виконувати свої обов’язки, особливо пов’язані з емоційною підтримкою ; “зовнішньо кризові“ сім’ї, в яких які-небудь події ззовні призвели до довготривалої чи постійної відсутності одного з подружжя (ув’язнення, смерть і т.п.), на нашу думку, сюди слід віднести ще такий соціальний чинник як економічна міграція; сім’ї з внутрішньою кризою, в яких існує невиконання своєї ролі члена сім’ї – з-за хвороби чи патології.[19]

Останню думку поділяє український психолог-дослідник Н.Ю.Максимова, яка до явно несприятливої групи відносить сім’ї, де батьки страждають психічними захворюваннями, алкоголізмом, наркоманією, олігофренією. У результаті свого стану вони не мають як можливості, так і бажання займатись вихованням дитини. В таких сім’ях, як правило, не задовольняються навіть елементарні потреби дитини у їжі, чистоті, спілкуванні з ровесниками, бувають випадки жорстокого поводження з дитиною, сексуального насилля.[25]

О.І.Захаров виділяє такі несприятливі риси особистості батьків, передусім матерів: надмірна сенситивність – підвищена емоційна чутливість, схильність легко засмучуватись; адиктивність – емоційна збудливість або нестійкість настрою, головним чином у бік його зниження ; тривожність – схильність до хвилювання; недостатня узгодженість почуттів і бажань або суперечливість особистості в цілому; егоцентричність – фіксація на власній точці зору, відсутність гнучкості суджень; гіперсоціальність – підвищена принциповість, труднощі в досягненні компромісу.

На основі вище перерахованих особистісних якостей можна відокремити такі основні типи Батьківського спілкування.

Перший тип визначається як «прийняття-нехтування». З одного боку: батьки сприймають свою дитину поганою, непристосованою, невдалою. Вони не довіряють дитині, не поважають її. Здебільшого батьки відчувають до дитини злість, досаду, роздратування, кривду. З іншого боку батькам подобається дитина, яка вона є, тому батьки відчувають дитину близькою, зрозумілою і прагнуть проводити з нею багато часу.

Другий тип визнання як «Симбіоз». Цей тип віддзеркалює міжособистісну дистанцію у спілкуванні з дитиною і характеризується він так: батьки відчувають себе з дитиною одним цілим, повністю поглинуті нею, дитина є центром їх уваги та інтересів батьків. З іншого боку – батьки відчувають дитину чужою, сторонньою людиною, надають самостійність аж до бездоглядності.

Третій тип має назву «авторитарна гіперсоціалізація». Такий тип відображає форму та напрям контролю за поведінкою дитини. Батьки намагаються добитися від дитини безапеляційної слухняності та дисципліни, намагаються нав’язати дитині свою волю у всьому, не в змозі стати на точку зору дитини.

Четвертий тип можна визначити як «кооперація». Цей тип заснований на демократичних принципах виконання і кооперативних установах у спілкуванні. Його зміст є таким: батьки зацікавлені у справах та планах дитини, намагаються допомогти в усьому відчувають гордість за неї. Саме кооперація забезпечує адекватний процес соціалізації дитини в суспільстві.

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 17

Бесплатная работа

Закрыть

Психология заброшенного подростка

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.