Историческое развитие украинской литературы в школах
Історичний розвиток української літератури у школах
Єдина територія України з давніх часів була розділена кордонами інших держав, а тому вивчення літератури як окремого навчального предмета в різних її регіонах вводилося неодночасно. Тут були різні освітні системи, традиції, типи шкіл, різне ставлення (терпляче й відверто вороже) до національного виховання українців засобами літератури. Ставлення до літератури з боку властей, головним чином, визначалося ставленням до української мови та її права на вільний розвиток.
У дореволюційній школі на Україні не була і не могла бути розв’язана проблема літературної освіти учнів. Реакційна шовіністична політика царизму спрямовувалась на те, щоб не дати можливості розвиватися українській національній культурі. Українська література в середніх школах України, яка входила до складу Росії, фактично не вивчалася, якщо не брати до уваги короткочасного періоду в епоху найбільшого загострення класових битв першої російської революції. Під тиском революційних подій царський уряд був змушений піти не певні поступки: міністерство освіти у 1907 році видало спеціальний циркуляр, згідно з яким дозволялось викладати українську літературу в окремих гімназіях південних губерній. Але після поразки революції ця куца поступка була ліквідована.
Проте навіть у найжорстокіші роки реакції царизм не був спроможний задушити прагнення народу навчатися рідною мовою. У багатьох гімназіях, семінаріях, реальних училищах на Україні створювалися таємні учнівські гуртки, керівниками яких нерідко були прогресивно настроєні вчителі. Під їхнім керівництвом учнівська молодь знайомилася з кращими надбаннями української літератури. Відомо, наприклад, що в таких гуртках у свій час брали активну участь П.Тичина, А.Головко, С.Васильченко.
До 1918 року значна частина західноукраїнських земель входила до складу Австро-Угорської імперії. Австрійський уряд, як і російський царизми, проводив колонізаторську політику, намагався придушити будь-які прояви української національної культури. Боротьба на західноукраїнських землях за право дітей навчатися рідною мовою набирала також гострих форм. Наляканий революційними подіями 1848 року австрійський уряд був змушений дозволити відкрити українські школи. Поряд з вивченням української (руської) мови вивчається і українська література в нижчих і окремих середніх школах. У 1852 році виходить в світ «Руська читанка для нижчих гімназій» В.Ковальського, яка була схвально зустрінута прогресивною громадськістю.
Офіційне викладання літератури в школах Австро-Угорської імперії, як і в школах царської Росії, відзначалось схоластикою і догматизмом. Школа намагалася вбити в учнів будь-які прояви самостійної думки. Ті, хто був причетний до створення шкільних програм, побоювались революційного впливу демократичної за своїм змістом літератури. А тому основний акцент робився на давню літературу. Багато уваги в школі приділялося вивченню літописів, духовних писань, апокрифів, богословських проповідей. З болем у серці І.Франко писав, що шкільна система подає учню наймертвіші твори най- мертвіших авторів, намагається “забарикадувати всякий здоровий сенс різними граматичними, метричними та естетично-формальними дурницями, щоб тільки, боронь боже, учень не засмакував чистої керничної води...”1 Такою залишалася, головним чином, шкільна програма і в наступні десятиліття. У школі тільки між іншим згадувались твори Марка Вовчка, Л.Глібова, І.Кар- пенка-Карого, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького. Не вивчалася у галицьких гімназіях і творчість І.Франка. Його статті “Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах”, “Боротьба за реформу середньої школи”, “Ученицька бібліотека в Дрогобичі” пройняті духом боротьби за нову школу. Великий просвітитель у своїх працях накреслив нову систему літературної освіти учнів, що будується на глибокому розумінні завдань суспільного виховання молоді, специфіки мистецтва, закономірностей педагогічного процесу. “Література, так як і наука сьогочасна, — писав він, — повинна бути робітницею на полі людського поступу.”2 На його думку, в основу шкільної програми потрібно покласти кращі зразки українського фольклору, найвизначніші твори нової української літератури, що відзначаються своїм демократичним спрямуванням. З давньоруського письменства І.Франко пропонує вивчати у школі лише «Слово о полку Ігоревім», як одну з найвизначніших пам’яток культури Київської Русі.
“Стародавня література, — стверджував І.Франко, — це предмет університетських, а не гімназіальних студій, а в школі учні повинні знайомитися з живою мовою і з живою народною літературою, з життям її видатних творців. І поки учні вивчатимуть непотрібний матеріал, доти виходитимуть з них люди з баламутними поняттями про наше письменство, культуру, мову, державу, національну політику.” На думку І.Франка, це був своєрідний похід проти нової, сповненої демократичних ідей літератури. Національний нігілізм, фальсифікація історії розвитку української культури, презирство до рідної мови, — все це негативно відбивалося на формуванні національної самосвідомості школярів.
Письменник обстоює таке вивчення художнього твору, яке ґрунтується на принципах наукового аналізу. Коротко ці принципи можна було б сформулювати так: постійна увага до тексту художнього твору, забезпечення емоційності його сприймання, розгляд його з позиції історизму під кутом зору поставлених у ньому проблем, врахування особливостей його форми, національної своєрідності, художньої манери письменника, вибір таких методів навчання, які забезпечують самостійність учнів у дослідженні ними літературних явищ. Франко рішуче виступив проти спроб підмінювати науковий аналіз художніх творів звичайним граматичним розбором окремих слів і виразів.
Ідейно-естетичні принципи Франка, його погляди на завдання шкільного вивчення літератури знайшли своє втілення у повісті «Борис Граб». Герой цього твору — учитель Міхонський. Він прагне навчати свого учня Бориса Граба вдумливо читати художні твори, заглиблюватися у їх зміст і художню форму, робити самостійні висновки й узагальнення.
Багато уваги приділяє Франко організації позакласного читання учнів. Він творчо використовує досвід Х.Алчевської (1841-1920) — активного організатора недільних шкіл, людини демократичних поглядів. Харківська жіноча школа для дорослих, у якій вона працювала понад 50 років, стала своєрідною лабораторією вивчення читацьких інтересів дітей. Х.Алчевська та її послідовники створюють тритомний критичний покажчик книг для народного і дитячого читання (т. 1—1888р., т.2-1899р., т.3-1906р.), широко популяризують твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, Т.Шевченка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, Панаса Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника та інших авторів.
Значною подією в справі широкого утвердження у школах української літератури як навчального предмета було проголошення Українською Центральною Радою незалежної української держави. Короткочасний період, з 1917 по 1920р., увійшов в історію освіти як роки інтенсивного відродження національної школи. Зрозуміло, за такий короткий період не могли бути розв’язані питання змісту літературної освіти учнів, кадрового забезпечення викладання літератури в школах.
У перші роки існування радянської влади на Україні також не було ні офіційних програм, ні підручників. Це був складний етап в історії нашої педагогічної думки, часи методологічного і методичного розброду та стихійності, роки шукань науково обґрунтованої системи літературної освіти учнів. У літературознавстві поширилися різні концепції. Одні автори обстоювали формалістичний підхід до художнього твору, інші намагалися утвердити вульгарний соціологізм. Широко пропагувались тоді теорії, що заперечували можливість пізнання читачем ідеї твору і зводили його вивчення до детального розгляду внутрішньої структури поетичних образів.